12 найкращих ролей Крістен Стюарт
Тут, звісно, не про «Сутінки». Хоча навіть там Крістен Стюарт була магнетичною попри незграбність. До горезвісної саги акторка була практично дитиною, зовсім юною, зеленим і знов-таки незграбним підлітком, але встигла зіграти кілька рельєфних ролей в інді-кіно. Після «Сутінок» вона почала рости і трансформуватися з кожним новим фільмом. Почала дорослішати, сміливішати, експериментувати. Зрештою показала принцесу Діану такою, котрою її ніхто не бачив, і отримала за ту неакадемічну надчуттєвість номінацію на «Оскар». Сьогодні Крістен Стюарт виглядає на екрані максимально вільною і сексуальною; виглядає так, ніби не зважає на жодні голлівудські правила і кліше, ніби плює звисока на комерцію, систему і навіть на нас, глядачів. І ми її абсолютно не звинувачуємо.
Зільс-Марія (Clouds of Sils Maria, 2014)
Участь у цій фестивальній французькій драмі принесла Крістен Стюарт премію «Сезар» за роль другого плану. Акторка стала першою американкою, яка здобула так званий «французький Оскар». І хоча першим номером тут виступає актриса у виконанні актриси Жульєт Бінош, а героїня Стюарт, асистентка артистки, ніби перебуває у тіні зірки, саме її персонаж зачаровує і магнетизує. Бінош грає знаменитість на заході кар’єри, яку наздоганяють демони минулого і переслідують силуети молодості, що незворотно пройшла, так само як творчий і професійний пік. Стюарт – її прагматичну помічницю, яка на відміну від зірки заземлена і не відірвана від часу, а навпаки, співіснує з часом в одній площині й асонансі. Валентина – не просто тінь, що крокує позаду старіючої прими, а тихий голос тверезості та ясності, що відтіняє легке зіркове божевілля; голос розуміння невблаганності плину часу, що рухається тільки вперед без можливості повернутися бодай на крок чи на мить. Якщо Бінош тут – богиня туманних спогадів, то Стюарт – богиня чіткої і прозорої сучасності.
Проти всіх ворогів: історія Джин Сіберг (Seberg, 2019)
На «Зільс-Марії» стосунки Крістен Стюарт із Францією не скінчилися. У байопіку «Проти всіх ворогів» вона зіграла американську актрису 1960-х Джин Сіберг, яка так і не стала голлівудською зіркою, але була європейським секс-символом та улюбленицею французької публіки після зйомок у культовому дебюті Жан-Люка Годара «На останньому подиху», що автоматично також зробило її одним із символів французької нової хвилі. Власне, Сіберг і мешкала в Парижі, і виглядала як француженка. Вдома ж у Штатах вона приміряла роль громадянської активістки, борця за права чорношкірих, фінансувала «Чорних пантер» і опинилася у полі зору ФБР. У цій картині Стюарт не лише знялася в кількох постільних сценах, а й перетворилася на вкрай незвичний для себе образ: дружини, матері, жіночної та тендітної натури, що має водночас силу волі і силу громадянської позиції. Щоправда, недостатньою сильну силу, щоб протистояти системі. Складна роль нестабільної, розгубленої, вразливої жінки, можливо, вдалася не на сто відсотків, але показала інші грані та відтінки Крістен Стюарт.
Тепер я йду у дику далечінь (Into the Wild, 2007)
У цій режисерській роботі Шона Пенна, заснованій на реальній історії роуд-драмі про трагедію наївно-юнацького прагнення жити в гармонії з природою поза цивілізацією і мати щастя на самоті, Стюарт виконала невелику, але пам’ятну роль. Вона зобразила яскраву дівчину Трейсі, одну з небагатьох цікавих людей, яких встигає зустріти на своєму шляху головний герой, перш ніж добровільно занурюється в одиноке виживання. Роль принесла акторці-початківцю номінацію на голлівудську премію Young Artist Award, яку вручає Асоціація молодого актора (насправді аж четверту після номінацій за гру у фільмах «Кімната страху», «Диявольський особняк» та «Підводна течія»). А Шон Пенн про співпрацю з Крістен сказав так: «Машина правди, справжня акторська сила, з якою мені як режисеру було дивним чином дуже легко управлятися».
Світське життя (Café Society, 2016)
Замість легковажного «Світського життя» Вуді Аллена, звичайно, можна було б вказати драму «Ласкаво просимо до Райлі», де героїня Крістен допомагає сім’ї, яка намагається впоратися зі смертю доньки, або байопік «Раневейс», де Стюарт перетворилася на колоритну панк-співачку Джоан Джетт. Але майстерність артиста полягає також у тому, щоб виконувати невластиві для себе ролі, зображати людей, кардинально відмінних від власного «я». Миловидна секретарка Вонні, яка працює на успішного кінопродюсера в Голлівуді 1930-х років і є коханкою боса за сумісництвом, – абсолютно нетиповий для Крістен Стюарт образ. Більше того, впродовж сюжету мила і нібито проста, але насправді розумна і цікава, і неповерхнева, незважаючи на бантик у волоссі, Вонні деградує у порожню гламурну світську ляльку в діамантах і боа при «татусю», і це амплуа ще разючіше контрастує з тією Крістен Стюарт, до якої ми звикли. Проте актриса рішуче взялася за таку нарочито протилежну власній натурі роль і впоралася.
Табір X-Ray (Camp X-Ray, 2014)
А ось Крістен Стюарт – солдат. Звичайний рядовий американської армії. Її героїня Емі працює охоронцем у блоці «Рентген» в’язниці у Гвантанамо. Здавалося б, вона просто монотонно виконує свою роботу і не задумується, але одного разу починає розмову з одним із ув’язнених – арабом, звинуваченим у тероризмі, – і поступово зближується з арештантом не у сенсі сексуальної симпатії, але радше у площині гуманізму й емпатії. Тут Стюарт філігранно виконала перехід від суворої та виконавчої шестерні американської армії до мислячої людини, що піддає сумніву металеву «правоту» системи.
Декілька жінок (Certain Women, 2016)
Знаковою є не стільки роль, скільки сама участь актриси у радикально артхаусному і радикально феміноцентричному проєкті незалежної американської постановниці Келлі Райкарт. «Декілька жінок» – це кілька новел, присвячених жінкам американської провінції. Дія розгортається у штаті Монтана. В оповіданнях фігурують жінка-адвокат, жінка-дружина, жінка-робітниця ранчо, жінка-викладачка. Героїня Стюарт – молода юристка Бет, яка читає у вечірній школі безкоштовний курс освітнього права і для цього двічі на тиждень здійснює виснажливу восьмигодинну поїздку від дому до роботи і назад. Вона стає об’єктом інтересу з боку дівчини, яка працює на кінній фермі і одного разу випадково заходить на лекцію… Маленька роль у маленькому фільмі про некрикливий, але вже майже твердий жіночий голос у чоловічому світі.
На дорозі (On the Road, 2012)
В екранізації культового роуд-роману Джека Керуака, головного твору біт-покоління, Крістен Стюарт зіграла спокусливу Мерілу, незмінну супутницю в гонитві за сексом, ледарством, марихуаною і свободою. Незважаючи на те, що в кадрі також з’являються Емі Адамс, Кірстен Данст та Елізабет Мосс, Стюарт краде всю увагу і всю сексуальність. Більше того, вона краде увагу навіть у порівнянні з головними героями, виявляючись не лише найпривабливішим і найбажанішим об’єктом, а й найцікавішим і найоб’ємнішим. Нібито Мерілу тільки те і робить, що танцює, курить, займається сексом і потіє. Але відірватися від тих танцю, сексу і поту неможливо, бо вони тримають, як величезний магніт. В одній із найпровокаційніших сцен героїня Крістен Стюарт задовольняє головних героїв одночасно обома руками на передньому сидінні авто, яке мчить трасою у невідомому напрямку назустріч пригодам. Усі троє абсолютно голі і досхочу напоєні химерною свободою.
Говори (Speak, 2004)
Одна з дуже ранніх робіт Крістен Стюарт. Але вже головна і дуже непроста. Актриса зіграла школярку Мелінду, яка колись була однією з найпопулярніших дівчат у класі, а потім, після певного неназваного інциденту, буквально і фігурально замовкла і перетворилася на ізгоя, об’єкт зневаги і приниження. На глузування дівчина абсолютно нічим не відповідає, не кидає навздогін жодного звуку. І вперто мовчить про насильство, що з нею сталося… Ніжний вік, жорстка історія, яку актрисі-підлітку вдалося емоційно розповісти без слів.
Солодка північ (The Cake Eaters, 2007)
Також рання і теж важка. І ні, «Їдці тістечок» – це не про конкурс із поїдання солодощів на швидкість. Це про те, що герої стрічки змушені квапливо брати від життя все найсмачніше, бо воно напевно буде коротким. Героїня Крістен Стюарт – юна дівчина на ім’я Джорджія, яка страждає на рідкісну і невиліковну неврологічну недугу під назвою спадкова атаксія Фрідрейха (при захворюванні дегенерує спинний мозок, що проявляється в порушенні координації, м’язовій атрофії, викривленні хребта і характеризується практично незмінною недовготривалістю життя; мати героїні, художниця, зображує на полотні не обличчя, а саме оголену спину своєї дочки, немов вкарбовує красу і чистоту вади, або навпаки, красу і чистоту поза вадою). У цій картині Стюарт вдалося бути романтичною, бажаною, сексуальною, незважаючи на неслухняність і ламкість спотвореного хворобою тіла. І вдалося не бути жалісною.
Персональний покупець (Personal Shopper, 2016)
Зачарований Крістен Стюарт Олів’є Ассаяс, режисер «Зільс-Марії», зняв американську актрису ще раз, тепер уже в головній і по суті єдиній ролі у плавному, неквапливому психологічному монотрилері про привидів. Відверто дивний, химерний, хитромудрий фільм, який складно, майже неможливо класифікувати і сформулювати, розповідає про дівчину на ім’я Морін, американку у Парижі, яка працює так званим персональним шоппером у топової супермоделі, тобто підбирає і купує зірці гардероб. При цьому Морін дотримується суворої вказівки клієнтки не приміряти одяг на себе та особисто зі своєю роботодавицею майже не контактує. Вона в принципі з людьми практично не спілкується. Натомість взаємодіє з потойбічним світом – це її вроджений дар, такий само вроджений, як і вада серця. Героїня сама схожа на привида, що стукає до реального світу у невидиму стіну. Порушуючи правила і надягаючи чуже плаття, вона стає кимось іншим, а роздягаючись, розчиняється у повітрі і зникає… У цій метафізичній картині Крістен Стюарт виконала екстравагантне, таємниче, гіпнотичне соло. І заповнила собою аскетичний кадр, як порожній келих білим сухим вином.
Чилійський режисер Пабло Ларраін зняв не фільм-біографію про Діану, а фільм-відчуття про Діану. Сильне, виразне, тонке, метафоричне відчуття. Занурення не в життя принцеси, а в її можливі думки і розум, оповиті страхом, образами, нещастям, утратою себе… Не перша дуже хороша, але перша приголомшлива акторська робота Крістен Стюарт… Героїня показана лише впродовж трьох днів, під час нестерпного Різдва з королівською родиною, коли преса вже знає про роман Чарльза з Каміллою Паркер, а Діана, яка відчуває одночасно огиду й образу, рішуче налаштована розлучитися, але змушена грати в правила і традиції… Як сказав сам режисер про свій фільм, «це казка навпаки». Звичайна дівчина зустріла принца і стала принцесою, але в результаті і кохання принца, і життя в королівстві виявилися не тим, чим здавалися. І історія з дитячої мрії стати принцесою перетворилася на історію про те, як перестати принцесою бути і стати назад собою. Власне тому умовний байопік називається саме «Спенсер», а не «Діана». Приїзд героїні в маєток починається зі втрати орієнтиру в усіх можливих сенсах, але потім вона бачить на пагорбі опудало і розуміє, що за пагорбом знаходиться її старий будинок, будинок Спенсерів, місце, де вона була собою, і знімає з опудала старий батьківський піджак, брудне і рване ганчір’я, котре стає символом її шляху повернення додому, назад до себе.
На постері Діана зображена у білій сукні принцеси. Але саму її ми не бачимо, вона схилилася, наче плаче. А фон над нею пофарбований у чорне, ніби над принцесою навис важкий, глибокий, непроглядний морок. У фільмі ж цей кадр Діани, що схилилася в білій сукні, має місце… над унітазом. Діана блює. І вибльовує вона не лише вишуканий королівський обід, але й ілюзію казки і власне принцесу, свого фальшивого двійника… «Спенсер» – не стільки драма, скільки фантасмагорія та психологічний трилер і навіть місцями параноїдальний горор, де на динамічне жахіття легко перетворюється звичайна статична сцена обіду. Ларраін малює королівський палац як гіперболічну вежу ув’язнення, кошмарів і майже нездоланного психологічного тиску, темницю, в якій штори зашиті металевими скобами, наче очі та рот покійника. Та навіть після найтемнішої вампірської ночі настає світлий рятівний світанок… Крістен Стюарт тут настільки легка, невагома, чуттєва, що здається не тілом Діани, а духом, який звільнився від ланцюгів, котрими привиди брязкають у старих холодних замках, і закружляв у танку…
Любов, брехня та кровопролиття (Love Lies Bleeding, 2024)
Є фільми, де Крістен Стюарт зумисно зображує тих, на кого сама зовсім не схожа. А є навпаки, де вона виглядає максимально собою. Як у кримінальній ретро-лав-сторі «Любов, брехня та кровопролиття», котру можна назвати найкривавішим, найзухвалішим і найгарнішим любовним кінороманом з часів стрічки Артура Пенна «Бонні і Клайд». Тільки з геть іншої епохи та естетики. Тут акторка зіграла адміністраторку у провінційному тренажерному клубі, котра закохується у культуристку, що мріє виграти конкурс бодібілдерів у Лас-Вегасі. В погоні за коханням і мріями героїні зіштовхуються з наслідками перебування у чоловічому світі, які лишають по собі дуже кривавий слід. І хоча для того, аби відірвати той чоловічий шлейф, їм самим доводиться і тілом, і характером стати чоловіками, буквально і фігурально наростити м’язи, та все ж втекти від чоловічої реальності в безчоловічу казку майже вдається.
Анастасія Лях