А все, що вона взяла із собою, — червоне бікіні та каблучка на пальці!
Це не сценарій пригодницького фільму. Це реальна історія Ліліани Гасинської — дівчини, яка у 1979 році наважилася на втечу, що стала міжнародною сенсацією.
І найцікавіше, що через десятиліття подробиці цієї історії вдалося відновити завдяки розсекреченим документам КДБ!
Січень 1979 року. Порт Сіднея, Австралія.
Радянський круїзний лайнер «Леонід Собінов» стояв у гавані.
На борту перебувала 18-річна працівниця екіпажу Ліліана Гасинська.
Вона народилася на Луганщині, згодом навчалася в Одесі та влаштувалася працювати на пасажирське судно.
Але її справжня мета була зовсім іншою.
Ліліана хотіла назавжди покинути Радянський Союз.
Ще підлітком вона мріяла про життя за кордоном, можливість самостійно обирати майбутнє й свободу, якої не відчувала в СРСР.
Звичайний виїзд за кордон для більшості радянських громадян був майже недосяжним.
А для члена екіпажу втеча означала ризик кримінального переслідування.
Проте дівчина вирішила ризикнути.
Увечері 14 січня Ліліана залишилася у своїй каюті, сказавши, що погано почувається.
Поки інші члени екіпажу відпочивали, вона готувалася до найнебезпечнішого рішення у своєму житті.
Залишила документи.
Гроші.
Одяг.
Особисті речі.
Одягнула червоне бікіні, вилізла через ілюмінатор — і стрибнула у воду.
У темряву.
У незнайому гавань.
У країну, де майже нікого не знала.
За повідомленнями австралійських газет, до берега вона пливла близько 40 хвилин.
Коли дівчина дісталася району Пірмонт у Сіднеї, була виснажена й мала порізи на тілі.
Її помітив фотограф Білл Грін, який гуляв із собакою.
Англійською Ліліана володіла погано.
Але змогла попросити про найнеобхідніше:
«У вас є якийсь одяг?»
Чоловік допоміг їй.
Невдовзі Гасинська звернулася до австралійської влади з проханням про політичний притулок.
А вже наступного дня про неї говорила вся Австралія!
Газети виходили з фотографіями молодої втікачки.
Журналісти назвали її «Дівчиною в червоному бікіні» — The Red Bikini Girl.
Історія перетворилася на справжню сенсацію часів холодної війни.
Радянська сторона намагалася повернути дівчину, але вона отримала можливість залишитися в Австралії.
А потім її життя набуло зовсім несподіваного повороту.
У тому самому 1979 році Ліліана отримала 15 000 австралійських доларів за фотосесію для першого австралійського випуску журналу Penthouse.
На той час це були величезні гроші.
Дівчина, яка ще недавно працювала на радянському теплоході, несподівано опинилася у світі моди, журналістики й шоу-бізнесу.
Згодом вона працювала моделлю та знімалася в кіно.
Але за її успіхом ховалася ще одна історія.
Тим часом в Одесі КДБ розпочав кримінальне розслідування її втечі.
У документах залишилися протоколи допитів, свідчення членів екіпажу та навіть нотатки Ліліани, у яких вона заздалегідь виписувала англійські слова, потрібні для прохання про притулок.
Радянська система розглядала її рішення як порушення закону.
В Австралії ж її вчинок став символом прагнення вирватися з-за залізної завіси.
І ось що найбільше вражає.
Їй було всього 18 років. Вона не мала ані грошей, ані знайомих, ані гарантій, що їй дозволять залишитися.
Навіть якби їй вдалося дістатися суші, австралійська влада могла відмовити в притулку.
А повернення до СРСР загрожувало кримінальною відповідальністю.
Проте вона зробила свій вибір.
Ця історія не така проста, як може здаватися. Австралійське суспільство тоді також сперечалося, чому одній втікачці так швидко дозволили залишитися, тоді як інші шукачі притулку стикалися з набагато більшими труднощами.
Але одне залишається беззаперечним.
У січні 1979 року молода українка перетворила звичайний червоний купальник на символ однієї з найзухваліших утеч із Радянського Союзу.
І майже через пів століття її історію все ще згадують.
Ліліана Гасинська не знала, яким буде її майбутнє. Вона лише знала, що не хоче повертатися до минулого.
Іноді між двома абсолютно різними життями — лише темна вода, сорок хвилин боротьби й відчайдушне рішення не повертати назад.
Коли дівчині був місяць, батьки розлучилися. Дитина росла з матір’ю та носила її дівоче прізвище – Баронецька. Пізніше другий чоловік матері всиновив Ліліану і дівчина отримала його прізвище – Гасинська. Мати на момент слідства очолювала селищний клуб на Луганщині, а її чоловік керував народних хором при цьому ж клубі. В інтерв’ю Ліліана називала батьків музикантом та акторкою.
У дитинстві та підлітковому віці Гасинська займалася гімнастикою, танцями та пантомімою, любила англійську мову та книжки на морську тематику. Коли дівчині було 9 років, її збив автобус – травми були важкі, однак їй вдалося відновитися. Через трійки у шкільному табелі мрію про навчання в університеті на іноземній філології, щоб потім влаштуватися на закордонне плавання, Ліліані довелося відкласти на потім. Якась подруга порадила спочатку вступити на бортпровідницю в одеське училище, що вона і зробила.
Політикою майбутня втікачка не цікавилася, іноземне радіо не слухала, владу не критикувала. Але іноді в розмовах перескакували репліки про краще життя за кордоном. До того ж серед друзів Гасинської були іноземці – їх у портовій Одесі вистачало: моряки з Греції, Італії та США, іракські курсанти. У них Ліліана, зокрема, купувала модні імпортні речі, до яких була небайдужа.
Випускниць училища, які виявили бажання працювати на закордонних рейсах, мали ретельно перевіряти. Якщо знаходили якийсь найменший компромат – наприклад, “антирадянщиків” серед родичів – за кордон не пускали. Деяким дівчатам з групи Гасинської у виїзних візах відмовили. А їй – дали.
Коли дівчині був місяць, батьки розлучилися. Дитина росла з матір’ю та носила її дівоче прізвище – Баронецька. Пізніше другий чоловік матері всиновив Ліліану і дівчина отримала його прізвище – Гасинська. Мати на момент слідства очолювала селищний клуб на Луганщині, а її чоловік керував народних хором при цьому ж клубі. В інтерв’ю Ліліана називала батьків музикантом та акторкою.
У дитинстві та підлітковому віці Гасинська займалася гімнастикою, танцями та пантомімою, любила англійську мову та книжки на морську тематику. Коли дівчині було 9 років, її збив автобус – травми були важкі, однак їй вдалося відновитися. Через трійки у шкільному табелі мрію про навчання в університеті на іноземній філології, щоб потім влаштуватися на закордонне плавання, Ліліані довелося відкласти на потім. Якась подруга порадила спочатку вступити на бортпровідницю в одеське училище, що вона і зробила.
Політикою майбутня втікачка не цікавилася, іноземне радіо не слухала, владу не критикувала. Але іноді в розмовах перескакували репліки про краще життя за кордоном. До того ж серед друзів Гасинської були іноземці – їх у портовій Одесі вистачало: моряки з Греції, Італії та США, іракські курсанти. У них Ліліана, зокрема, купувала модні імпортні речі.