Батько-військовослужбовець просив встановити факт самостійного виховання доньки для звільнення зі служби: чому суд відмовив
Пирятинський районний суд Полтавської області розглянув цивільну справу за позовом військовослужбовця до матері їхньої спільної дитини про встановлення факту самостійного виховання та утримання доньки батьком. Третіми особами у справі були орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Пирятинської міської ради та військова частина, у якій проходить службу позивач.
Суть справи
Позивач звернувся до суду з вимогою встановити факт самостійного виховання та утримання ним доньки.
Як зазначалося у позові, шлюб між батьками було зареєстровано у серпні 2000 року. У подружжя народилося троє дітей — двоє з них на час розгляду справи вже були повнолітніми, а третя донька залишалася неповнолітньою.
За твердженням батька, з 2018 року мати дітей періодично виїжджала за кордон на роботу та поверталася в Україну, а з червня 2023 року повідомила, що має намір залишитися жити в Нідерландах і повертатися в Україну не бажає. Батько певний час розраховував, що вона змінить рішення, однак цього не сталося.
У жовтні 2025 року шлюб між сторонами було розірвано рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області.
Позивач стверджував, що до його мобілізації саме він самостійно виховував та доглядав за донькою без участі матері. У липні 2025 року чоловіка мобілізували та направили для проходження військової служби.
Після мобілізації батька донька залишилася проживати разом із бабусею та старшим братом. Позивач наголошував, що бабуся є особою пенсійного віку, має тяжке захворювання та, за станом здоров’я, не може повноцінно доглядати за онукою. Старший брат дитини навчається на денній формі у закладі вищої освіти.
Саме цими обставинами батько обґрунтовував необхідність судового встановлення факту самостійного виховання дитини. У позові прямо зазначалося, що заявлені вимоги пов’язані з можливістю визнання за ним соціально-правового статусу батька, який самостійно виховує дитину, та можливістю у зв’язку із цим звільнитися з військової служби. Встановлення відповідного факту, за позицією позивача, було необхідне також для захисту прав та інтересів дитини і його прав як батька.
Позиція військової частини
Представник військової частини заперечував проти задоволення позову.
У письмових поясненнях військова частина зазначила, що звернення з позовом про встановлення юридичного факту в порядку позовного провадження не відповідає встановленому процесуальним законом порядку встановлення юридичних фактів.
На думку представника військової частини, зі змісту позову можна було припустити існування між батьками спору щодо участі у вихованні та утриманні дитини. Водночас встановлення таких обставин, як ухилення одного з батьків від виконання обов’язків щодо виховання або невиконання обов’язку щодо утримання дитини, є предметом доказування у відповідному сімейному спорі та передумовою для застосування передбачених Сімейним кодексом способів захисту.
Військова частина наголошувала, що вимога фактично спрямована не на захист інтересів дитини, відновлення порушених сімейних прав чи притягнення іншого з батьків до відповідальності, а лише на встановлення певної фактичної обставини.
Окремо зазначалося, що сам позивач вказав метою звернення до суду можливість звільнення з військової служби, а не захист порушених цивільних чи сімейних прав.
Також військова частина звернула увагу, що після розірвання шлюбу в іншій судовій справі було встановлено відсутність між сторонами спору щодо місця проживання дитини. На думку представника військової частини, матеріали позову не містили доказів того, що після розірвання шлюбу дитина проживала саме з батьком.
Тимчасова відсутність матері за місцем проживання, за цією позицією, сама по собі не означала ані зміни її місця проживання, ані ухилення від виконання батьківських обов’язків. Дитина також не перебувала на обліку як така, що залишилася без батьківського піклування.
Оскільки батько з липня 2025 року проходив військову службу за мобілізацією в іншій місцевості, військова частина критично оцінювала твердження про те, що дитина проживає разом із ним.
Посилаючись на практику Верховного Суду, представник військової частини також зазначив, що проживання одного з батьків за кордоном саме по собі не свідчить про його неучасть у вихованні дитини. У поясненнях наголошувалося, що доказів ухилення матері від утримання доньки або доказів наявності між батьками спору щодо її утримання позивач не надав.
У підсумку військова частина вважала позов штучним, таким, що не містить вимог щодо захисту порушених сімейних прав і спрямований на отримання судового рішення, яке в подальшому може бути використане як підстава для звільнення з військової служби.
Позиція органу опіки та піклування
Орган опіки та піклування також заперечував проти задоволення позову.
Його представник зазначив, що доказів ухилення матері від виконання батьківських обов’язків у справі не встановлено.
У письмовому висновку виконавчого комітету Пирятинської міської ради було зазначено, що відсутні обставини, які підтверджували б наявність між батьками спору щодо утримання дитини або факт її самостійного виховання та утримання батьком.
Орган опіки врахував пояснення бабусі, яка фактично опікувалася дитиною. За її словами, мати працювала за кордоном, матеріально забезпечувала родину, підтримувала телефонний зв’язок із дітьми та приїжджала додому.
Із пояснень самої дитини орган опіки встановив, що вона щодня спілкується з матір’ю, мати приїжджає додому та матеріально її утримує. Тому факт працевлаштування матері за кордоном орган опіки не розцінив як її самоусунення від виховання доньки.
Водночас у справі було встановлено, що донька проживає разом зі старшим братом та бабусею. За актом обстеження житлово-побутових умов умови її проживання були добрими, а безпосередньо дитиною опікувалася бабуся.
Висновки суду
Суд у справі № 544/665/26 виходив із того, що стаття 141 Сімейного кодексу України встановлює рівність прав та обов’язків матері й батька щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі. Розірвання шлюбу та окреме проживання одного з батьків не впливають на обсяг батьківських прав і не звільняють від обов’язків щодо дитини.
Суд також врахував положення статей 7, 150 та 157 Сімейного кодексу України, за якими регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, батьки зобов’язані піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний та моральний розвиток, а той із батьків, хто проживає окремо, зобов’язаний брати участь у вихованні дитини та має право на особисте спілкування з нею.
Окрему увагу суд приділив положенням статті 15 Сімейного кодексу України про те, що сімейні обов’язки тісно пов’язані з особою і не можуть бути перекладені на іншу особу. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов’язку може бути підставою для застосування передбачених законом наслідків, а ухилення від виконання обов’язків щодо виховання дитини, зокрема, є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав.
Із цього суд зробив висновок, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком мають існувати обставини, внаслідок яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Суд зазначив, що такі юридичні факти мають підтверджуватися відповідними актами цивільного стану або судовими рішеннями, наприклад свідоцтвом про смерть, рішенням про позбавлення батьківських прав, визнання особи недієздатною, померлою чи безвісно відсутньою.
Водночас Сімейний кодекс України не передбачає підстав для припинення батьківських обов’язків щодо виховання дитини шляхом добровільної відмови від них. Невідчужуваність таких обов’язків означає, що вони не можуть бути передані іншій особі.
Суд наголосив, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов’язане з існуванням обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов’язків. Це стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків своїх обов’язків та безпосередньо впливає на права та інтереси дитини.
Посилаючись на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, Пирятинський районний суд зазначив, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може встановлюватися як одна з обставин, що входить до предмета доказування у спорі між батьками щодо виконання ними обов’язків із виховання дитини.
У цій справі позивач, на переконання суду, не надав доказів того, що мати умисно ухиляється від виконання батьківських обов’язків або не бере участі у вихованні та утриманні доньки.
Сам факт окремого проживання матері, за висновком суду, не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, оскільки окреме проживання не позбавляє матір можливості спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні.
Суд врахував, що донька спілкується з матір’ю засобами телефонного зв’язку. Бабуся дитини також підтвердила, що її донька виїхала за кордон на роботу для матеріального забезпечення сім’ї, надсилає кошти, підтримує зв’язок із дітьми та періодично приїжджає додому. Крім того, мати пропонувала доньці виїхати разом із нею, однак дитина відмовилася залишати Україну.
За таких обставин суд дійшов висновку, що мати не позбавлена можливості здійснювати свої батьківські права щодо дитини, а місце проживання змінила вимушено.
Суд також погодився з доводами військової частини про те, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів інших членів суспільства, а учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.
У рішенні окремо наголошено, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов’язків.
Суд також послався на практику Верховного Суду щодо недопустимості пред’явлення військовослужбовцями, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, позовів з метою штучного створення умов та обставин, які можуть стати підставою для звільнення з військової служби відповідно до частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
У підсумку суд визнав заявлені вимоги необґрунтованими. Доказів існування між батьками спору з питань виховання та утримання неповнолітньої доньки суду надано не було, тому в задоволенні позову про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком суд відмовив.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
