Ще одна сторінка з життя ветерана та інваліда війни з Приютівської громади, що на Кіровоградщині, – Володимира Лихошерста. Це розповідь про звичайного сільського механізатора, який пройшов пекло війни та залишився справжнім патріотом.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
«Я звичайна людина, народився в Приютівці і майже все життя працював механізатором на цукровому заводі. Любив своє село, роботу, мав хобі – тримав невелике господарство. У 2015 році пішов добровольцем в АТО. Прослужив півтора року, повернувся додому і знову працював на заводі, – розповідає ветеран. – А 24 лютого 2022 року з початком повномасштабної війни знову добровольцем пішов воювати. Я відчував себе патріотом і пішов на фронт разом з побратимами, адже в мирному житті підтримував з ними гарні стосунки. Ми часто спілкувалися і товаришували. Почав служити у 40-ій бригаді протитанкових військах, був водієм МТЛБ. Потім перевівся у 56-ту бригаду і там служив штурмовиком, – як стрілець піхоти. – За свою службу отримував дві нагороди, а саме – орден учасника бойових дій за службу в АТО та орден «За захист Авдіївки і Пісків».
21 лютого 2023 року під Бахмутом Володимир попав під мінометний обстріл і отримав важке осколкове поранення правої руки і ноги. Два роки перебував на лікуванні, переніс більше 10 операцій і тільки після цього повернувся додому на реабілітацію.
«Спасибі моїй чуйній, люблячій дружині Ользі, яка ні на мить не залишала мене і підтримувала у найважчі для мене часи, – продовжує Володимир Лихошерст. – А ще я вдячний їй, що вона змогла відстояти і переконати лікарів не ампутувати мені кінцівку, адже прогнози були невтішними і лікарі радили робити ампутацію. Та завдяки наполегливості моєї дружини ми боролися до останнього, щоб ногу зберегти. Оля сказала, що якщо є хоч один відсоток на те, щоб врятувати ногу, то треба це робити. Вся ця ситуація ускладнювалася бюрократичною тяганиною, адже майже 2 роки я не отримував виплат від держави. Хоча лікування було безкоштовним, але поїздки, харчування, консультації і мій особливий догляд потребували чимало затрат. І тут я відчув підтримку та братерство своїх побратимів, які протягом всього часу підтримували нас фінансово, збирали і передавали кошти, щоб я міг продовжувати повноцінне лікування. Товариші жодного разу не лишили нас сам на сам з нашими проблемами. Завжди виходили на зв’язок, підтримували, приїздили в госпіталі, і надавали як матеріальну, так і моральну підтримку. Переломним моментом у моїй хворобі стало лікування в Інституті Шалімова в Києві, де мені буквально по частинках склали праву кінцівку. Саме там мені виконали складну нейрохірургічну операції – пересадили тканину зі спини на гомілку. Потім вставили в ногу металеву пластину. Робили операцію навіть під час відключення світла, повітряних тривог, коли в Києві відбувалися постійні вибухи. Лікарі титанічно боролися за те, щоб врятувати мені ногу, і врешті-решт їм це вдалося, за що я безмежно їм вдячний, адже зараз маю можливість ходити на власних ногах, бути зі своєю родиною на своїй рідній землі».
Наразі самопочуття Володимира покращилося, але кожні пів року йому потрібно проходити лікування та реабілітацію в спеціалізованих закладах – зокрема, він робить це на базі Олександрійської районної лікарні, де створений спеціальний медичний простір для ветеранів і їм надаються якісні та безкоштовні послуги.
«Маючи такі важкі поранення мені було дуже складно списатися з військової служби, – далі говорить ветеран. – У цьому також дуже допомагала моя дружина Ольга, бо самому було надто складно збирати пакет документи. Я маю поганий зір, слух, повільно рухаюсь, через це розбиратися з усім мені було дуже складно. А тепер, коли в мене покращилася ситуація, я почуваюся краще, отримав одноразову грошову допомогу від держави, пенсію, маю комунальні пільги, побратими й далі мене підтримують, часто приїжджають додому, спілкуємося. Тобто наше братерство продовжується й зараз. І ми готові підтримувати один одного не лише на полі бою, а й в мирному житті».
Зараз ветеран поступово відновлюється, по можливості щось майструє в своєму гаражі, разом з дружиною утримує невеличке господарство, вирощує курей та качок. Незважаючи на все пережите, зберіг любов до Батьківщини і почуття глибокої відповідальність за все, що коїться в країні, адже тут проживають найближчі люди, закопане коріння роду.
«Якби мав знову вибір, йти чи не йти на війну, я б знову, не вагаючись, пройшов тим же шляхом. Тому що вірю, наші жертви не марні. Також на війні я знайшов справжніх друзів і побратимів, які підтримують мене вже понад три роки. Саме там я ще більше зрозумів, наскільки важливе братерство. Для мене це не просто слово, а цінність, яка живе серед українців ще з козацьких часів. Ще під час АТО поруч були люди, які так само щиро любили свою країну. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми не вагалися – просто зібралися і пішли її захищати. Бо знали, що це наш обов’язок. Я вірю, що всі ці жертви й зусилля не будуть марними, а Україна стане сильною, єдиною державою».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Наталія Маліцька для Першої електронної газети
Нагадаємо, у Кропивницькому вручили сертифікати на житло ветеранам і родинам загиблих Героїв
Читайте також: “Я зіштовхнувся з нерозумінням”: ветеран організував у Приютівці ГО і захищає права побратимів
Залишити коментар: