Є люди, чия внутрішня енергія, життєстійкість і здатність зберігати позитивний світогляд впливають не лише на них самих, а й на весь колектив. Степан із позивним Живчик – саме з таких. Так вважають у 152 окремій єгерській бригаді імені Симона Петлюри, пише КУРС.
Хлопець, навіть отримавши важке поранення, не подає вигляду, що сталося погане.
“Я з маленького села Лучинці, що на Івано-Франківщині. Там лише кілька вулиць, втім у нашому храмі зберігається чудотворна Лучинецька ікона Богородиці. Люди розповідають, що ще багато років тому вона дивом оновилася, і відтоді до неї йдуть із молитвами та надією. Навіть у найтяжчі часи і церква, і ця святиня вистояли. Тому для нас це не якась історія, а жива віра, яку в Лучинцях бережуть до сьогодні”, – розповідає Степан про свою малу батьківщину.
Хлопець переконаний, що його життя лишилося врятованим завдяки і цій іконі.
Він багато усміхається, легко говорить про складні речі й особливо тепло про людей, які були поруч на різних етапах його життя.
“Я пройшов шлях строкової служби, потім трохи попрацював. А коли почалася повномасштабна війна, зрозумів: треба ставати на захист. Боронити не лише землю, а й людей, які живуть поруч. Мій шлях у війську почався в березні 2022 року. Спочатку я охороняв об’єкти критичної інфраструктури. Розумів, що такі цілі, як мости, ворог завжди розглядає як пріоритетні, бо удар по них означає спробу зупинити рух, посіяти хаос і вдарити по забезпеченню. Але мені завжди хотілося бути в епіцентрі подій, тож згодом вдалося перевестися до бойової бригади. Там я служив кулеметником. А влітку 2023 року отримав перше поранення”, – спокійно розповідає юнак.
Живчика пам’ятають з перших днів, як він потрапив до бригади. Ще тоді він розповідав, що рішення про переведення визрівало поступово: захисник стежив за бригадою у соціальних мережах, дещо чув від знайомих, а згодом вирішив сам приєднатися до єгерського братерства.
Коли поруч є люди, яким довіряєш і на яких можеш покластися у складний момент, навіть найважчі випробування сприймаються інакше. Відчуття відповідальності одне за одного робить підрозділ не просто групою військовослужбовців, а командою, у якій особиста витривалість посилюється взаємною підтримкою.
“Чи було складно, коли був на позиції? Безперечно, так. Найбільше виснажує, коли довго перебуваєш у роботі. Постійно задіяна дрібна моторика: пальці німіють, і ти перестаєш їх відчувати. Важко годинами сидіти, майже не рухаючись. Але в такі моменти я згадую про хлопців, які служать на піхотних посадах, і думаю, як їм там важко. І після цього мої труднощі відходять на другий план. А ще мені пощастило з командою. Ми заступали по черзі, тож мали час і відпочити, і виспатися. Жартую, не висипалися, але ж було весело”, – розповідає військовий.
Степан каже, ніколи не вів особистої статистики й не намагався перетворювати результати бойової роботи на перелік цифр. Адже для нього значно важливіше розуміння, заради кого виконується кожне завдання.
“Коли закінчиться війна, я залишуся у війську. Я вже не знайду себе в цивільному житті, адже половину свідомого життя провів в армії. Мені лише 27 років. Військова справа стала мені близькою. Вона тепер моя. Мені хочеться, щоб наступне покоління, наші діти, навіть близько не відчули цього горя: зруйнованих сімей, втрат, болю. І я готовий стояти заради цього під час війни і після неї”, – каже хлопець.
«Хочеться просто послухати музику в навушниках. Дуже люблю хіп-хоп», – ці слова хлопець казав нам перед крайнім виходом, адже часу було обмаль. Зараз Степан жартує: мовляв, часу послухати музику нарешті вистачає. Попереду тривала реабілітація. Про характер поранення він просить не розповідати. Не тому, що уникає цієї теми, а тому, що не хоче, аби саме поранення стало головним у його історії.
Історія Степана ще раз нагадує: наші воїни — це звичайні люди зі звичайними людськими мріями, цінностями й бажаннями. Але саме вони не побоялися взяти на себе відповідальність за своє, за близьких і за наше спільне майбутнє. Бо свої подальші плани Степан пов’язує з бригадою.
Після лікування та відновлення він планує залишитися у строю, поруч із людьми, з якими служив і виконував бойові завдання.
Читайте також: Прикарпатець переплив Тису, щоб повернутися на службу