Бойовий духівник із Молдаванки: від одеських вулиць до передових позицій - історія капелана, який поруч у найважчі моменти
Максим Чебан виріс на одеській Молдаванці, а згодом став священником і військовим капеланом. Він був у піхоті під Бахмутом, їздив «дорогою життя» власною машиною, під час Курської операції пересідав на велосипед, коли автомобіль був надто помітним для ворожих БпЛА. Сьогодні його робота у 21-й окремій механізованій бригаді - бути поруч із військовими та родинами загиблих у ті моменти, коли слів уже недостатньо.
Чоловікові - за 50, він батько шістьох дітей. У його житті був «Правий сектор», бізнес, допомога бездомним, духовна семінарія. А колись усе починалося з хлопця-шибайголови, який здавав макулатуру, щоб купити книжку про мушкетерів, мріяв про парашутні стрибки, навчався каскадерських трюків і носив синьо-жовтий прапор у часи, коли для Одеси це було далеко не звично. Що привело його від тих книжок і студентських витівок до священницького служіння та війни - історія, у якій вистачає несподіваних поворотів.
«Книжки буквально ковтав»
Молдаванка залишилася для Максима Чебана не лише районом дитинства. Це було середовище, в якому він ріс, вчився розуміти характер і звикав покладатися на себе. Сім’я згодом переїхала, бо старі будинки почали зносити, але дитячі захоплення залишилися з ним на все життя. У школі, за його власним зізнанням, особливого завзяття до навчання не було, зате книги він читав запоєм: мушкетери, лицарі, індіанці - усе, що потрапляло до рук. «Книжки буквально «ковтав». Здавав макулатуру, щоб отримати талон і купити якусь книгу. А потім ще перечитував її», - згадує Максим Чебан.
Тепер чоловік переконаний, що саме з тих історій про лицарів та людей честі почалося формування його власного уявлення про гідність, совість і свободу. Тоді він, звісно, не думав, що колись дитячі уявлення доведеться перевіряти в реальному житті.
Після дев’ятого класу він вступив до будівельного технікуму, причому професію особливо не обирав: троє знайомих ішли туди, від дому було три зупинки, та й самому хотілося швидше стати дорослим. Зате в юності Максим устиг побувати в студії «Каскадер», яку відкрили одеські каскадери. Там учили падати, робити перекиди, виконувати трюки та акробатичні вправи, а згодом він навіть брав участь у зйомках малобюджетного фільму про єврейський погром 1905 року в Одесі. Був у його житті й «Білий лотос» - спортивна група, де тренувалися по кілька разів на день, шість днів на тиждень. «Мені це все дуже подобалося – рух, адреналін, життя», - зізнається чоловік.
А потім настали роки, коли в Одесі дедалі частіше говорили про Україну. У студентському середовищі, де він навчався, з’явилися матеріали про Бандеру, Чорновола, синьо-жовтий прапор. Для кінця 1980-х це було досить сміливо. «Ми були і найкращі, і найгірші», - сміється Максим, згадуючи свою групу. Вони грали в КВК, брали участь у конкурсах, жартували з викладачів і могли довести куратора до чергової догани. Одного разу навіть оголосили одноденний студентський страйк через гроші за роботу в колгоспі та стипендію. «На стенді написали: через невиконання адміністрацією своїх зобов’язань група оголошує одноденний страйк, а охочим пропонували поставити підпис. Усі спочатку вирішили, що це першоквітневий жарт. Але частина студентів справді не прийшла на заняття. Так, було непереливки… Та ми просто дуже любили жартувати. У нас гумор був постійно», - усміхається військовий капелан.
Цей гумор, схоже, нікуди не подівся. Просто згодом йому довелося навчитися виживати разом із господарем.
Коли робота перестала бути відповіддю
Максим працював багато і в різних місцях. У нього був власний бізнес - одночасно чотири-п’ять пунктів прийому металу, потім робота у державній транспортній структурі. Здавалося, життя йшло цілком звичайним шляхом: заробляти, щось будувати, забезпечувати сім’ю. Але в якийсь момент усе це перестало давати відповідь на питання, яке дедалі настирливіше звучало всередині. «Я зрозумів, що це все якась… безтолковість, безперспективність. Я не бачив у цьому того, заради чого варто жити. І почав шукати», - зізнається чоловік.
Пошуки привели його до віри. У сусідньому будинку оселилася протестантська родина, почалися розмови про Бога, потім - читання Євангелія, Біблії, духовної літератури. Одна історія про тяжкохворого чоловіка, за якого молилася родина і який вижив, особливо його зачепила. Поступово віра стала для Максима не теоретичним захопленням, а способом життя. «Я шукав. І знайшов те, де все це можна реалізувати», - підсумовує він.
«Люда? Та ти ж тепер королева!»
Одним із напрямів стала допомога людям, які залишилися без житла. І тут Максим досить швидко зрозумів просту річ: нагодувати людину - це ще не означає їй допомогти. Можна принести їжу, одяг, дати щось із собою, але відкритися тобі вона може так і не захотіти. «Ти ж не можеш просто підійти до людини, яка роками на вулиці, і сказати: «Розказуй мені про своє життя». Вона тебе пошле. І правильно зробить. Спочатку треба, щоб вона тобі повірила…».
Серед тих, кому Максим допоміг, була Людмила. Через якийсь час вони випадково зустрілися знову. «Вона підходить і каже: «Максиме, ти мене не пам’ятаєш? Я ж Люда!». Він не впізнав її одразу. Перед ним стояла вже зовсім інша людина, яка працювала, жила нормальним життям і керувала кухнею в ресторані. «Я дивлюся на неї і кажу: «Люда? Та ти ж тепер - королева! От для мене це було найкраще. Людина була там, а потім - дивишся, вона вже нормально живе. І ти думаєш: ну от, значить, не даремно», - зізнається чоловік.
Були й інші такі історії. Дехто з людей, яким Максим допомагав, згодом пішли воювати. «Це, мабуть, найбільше вражає, - додає. - Ти людину знав зовсім іншою, допомагав їй вибратися, а потім вона сама пішла туди, де треба було комусь допомогти».
Максим згадує святого Вінсента де Поля - французького священника XVII століття, який присвятив життя бідним і знедоленим: «Я знаю, що точно Він живе там, де сльози, там, де страждання, там, де біль». Тоді він ще не знав, скільки такого болю побачить сам.
Війна, яка почалася ще до 24 лютого
У 2014 році Максим Чебан хотів бути там, де потрібен. Аварія на мотоциклі відклала ці плани майже на рік, але вже в травні 2015-го він опинився на Донбасі. Потім були різні напрямки, Світлодарська дуга, рота «Да Вінчі», інші підрозділи.
Паралельно військовик навчався у Дніпровській духовній семінарії. У 2019 році став священником Православної Церкви України. Тоді ж почався новий етап у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр».
Спочатку він був цивільним капеланом, але приблизно через місяць підписав контракт уже як військовослужбовець, продовжуючи виконувати обов’язки капелана за внутрішнім наказом командира. Він уже знав: якщо хоче говорити з військовими про страх, смерть, віру і життя, недостатньо просто приїхати на позицію з молитвословом.
Наприкінці 2021-го «холодноярівці» перебували на Донбасі, а потім їх почали змінювати в період, коли ротації зазвичай не проводили. «Ми вийшли з Волновахи. І вже тоді зрозуміли: щось буде, - розповідає чоловік. – Я зателефонував дітям, попросив підготувати тривожні рюкзаки, зняти гроші, мати готівку. Якщо ціла бригада стоїть на валізах, це вже не просто якісь чутки. Коли війна почалася - моя сім’я вже була готова. Ми разом зустріли новорічні свята». А вже зовсім скоро почалася повномасштабка».
Сумщина, де капелан опинився в строю
На Сумщину 93-тя бригада прибула майже одразу. Частина військових їхала потягом, частина - власним транспортом, колона розтягнулася, а ситуація змінювалася швидше, ніж устигали звикати до нової реальності. Не вистачало бронежилетів і касок - за словами Максима, подекуди один комплект припадав на десятьох.
Формально він залишався капеланом, але за військовою посадою був номером обслуги зенітно-артилерійського взводу. А коли виникала потреба, ішов разом із піхотою. «Я рвався туди, а мене не пускали. А потім так склалися обставини, що я з великим задоволенням був із хлопцями на передових позиціях», - говорить чоловік. Бійці це помічали. «Ви перший капелан, якого ми бачимо поруч із нами саме там», - казали йому.
Тростянець, Охтирка, Харківщина, а згодом Бахмут - що далі, то менше залишалося різниці між капеланом і солдатом, який виконував бойові завдання разом з іншими.
«Ми вже занадто тут зажилися»
Бахмут у його розповіді - довгий ланцюг виходів, поїздок, короткого сну, мінометних обстрілів і моментів, коли ніхто не знав, чи повернеться наступного разу. Коли командир казав: «Хлопці, я не хочу давати наказ, але треба стільки-то чоловік», люди піднімалися.
Одного разу потрібно було 9 бійців. Вісім знайшли, дев’ятого не вистачало.
«Якщо Максим поїде, все буде добре», - пожартував хтось. Так Максим став дев’ятим. Їхали на ЗІЛі із зенітною установкою, майже без захисту. У районі Соледара потрапили під прямий вогонь - одразу прилетіли міни. Та разом із капеланом хлопці виконали завдання. «Якщо піхоті не вистачало людей, ішли вперед навіть тоді, коли в підрозділі залишалося кілька бійців, - пригадує він.
Спали по двадцять хвилин. Якщо вже зовсім не було сил, виривали невелику ямку в землі, накривалися бронежилетом і намагалися хоча б трохи відпочити. Так ми й жили».
Окрема історія сталася біля промислового об’єкта перед Бахмутом, коли невелика група опинилася фактично в оточенні. Розраховували на добу, а затрималися значно довше. Потрібен був спостерігач, і Максим не хотів просто відправляти людину туди, де її могли вбити, тому пояснював, як діяти.
Один із бійців, розуміючи, наскільки все серйозно, попрощався з дружиною на відео. Неподалік вибухнув танковий снаряд. Та все ж вони вистояли. «Ми їхали сюди на добу, а тут уже п’ять – казав я хлопцям. - Ми так зажилися. Давайте кожну годину, яку Бог нам дає, сприймати як бонус».
Саме в таких ситуаціях Максим, за його словами, найгостріше відчував ціну життя. Він згадує й попередні роки війни, коли був упевнений, що не повернеться. «Мені краще померти з Богом, ніж десь викрутитися, пропетляти», - зізнається військовий капелан.
«Коли хлопці поїхали, а ти залишився чай пити»
До Бахмута Максим їздив машиною так званою «дорогою життя». Віз їжу, пальне, необхідні речі, забирав людей. Міг їхати вранці й повертатися ввечері.
Перед виїздом хлопці ставали в коло, аби помолитися, благословити один одного, а потім їхати.
Чоловік визнає: іноді залишитися було психологічно важче, ніж поїхати: «Коли ти сів із ними й поїхав - це одне. А коли хлопці вийшли вперед, а ти залишився вдома чай пити - це зовсім інше. Тоді вже відчуваєш себе в іншій ролі. Наче війна для молодих, а ми вже трохи постаріли».
Під час Курської операції, де 21 ОМБр виконувала бойові завдання, Максим Чебан через постійні дронові атаки пересувався велосипедом. Говорить, автомобіль на ворожій території був надто помітним: залишити його біля будинку означало фактично повідомити противнику, що там перебувають військові. «А завтра - спалять хату…» - жартує він.
Велосипед був менш помітним, але безпечним його теж ніхто не назвав би. Максим пересувався у формі й зі зброєю. «Автомат? Ну, а як без нього? Я ж там був не просто покататися на велосипеді. Якщо щось станеться - маю чим себе захистити. Та й дрон може прилетіти в будь-який момент. Тому треба було бути готовим до всього».
Та найбільше, каже Максим, хлопців непокоїло навіть не те, що вони можуть загинути. Їх лякало питання, що буде після цього. «Якщо я загину, допустімо, тут, на Сумщині, то моє тіло знайдуть і все буде зрозуміло. А якщо на Курщині?» - говорить капелан.
Тому для нього робота з родинами загиблих стала однією з важливіших частин капеланської служби. «Військовий має знати, що про нього подбають навіть після смерті, що тіло намагатимуться повернути, що родина не залишиться сам на сам із невідомістю», - переконаний Максим Чебан.
«Я хочу бути тим віслючком»
Капелан вважає, що він не має приходити до військових уже з готовими відповідями. Свою роль з притаманним для нього гумором він пояснює через біблійну історію про віслючка, на якому Ісус в’їхав до Єрусалима.
«Я хочу бути тим віслючком, на якому Господь може доїхати і в бліндаж, і на позицію, щоб робити свою роботу. Моя справа - всіх підтримати і туди доставити. Хоча б таким віслючком стати».
Про військових Максим говорить так: мало мати хорошу техніку, зброю, машину чи танк. Важливо, хто ними керує. «Техніка сама по собі не воює. Важливо, хто сидить усередині. Яка це людина, у якому вона стані, що в неї в голові». Каже, на початку великої війни багато хто й так усе розумів. «Тоді хлопці особливо не питали: а за що ми воюємо? Все було зрозуміло. На тебе прийшли - ти захищаєшся. А зараз уже стільки всього пройдено, стільки людей загинуло, стільки всього побачено. І людина може просто втомитися», - каже капелан.
Тому, на його думку, з військовими не треба весь час говорити правильними словами. Треба просто бути поруч. Посидіти. Десь пожартувати. Десь промовчати. Іноді людині взагалі нічого не треба пояснювати. А право говорити з людиною, додає Максим, ще треба заслужити: «Ти можеш бути хоч сто разів священником. Якщо тебе не сприймають - тебе не почують. Треба спочатку стати своїм. А вже потім можна щось говорити».
«Капелан - це стан душі»
Лариса Коваль, офіцерка соціального супроводу 21-ї бригади, до війська прийшла з цивільної журналістики. Спочатку вона очікувала від капелана звичних речей - цитат із Писання, розмов про заповіді, релігійних пояснень.
А потім почула від Максима історію про трьох військових - язичника, атеїста і християнина. Атеїст запитав, чи буде священник молитися за нього. «За тебе, як за атеїста, я буду молитися двічі».
Для Лариси в цій відповіді і є Максим. «Капелан - це стан душі. Йому не важливо, хто ти, - говорить жінка. - Не важливо, православний ти чи язичник. Йому важливо, який ти в душі. Він тебе підтримає в будь-якому випадку».
За її словами, Максим Чебан може говорити з військовими про віру, а може - про звичайні життєві речі. Іноді людині зовсім не потрібна проповідь, їй просто необхідно поговорити з кимось, хто допоможе побачити вихід.
«Не можна казати: все пропало!»
Одного зі своїх духовних помічників Максим згадує особливо. Той служив у батальйоні, а згодом офіційно приєднався до його підрозділу, причому на позиціях завжди намагався бути там, де найгарячіше. Під час важкого бою сусідні позиції відійшли. Він залишився, отримав поранення, і його вже мали евакуювати. Командир зупинив його: «Якщо я зараз тебе виведу, хлопці самі не встануть. Ти можеш ще добу протриматися?». Він залишився.
Для Максима ця історія важлива не лише через вчинок конкретного військового. На війні, пояснює він, психологічний стан однієї людини може змінити поведінку цілої групи. «Тільки те, що ти тут є і як ти реагуєш, уже має значення. Не можна казати: «Все пропало, все пропало!». Треба сказати: «Все нормально, все гаразд», – переконаний капелан.
У мирному житті, жартує Максим, якщо полковник раптом почне бігти, це може викликати сміх. На війні ж - люди побіжать за ним.
Чотири вогнегасники і телефонна книжка
У машині капелана завжди чотири вогнегасники. Це ще з Бахмута. Після одного з ударів командир взводу і сержант загинули. Коли Максим приїхав, вони вже були мертві, але він намагався загасити те, що ще можна було врятувати. Відтоді вогнегасники стали для нього своєрідним нагадуванням про те, що він бачив.
Є й інша пам"ять - телефон. У ньому залишилися номери загиблих побратимів. У якийсь важливий день чи просто звичайного ранку рука автоматично тягнеться до знайомого контакту, а потім приходить усвідомлення, що людина вже не відповість. «Це дуже боляче», - каже чоловік.
Військові вчаться відкладати емоції. Коли треба витягувати пораненого, спочатку робиш свою роботу, а вже потім дозволяєш собі відчути все, що сталося. Іноді достатньо випадкової фотографії у Facebook, привітання чи якогось зовсім незначного повідомлення, щоб повернувся цілий шматок життя.
Одеський гумор у цьому теж має свою функцію. Лариса Коваль каже, що Максим може пожартувати навіть під час важкої розмови, і це зовсім не про легковажність. «Я пів життя прожила в Одесі, - додає Лариса. - Не знаю, чи це повітря таке, чи море таке, але таких людей справді в Одесі роблять. «Я стою на вас і поражаюся» - це точно про нашого Макса…».
Війна від цього нікуди не дівається. Просто іноді людині треба дати можливість вдихнути.
«Ой, ви такий класний!»
Нині Максим Чебан разом із групою цивільно-військового співробітництва 21-ї бригади багато їздить до родин загиблих. Капітан Юрій Вербовський, який очолює групу, згадує, що спочатку вони відвідували родини без капелана, але згодом зрозуміли, наскільки важливо, щоб він був поруч. Їхні маршрути проходять через різні області України: Київщину, Вінниччину, Житомирщину, Полтавщину, Волинь. У бригаді служать люди з різних регіонів, тому й родини загиблих живуть далеко одна від одної.
«Отець Максим - дуже яскрава людина, дуже емпатична, - говорить Юрій. - Люди це бачать. Вони відчувають щирість, духовність, і це викликає повагу. На таких зустрічах не існує правильної розмови. Хтось плаче, хтось хоче знати подробиці, хтось просто мовчить. Максим не намагається неодмінно заповнити тишу словами».
Десятирічна Ангеліна, донька загиблого Дениса Собчука, після знайомства сказала Максиму: «Ой, ви такий класний!». Її родина запросила військових залишитися на кілька днів, поки вони відвідували інші сім’ї. Разом вони ходили на могили, ставили прапори, молилися. «Для дітей це особливо важливо: вони бачать, що людина, яку вони втратили, не зникає з пам’яті тих, хто залишився», - переконаний Юрій Вербовський.
«Найкраще, що ми можемо передати дітям, - це чесноти»
Про рідних Максим згадує із теплою посмішкою. Родина у нього чимала: окрім дружини, шістьох дітей, має ще й чотирьох онуків. Старший вже пішов до першого класу. На день народження дідусь подарував йому військовий жетон із написом: «Будь сильним у серці. Чесним у слові. Сміливим у кроках».
А ще чоловік зізнався, що принципово не допомагав синові отримувати водійські права, хоча через переїзди між Полтавою, Києвом та Одесою скласти іспит було непросто. «Мені було важливо, щоб він сам здав, - говорить капелан. Принципово, щоб це було його досягнення. Дитина має відчути власну спроможність. Чесноти, які ми передаємо нашим нащадкам, — це найкращий фундамент майбутнього».
Про це ж він говорить, згадуючи власну бабусю. Її чоловіка, діда Максима, під час війни забрали до армії, а згодом він опинився в таборі на території Румунії. Родині передали, що він голодує. Бабуся хотіла привезти йому хліб, але за це від неї, гарної статної жінки, вимагали те, на що вона не погодилася. «Вона сказала: якщо він дізнається, якою ціною я привезла йому той хліб, чи буде він його їсти?» - каже капелан.
Дід помер у таборі, а бабуся сама виховала дітей. Цю історію Максим розповідає й військовим, коли говорить про те, заради чого людина має триматися навіть тоді, коли їй дуже важко. «Нам потрібно самим бути прикладом, щоб наші діти могли з нас брати приклад. Щоб на фотографії була не просто людина, яка давала цукерки, а людина, на яку можна рівнятися», - впевнений Максим Чебан.
Ірина Чирченко
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини: