Булочка з маком показала бідну душу капелана: допис військової Яни Конотовської рве мережу

«А це точно мої обов’язки?», - питав капелан

Історія про пацієнта з майже повною втратою рухливості та булочку з маком, яку він з’їв, викликала бурхливу реакцію в соцмережах. Допис військової Яни Конотовської поширили вже понад 600 користувачів.

У дописі Яна розповіла про випадок під час роботи з важкопораненим пацієнтом. Чоловік через стан здоров’я не міг самостійно себе обслуговувати.

Після процедури жінці довелося самій його помити, змінити памперс, пелюшку та постіль, а також обробити шкіру.

Жінка зізналася, що спочатку злилася на пацієнта через те, що він напередодні з’їв пиріжок із маком. Проте чоловік пояснив, що майже не відчуває болю шкірою, а пиріжок приніс йому маленьку радість.

- Якби ти знала, який я був щасливий, коли його їв, — написав він.

Ситуація набула іншого повороту, коли до палати зайшов капелан. Яна попросила його допомогти потримати пацієнта, поки вона його миє.

Однак чоловік відмовився, пояснивши, що він капелан і може лише помолитися.

Це обурило військову. Вона нагадала про біблійну історію, де Ісус миє ноги своїм учням, але у відповідь почула:

- Так то Ісус. Я не Ісус.

Після цього між ними виникла сварка. Капелан, за словами Яни, пішов жалітися на її поведінку, а пацієнта вона зрештою вимила сама, використовуючи подушки та інші підручні засоби.

Найбільше військову вразило інше — після всього пацієнт ще й вибачався перед нею за те, що через нього виникли додаткові труднощі.

Яна порівняла цю історію з досвідом інших капеланів, яких зустрічала ближче до фронту. За її словами, вони без зайвих слів мили підлогу та туалети, носили поранених, мили посуд і допомагали там, де це було потрібно, незалежно від посадових обов’язків.

- Не говорили про служіння. Служили, — підсумувала вона.

Повний допис Яни Конотовської такий:

Знову про купання. І віру в Бога.

Ще трохи токсичних байок.

Якось попередня зміна зробила клізму одному пацієнту з майже нульовою мобільністю, щоб мені легше було. А пацієнт, попри всі заборони здорового глузду, напередодні з’їв пиріжок із маком. І мені залишили пацієнта після клізми та пиріжком у ньому. Маковиння було перетерте так собі. Хто не знає: мак виходить приблизно в тому самому вигляді, в якому заходить. А зернятка боляче натирають шкіру й слизові.

Тобто після такого пацієнта треба було мити, міняти памперс, пелюшку, постіль, обробляти шкіру - не один раз.

А я одна на зміні.

Зла була на всіх. На пацієнта - бо ну навіщо тобі той пиріжок з маком? На тих, хто його нагодував. На тих, хто складав графік і вирішив, що саме сьогодні я цілком здатна впоратися з усім цим сама.

Мию його, міняю пелюшку, памперс, бурчу, бо вже те маковиння попродирало шкіру

- Ну не ругайся.

Я:

- А як мені не ругатися? Ти ж знав, що після того пиріжка буде.

А він тихо:

- Якби ти знала, який я був щасливий, коли його їв…

Пауза.

- Я ж майже не відчуваю болю шкірою.

І тут я замовкла, бо що я мала йому сказати? Людина, яка майже не відчуває болю, знайшла собі маленьке щастя в тому пиріжку з маком. І тепер лежить переді мною, залежний від чужих рук навіть у найпростіших речах.

І тут у дверях з’являється наш капелан.

Я аж засвітилася від надії на допомогу.

Алілуя! Боже, ти любиш мене!

Кажу:

- О, як добре, що ви зайшли. Допоможіть мені, потримайте пацієнта ось так. Я помию ззаду, поміняю памперс і пелюшку.

Він абсолютно спокійно:

- Це не моя робота.

Я:

- В сенсі?

- Я капелан. Я можу тільки помолитись..

Я дивлюся на нього. Потім на пацієнта. І щиро не розумію, що заважає йому допомогти мені й паралельно молитися. Навпаки - навіть цікавіше.

Кажу:

- Ну Христос же своїм учням ноги мив перед Тайною вечерею.

- Так то Ісус. Я не Ісус.

І от тут мене накрило.

Бо переді мною лежить воїн, який віддав своє здоров’я і тепер не може сам себе помити.

А поруч стоїть здоровий молодий чоловік (абсолютно придатний до бойової роботи), який прийшов служити Богу - але потримати пораненого кілька хвилин, поки я його мию, це вже, виявляється, не його робота.

Кажу:

- Як казав Христос: «По ділам їх - узнаєте їх»... а ваш вчинок уїбанський.

Він:

-Як ти з офіцером розмовляєш?

- Офіцера я тут не бачу. А бачу ряжане чмо.

Ну і, звісно, пішов жалітися.

А я тим часом за допомогою подушок, підручних засобів таки домила пацієнта.

І знаєте, що мене найбільше добило?

Пацієнт після всього цього ще й вибачався переді мною за той пиріжок.

А мені хотілося вибачитися перед ним, бо він лежав і думав, що завдав мені незручностей. А незручно в цій історії мало було бути зовсім не йому.

Я тоді ще раз переконалася: деякі набожні люди дуже люблять говорити про служіння ближньому. Особливо коли ближній нічого від них не просить.

А потім я зустрічала інших капеланів - ближче до фронту.

Вони мили підлогу й туалети, мили посуд після побратимів, носили поранених, допомагали там, де треба було допомогти, навіть якщо це точно не входило в їхню посадову інструкцію. Не говорили про служіння. Служили.

Мої побратими працюють так само. Без зайвих слів, без огляду на посаду чи звання, без питання: «А це точно мої обов’язки?»

Тому я збираю на потреби нашого підрозділу. Не на красиві слова про служіння - на речі, які допомагають моїм побратимам робити свою роботу.

Якщо маєте можливість - долучайтесь.

Але, будь ласка, не віддавайте останнє.

Війна виснажує всіх.

Якщо сьогодні кава і смаколик зроблять вас хоч трохи щасливішими - дозвольте їх собі.

Нам не потрібна ваша кава.

Нам потрібні щасливі ви.

А якщо можете задонатити - буду дуже вдячна.

Обіймаю вас серцем.

Дякую Вам за Вас.