Учорашня заява президента РФ Володимира Путіна про те, що війна в Україні, на його думку, «іде до завершення», вже викликала хвилю коментарів і запитань на кшталт «то що, скоро кінець війні?».
Це також наклалося на загальне відчуття певної розрядки після того, як замість обіцяних президентом України Володимиром Зеленським ударів по параду в Москві та погроз РФ удару у відповідь по Києву в Україні настало триденне перемир'я.
Букмекери вже оцінюють ймовірність завершення війни найближчим часом у 100%, а акції західних військових компаній почали падати.
Однак ситуацію, включно з учорашніми словами Путіна, потрібно розглядати в контексті інших заяв, які останніми днями лунали з Кремля. Зокрема, з уст Юрія Ушакова та Дмитра Пєскова.
Вони кілька разів повторили ту саму думку: для завершення бойових дій Київ має ухвалити «одне рішення, добре йому відоме». І уточнювали — йдеться про виведення українських військ із Донбасу, про що, як заявляє Москва, президент США Дональд Трамп із Путіним домовилися в Анкориджі, і чого відмовляється робити Зеленський (за підтримки Європи).
Тому, якщо Путін справді вважає, що війна йде до кінця, то, виходячи з нинішньої позиції РФ, він гадає, що Київ із якоїсь причини різко змінить свою позицію щодо Донбасу та виведе звідти війська. Або російська армія військовим шляхом захопить усю територію Донецької області.
Останнє, однак, судячи з динаміки на фронті, малоймовірне. Тому єдиний можливий варіант відходу українських військ із Донбасу найближчим часом – це рішення військово-політичного керівництва України (можливо, замасковане під воєнну необхідність відступу).
Однак, як відомо, Київ відмовляється навіть обговорювати цю вимогу.
Для того, щоб він змінив свою точку зору, необхідний надзвичайно потужний тиск на нього з боку Трампа з практичними заходами впливу, такими як відключення для Збройних сил України Starlink і розвідувальних даних. Однак поки він цього не робить.
При цьому на 100% виключати такий варіант не можна, на що вказала й історія з нинішнім перемир'ям.
Зеленський явно не хотів дарувати Путіну «день тиші» 9 травня. Невідомо, чи був він готовий ударити по Червоній площі, і чи долетіло б туди щось, але по інших регіонах він цілком міг організувати масований обстріл, просуваючи тему «поки вся ППО захищає Москву та Путіна, російські регіони залишилися беззахисними». Із Європи також лунали голоси, що жодного тимчасового перемир'я не потрібно (зокрема, про це заявляв прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск).
Однак після того, як секретаря Ради національної безпеки й оборони України Рустема Умєрова викликали до США і, вочевидь, предметно з ним поговорили, Зеленський не наважився перечити Трампу та підтримав перемир'я.
Це показує, по-перше, що діалог Трампа та Путіна, попри всі розмови про «смерть духу Анкориджа», триває та є цілком результативним щодо окремих питань (нагадаємо, про перемир'я на 9 травня спочатку домовилися президенти США та Росії). А по-друге, це свідчить про збереження впливу Трампа на Київ.
Тому зберігається ймовірність, що такий самий маневр із тиском американці згодом можуть здійснити й щодо питання Донбасу.
Але одне — умовити Зеленського на триденне перемир'я, зовсім інше — домогтися виведення українських військ. Це завдання багаторазово складніше й потребуватиме дуже жорстких заходів примусу Києва, на які не факт, що піде Трамп, враховуючи сильний спротив цьому всередині своєї партії та команди, не кажучи вже про реакцію європейців і демократів.
Щоб президент США перестав зважати на ці ризики й запустив усі наявні в нього важелі тиску на українську владу, у світі мають відбутися якісь дуже серйозні зміни, які б спонукали Трампа або навіть увесь Захід (включно з Європейським Союзом) будь-якою ціною домагатися нормалізації відносин із Москвою (яка без реалізації «Анкориджа», очевидно, неможлива).
Але якщо Трамп не піде на ці заходи тиску, то й у Києва не буде жодної мотивації для виведення військ.
Навпаки — в українській владі зараз натхненні останніми тенденціями. На фронті наступ російських військ сповільнився, удари по тилах у РФ посилюються, так само як і соціально-політична напруга та втома від війни в самій Росії.
Виходячи з цього, на Банковій розраховують, як мінімум, спонукати Путіна завершити війну по лінії фронту, а якщо в РФ запустяться процеси дестабілізації, то досягти набагато більшого.
Ми вже не раз писали, що навіть зупинка по лінії фронту для РФ буде, по суті, чистою військовою перемогою (захопили майже 20% території сусідньої держави, не втративши своєї). І більше того, в нинішній ситуації більшість російського суспільства саме так її й сприйме.
Однак поки, як бачимо, з Кремля жодних сигналів про готовність до такого варіанту не надходить.
Можливо, Путін упевнений, що Трамп (а може, навіть і європейці) найближчим часом усе-таки вживе заходів тиску проти Зеленського, щоб примусити його до умов «Анкориджа». Або, можливо, він розраховує, що навіть у затяжній війні на виснаження рано чи пізно він доб'ється перелому, враховуючи запущені війною в Ірані тенденції у світі (зростання цін на енергоносії, підвищення через це геополітичної значущості РФ, розкол між США та Європою, демонстрація обмеженості військових можливостей Штатів тощо).
На це, до речі, вказують і коментарі Путіна щодо обмежень на параді. В Україні трактують їх зазвичай як показник «страху й ганьби» Кремля. Однак з того, що вчора заявляв Путін, скоріше випливає інший мотив — він намагається привчити суспільство до думки, що ситуація серйозна, небезпек багато, а тому потрібно готуватися до тривалої боротьби й не розслаблятися. А отже, й будь-які обмежувальні заходи заради безпеки виправдані.
Приблизно те саме випливає і з його заяв про ракетні удари України, які витримані в дусі «це терористичні атаки, якими нас хочуть змусити відступити від наших цілей, але ми не відступимо».
Багато хто дивується, що Путін при цьому не каже, яким чином він перешкоджатиме подальшим ударам по РФ, не обіцяє покласти їм край або завдати «нищівного удару відплати» (за винятком ситуації з можливими ударами по параду 9 травня).
Але на це також може бути своє пояснення. У Кремлі розуміють, що ні припинити удари миттєво, ні завдати якогось непоправного удару у відповідь Україні неможливо (крім як використавши ядерну зброю, але щодо неї є свої обмеження, про які ми писали в окремому матеріалі).
Отже, залишається тільки одне — воювати місяць за місяцем або навіть рік за роком, розраховуючи, що рано чи пізно сили України будуть виснажені, а економічні проблеми Європи не дозволять їй надавати Києву підтримку в колишніх обсягах.
Це нагадує тактику Путіна під час терактів, які влаштовували в нульових чеченські сепаратисти в РФ. Ні після «Норд-Осту», ні після Беслана та багатьох інших кривавих терактів Путін ніколи не казав, що він їм «ось-ось покладе край». Російська держмашина просто поступово, протягом понад 10 років перемелювала прихильників Ічкерії та інше підпілля на Північному Кавказі, і з часом вони перестали становити серйозну загрозу (паралельно Кремль використовував терористичні акти як привід для закручування гайок у внутрішній політиці, щодо чого також можна провести аналогії).
Можливо, у Кремлі бачать аналогічно ситуацію й зараз.
Однак, очевидно, війни в Чечні та в Україні є неспівмірними ані за кількістю жертв, ані за масштабом напруження зусиль Росії. Не кажучи вже про неспівставність потенціалів чеченських сепаратистів та української держави, яка має підтримку Європи.
Тому затяжна війна несе для Путіна й РФ дуже великі ризики. Особливо з огляду на внутрішні процеси, що відбуваються в самій Росії (докладніше про них в окремому матеріалі).
Але, мабуть, Кремль вважає, що виходячи з його цілей, ці ризики є виправданими. Або ж, повторюся, впевнений, що найближчим часом Київ буде змушений прийняти «Анкоридж».
Чи виправдається цей розрахунок, і чи змінить Путін чи Зеленський свої позиції щодо умов миру, покаже лише час.