Спочатку свою роботу воєнкоми зрозуміли як шанс скосити мішки бабла на рівному місці. Коли рахунок хабарів за відмазку від армії у багатьох начальників ТЦК та СП пішов на мільйони доларів і ця інформація стала публічною, державі нічого не залишалося, як поміняти всіх обласних воєнкомів.
Але сотням тисяч придатних до служби заможним молодим чоловікам вже встигли продати індульгенції від війни. До речі, ці відкупні довідки, що дозволяли безперешкодно виїхати за кордон, аби пересидіти там війну, переважно робилися у спілці зі МСЕКівцями.
Ніби провадження проти них і відкриті, але далі СІЗО справи майже не рухаються. Принаймні про публічне належне покарання всіх осіб, які своїми діями підривали обороноздатність країни під час воєнного стану, інформації у медіа небагато.
Тим часом заляканим «бусифікаційними рейдами» за бідними військовозобов’язаними українцям безкарно ламали ноги, спонукали викидатися з вікон на верхніх поверхах, миттєво лупили по три роки тюрми і виписували штрафи по 17 тисяч гривень, про що свідчать реєстри судових справ.
Дуже хочеться вірити, що чергова спроба вдосконалити роботу ТЦК через так звані «інструкції людяності», видані МО цими днями, нарешті змінить стиль роботи багатьох центрів комплектування і допоможе уникнути можливого соціального вибуху в суспільстві. Недаремно ж ці інструкції негайно розробили і роздали на місця після резонансних інцидентів між ТЦКашниками та місцевими жителями у Кам’янці -Подільському та на Закарпатті.
Не хочеться знецінювати всю роботу центрів комплектування. Розумію, що і їм нелегко доводиться, як сказав житомирський воєнком, «виконувати план хоча б на 60%». Більше того, думаю, що всі уже знають, чому цей «план» стало так важко, а в багатьох випадках просто нереально виконати. В принципі, що і спонукає часом до не зовсім гуманних методів мобілізації.
Найбільша біда в тому, що за три з половиною роки війни на ній не заробив лише ледачий посадовець. До речі, саме він і його військовозобов’язані діти мають військову недоторканність. Хто спробував порахувати оті килими та гори валюти, конфіскованої у нашої владної еліти — від старости села до Кабміну, ОП та ВР?
Від щоденної інформації про те, що крадуть усе підряд, скоро лусне голова. Ті на двоярусних ліжках, ті на солдатських одностроях, продуктах для захисників. І, на жаль, навіть на військовій техніці та боєприпасах чи на довідках про інвалідність. Аби скласти повний список всього вкраденого, не вистачить і десяти номерів газети.
Особливо вишукано крадуть на місцевому рівні на ремонтах, продажу землі, «прихватизації» об’єктів комунальної власності… Як в останній день перед кінцем світу. А чого варті перегини із зарплатами та пенсіями недоторканних слуг народу та простих військовозобов’язаних, котрі щодня ризикують життям? А хіба можна логічно пояснити прірву між статками заброньованих прокурорів-інвалідів, суддів, нардепів і солдатом на передовій?
Хіба цього всього не бачать ті ж самі прості українці? Чи не тому вони шикуються у чергах не до ТЦК, а в напрямку Західного кордону? От і виходить зачароване коло: еліта вже не може не красти і не сповідувати подвійні стандарти, а народ вже задумується над тим, чи правильно організована вся ця система, де він завжди крайній і святий обов’язок — це лише його відповідальність. А здорові бугаї у вишиванках будуть вручати родичам посмертні нагороди.
І знову мені хочеться про цитувати слова посла Ізраїлю в Україні пана Бродського, які, здається, за три роки війни відповідальні високопосадовці так і не почули. Спосіб розірвати це зачароване коло існує. І не за рахунок 18-літніх та жінок і пенсіонерів. У нас є достатньо мобілізаційного ресурсу. Особливо серед тих, хто уже задивляється на ці категорії українців як мобілізованих, аби самим уникнути виконання священного обов’язку.
І ці слова прості, як сама правда. Важливо, щоб у першу чергу правлячі еліти показували приклад у захисті країни. Це зовсім інший суспільний настрій. Діти можновладців мають першими ставати у стрій і цим мотивувати всіх інших.
А крім того, у російських ІПСО вже неможливо буде використовувати історію про те, що ця війна — для бідних, якщо буде приклад від тих, хто годується з рук народу. І не буде якихось каст недоторканних та батальйонів «Монако». Як кажуть небайдужі українці — ось так демонструється єдність нації, коли ризикують усі порівну.
Анатолій Жучинський,
Заслужений журналіст України