Чи зобов’язаний роботодавець доставляти працівників до ТЦК: суд пояснив, за що директору загрожує штраф 34 тисячі грн

Обов’язок роботодавця організувати оповіщення військовозобов’язаних працівників про виклик до ТЦК не обмежується лише виданням відповідного наказу. Законодавство також передбачає забезпечення їх своєчасного прибуття, зокрема шляхом організації перевезення або звільнення від виконання трудових обов’язків. Водночас керівники підприємств не наділені повноваженнями примусово доставляти працівників до територіальних центрів комплектування. Де проходить межа відповідальності роботодавця та які порушення можуть стати підставою для накладення штрафу, стало предметом судового розгляду.

Врадіївський районний суд Миколаївської області розглянув адміністративну справу за позовом виконувача обов’язків директора підприємства до територіального центру комплектування та соціальної підтримки про скасування постанови щодо притягнення до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Керівник оскаржував штраф у розмірі 34 тисячі гривень, накладений за результатами перевірки військового обліку на підприємстві, зокрема через недоліки в організації оповіщення військовозобов’язаних працівників та незабезпечення прибуття одного з них до ТЦК.

Суть справи

У березні 2026 року територіальний центр комплектування та соціальної підтримки спільно з Первомайською районною військовою адміністрацією провели позапланову перевірку стану організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов’язаних і резервістів, а також бронювання військовозобов’язаних у філії АТ ДПЗКУ «Врадіївський елеватор».

За результатами перевірки було складено акт, затверджений 6 квітня 2026 року, в якому зафіксовано низку порушень вимог Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2022 року № 1487, а також Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560.

Зокрема, перевіркою встановлено, що підприємство не повідомило відповідний ТЦК та СП про призначення працівниці, відповідальної за ведення військового обліку. Крім того, посадова інструкція цієї працівниці була затверджена лише 31 липня 2025 року, хоча відповідні обов’язки вона виконувала з березня 2024 року. На момент перевірки також був відсутній документ, що підтверджував проходження нею підвищення кваліфікації.

Інші зауваження стосувалися відсутності у наглядових справах копій паспортів громадян України, які перебувають на військовому обліку, ненадсилання щомісячних повідомлень про зміну облікових даних, а також відсутності постійного інформування ТЦК та СП про військовозобов’язаних, які порушують правила військового обліку.

Окремо перевіряльники встановили недоліки в організації оповіщення працівників про виклик до ТЦК.

Як убачається з матеріалів справи, 24 вересня 2025 року територіальний центр комплектування надіслав керівнику підприємства розпорядження щодо забезпечення прибуття трьох військовозобов’язаних працівників. Йшлося про тракториста, охоронника та апаратника оброблення зерна.

Того самого дня виконувач обов’язків директора видав наказ про повідомлення зазначених працівників щодо необхідності прибуття до ТЦК. Наказом також передбачалося інформування територіального центру комплектування про результати виконання розпорядження та визначався контроль за його виконанням.

Водночас із наказом ознайомився лише один із працівників. Двоє інших відмовилися від ознайомлення, про що на підприємстві склали один акт.

Під час перевірки встановлено, що наказ керівника не містив усіх відомостей, передбачених пунктом 13 Порядку № 560, зокрема способів доставки працівників до територіального центру комплектування, відповідальних осіб за здійснення оповіщення та порядку контролю за оповіщенням і прибуттям військовозобов’язаних.

Також підприємству закинули складання одного акта про відмову від ознайомлення з наказом стосовно двох працівників, що, на думку ТЦК, суперечило пункту 47 Порядку № 560.

Крім того, один із військовозобов’язаних працівників не прибув до територіального центру комплектування. Це було кваліфіковано як порушення обов’язку роботодавця забезпечити своєчасне прибуття військовозобов’язаних відповідно до абзацу п’ятого пункту 34 Порядку № 1487.

На підставі встановлених обставин 27 квітня 2026 року начальник ТЦК та СП виніс постанову № 497 про притягнення виконувача обов’язків директора до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення та наклав штраф у розмірі 34 000 гривень.

Не погодившись із постановою, керівник підприємства звернувся до суду з вимогою визнати її протиправною, скасувати та закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Позивач стверджував, що під час перевірки та розгляду справи про адміністративне правопорушення ТЦК неправильно застосував положення законодавства, не врахував надані підприємством документи та безпідставно визнав окремі обставини порушеннями військового обліку.

Зокрема, він зазначав, що облікові дані військовозобов’язаних працівників перебували у розпорядженні територіального центру комплектування, а відсутність копій паспортів у документації підприємства сама собою не свідчила про недостовірність відповідних відомостей.

Щодо щомісячних повідомлень до ТЦК позивач наголошував, що обов’язок інформувати про зміну облікових даних виникає за наявності таких змін. За його твердженням, у відповідному звітному періоді дані військовозобов’язаних працівників не змінювалися.

Стосовно призначення відповідальної за військовий облік працівниці керівник посилався на наявність попередньої посадової інструкції, затвердженої у травні 2023 року. Він також зазначав, що підприємство вжило заходів для організації підвищення кваліфікації цієї працівниці.

Окремо позивач заперечував відповідальність за неприбуття працівника до ТЦК, оскільки, за його доводами, керівник підприємства не наділений повноваженнями примусово доставляти військовозобов’язаних.

Він також пояснював, що підприємство не мало належних технічних можливостей для перевезення працівників: наявний автомобіль перебував у незадовільному технічному стані, а пальне не закуповувалося.

Позивач вважав, що примусове доставлення осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, передбачені статтями 210 та 210-1 КУпАП, належить до повноважень Національної поліції у встановленому законом порядку, а не до компетенції керівників підприємств.

Крім того, директор звертав увагу на те, що ТЦК застосував до акта про відмову від ознайомлення з наказом підприємства правила, які регулюють оформлення відмови від отримання повістки.

Позивач також заперечував законність постанови з огляду на те, що в її описовій частині йшлося про відповідальність посадової особи, тоді як у резолютивній частині було зазначено про накладення штрафу на громадянина.

Він посилався і на порушення процедури перевірки, зокрема встановлення комісією 15-денного строку для усунення недоліків замість передбаченого Порядком № 1487 тридцятиденного строку, неналежне оформлення акта перевірки та неврахування письмових заперечень підприємства.

Представник відповідача у відзиві просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись на вимоги законодавства та порушення, встановлені під час позапланової перевірки військового обліку.

Позиція та висновки суду

Дослідивши матеріали справи, суд перевірив обґрунтованість кожного з порушень, які стали підставою для притягнення керівника підприємства до адміністративної відповідальності.

Насамперед суд звернув увагу на пункт 8 Порядку № 1487, відповідно до якого організація військового обліку в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях покладається на відповідних керівників.

Щодо притягнення керівника до відповідальності як посадової особи

Суд відхилив доводи позивача про невідповідність між описовою та резолютивною частинами постанови ТЦК.

На думку суду, текст оскаржуваної постанови відповідає вимогам статті 283 КУпАП. Із її вступної, описової та мотивувальної частин, а також суті інкримінованого правопорушення чітко вбачається, що позивача притягнуто до відповідальності саме як посадову особу — керівника філії підприємства.

Зазначення в резолютивній частині постанови про накладення штрафу на громадянина не змінює суті адміністративного правопорушення та правового статусу особи, яку притягнуто до відповідальності.

Щодо оповіщення працівників та забезпечення їх прибуття до ТЦК

Суд визнав обґрунтованими висновки ТЦК про порушення підприємством абзацу п’ятого пункту 34 Порядку № 1487 та пункту 13 Порядку № 560.

Відповідно до абзацу п’ятого пункту 34 Порядку № 1487 підприємства, установи та організації здійснюють на вимогу відповідних органів оповіщення призовників, військовозобов’язаних і резервістів про їх виклик та забезпечення своєчасного прибуття.

Суд також проаналізував пункт 13 Порядку № 560, який визначає обов’язки керівників підприємств після отримання розпорядження про проведення заходів мобілізації або виклик військовозобов’язаних.

Зокрема, керівник повинен видати наказ про проведення оповіщення із зазначенням підстави та мети його видання, переліку осіб, які підлягають оповіщенню, дати, часу та місця їх прибуття, способів доставки до ТЦК, відповідальних осіб за здійснення оповіщення, а також порядку контролю за оповіщенням і прибуттям військовозобов’язаних.

Пункт 13 Порядку № 560 також передбачає забезпечення прибуття військовозобов’язаних шляхом їх перевезення від підприємства до пунктів збору ТЦК або військових частин чи звільнення від виконання трудових обов’язків з урахуванням часу, необхідного для прибуття до відповідного територіального центру комплектування, а за потреби — і для зворотного шляху.

Дослідивши виданий керівником підприємства наказ про оповіщення працівників, суд встановив, що він не відповідав вимогам пункту 13 Порядку № 560 в частині визначення способів доставки військовозобов’язаних до ТЦК та порядку контролю за їх оповіщенням і прибуттям.

Крім того, ні в цьому наказі, ні в інших організаційно-розпорядчих документах підприємства не було визначено звільнення відповідних працівників від виконання трудових обов’язків для забезпечення їх прибуття до ТЦК у встановлений час.

За таких обставин суд не погодився з доводами позивача про відсутність порушення лише з огляду на те, що роботодавець не має повноважень примусово доставляти працівників.

Суд дійшов висновку, що постанова ТЦК у частині встановлення порушення абзацу п’ятого пункту 34 Порядку № 1487 та пункту 13 Порядку № 560 є законною й обґрунтованою.

Щодо щомісячного повідомлення ТЦК про зміну облікових даних

Іншого висновку суд дійшов стосовно інкримінованого порушення обов’язку щомісяця до 5 числа надсилати повідомлення про зміну облікових даних військовозобов’язаних працівників.

Проаналізувавши відповідні положення пункту 34 Порядку № 1487, суд зазначив, що обов’язок надсилати повідомлення про зміну облікових даних виникає лише за наявності таких змін.

Водночас оскаржувана постанова не містила відомостей про те, які саме облікові дані працівників змінилися та про які зміни підприємство не повідомило ТЦК.

Фактично відповідач лише констатував порушення, не навівши обставин, які б підтверджували невиконання відповідного обов’язку.

Тому суд визнав постанову в цій частині безпідставною та необґрунтованою.

Щодо повідомлення про працівників, які порушують правила військового обліку

Суд також перевірив обґрунтованість висновків ТЦК про порушення вимог щодо постійного інформування про військовозобов’язаних, які не дотримуються правил військового обліку.

У постанові ТЦК зазначалося, що один із працівників підприємства мав статус порушника військового обліку з 7 вересня 2025 року, однак підприємство не забезпечувало належного інформування про нього.

Суд звернув увагу, що матеріали справи не містили доказів або інших даних про порушення цим працівником правил військового обліку до моменту направлення підприємству розпорядження ТЦК від 24 вересня 2025 року щодо забезпечення його прибуття.

В оскаржуваній постанові такі обставини також не були наведені. Відповідач обмежився констатацією того, що працівник порушував правила військового обліку з визначеної дати.

За таких умов суд визнав необґрунтованим висновок про порушення підприємством обов’язку постійного інформування ТЦК про військовозобов’язаних, які порушують правила військового обліку.

Щодо відсутності копій паспортів військовозобов’язаних

Окремо суд розглянув питання, чи може відсутність копій паспортів працівників у документації підприємства свідчити про порушення пункту 20 Порядку № 1487.

Зазначений пункт передбачає, що військовий облік ведеться на підставі даних паспорта громадянина України та військово-облікових документів.

Разом із тим суд проаналізував пункти 36–38 Порядку № 1487, якими регламентовано формування та зберігання списків персонального військового обліку.

Відповідно до цих положень списки персонального військового обліку формуються у справу та зберігаються разом із копіями військово-облікових документів у паперовій формі або військово-облікових документів в електронній формі, зокрема роздрукованих.

Суд зазначив, що Порядок № 1487 не містить обов’язкової вимоги щодо зберігання у відповідних справах копій паспортів громадян України.

При цьому додаток 31 до Порядку № 1487 передбачає перевірку наявності та стану ведення списків персонального військового обліку, повноти, актуальності та достовірності внесених до них даних, а також дотримання строків внесення змін і повідомлення відповідних органів.

Отже, сама собою відсутність копій паспортів у справах, наданих для перевірки, не підтверджувала порушення пункту 20 Порядку № 1487.

Суд визнав постанову ТЦК у цій частині незаконною та необґрунтованою.

Щодо посадової інструкції та повідомлення про призначення відповідальної за військовий облік особи

Досліджуючи обставини призначення працівниці, відповідальної за ведення військового обліку, суд встановив, що відповідний наказ було видано 11 березня 2024 року.

Позивач стверджував, що до затвердження нової посадової інструкції у липні 2025 року працівниця виконувала свої обов’язки на підставі інструкції, затвердженої ще 1 травня 2023 року.

Однак суд критично оцінив цей доказ.

Зокрема, посадова інструкція від 1 травня 2023 року була затверджена особою, щодо якої матеріали справи не містили підтвердження виконання обов’язків директора підприємства на зазначену дату.

Натомість наданий самим позивачем наказ підтверджував, що відповідна особа приступила до виконання обов’язків директора лише 25 жовтня 2023 року.

Тому суд визнав сумнівною посадову інструкцію, датовану травнем 2023 року, та не погодився з відповідними доводами позивача.

Крім того, матеріали справи містили повідомлення про призначення осіб, відповідальних за організацію та ведення військового обліку, адресоване ТЦК.

Проте це повідомлення не містило дати складання та відмітки територіального центру комплектування про його отримання. Інших доказів направлення підприємством або отримання ТЦК такого повідомлення матеріали справи не містили.

Суд звернув увагу, що відповідно до пункту 13 Порядку № 1487 підприємства повинні у семиденний строк із дати видання наказу про призначення або звільнення відповідальних за організацію та ведення військового обліку осіб повідомляти про це відповідні районні або міські ТЦК та СП.

За результатами дослідження доказів суд визнав законною та обґрунтованою постанову ТЦК у частині встановлення порушення пункту 13 Порядку № 1487.

Щодо підвищення кваліфікації відповідальної за військовий облік працівниці

Водночас суд не погодився з висновками ТЦК про порушення підприємством вимог щодо підвищення кваліфікації відповідальної за військовий облік особи.

Пункт 12 Порядку № 1487 передбачає, що підприємства, установи та організації щороку до 1 жовтня визначають потребу в підвищенні кваліфікації відповідних працівників.

При цьому підвищення кваліфікації осіб, відповідальних за ведення військового обліку, здійснюється не рідше одного разу на п’ять років.

Суд установив, що працівницю призначили відповідальною за ведення військового обліку у березні 2024 року, а у вересні 2025 року підприємство видало наказ щодо необхідності підвищення її кваліфікації та опрацювання питання організації відповідного навчання.

Крім того, під час наступної планової перевірки, проведеної у липні 2026 року, було встановлено, що відповідальна за військовий облік працівниця отримала сертифікат про успішне проходження курсу підвищення кваліфікації від 19 червня 2026 року.

Таким чином, між її призначенням відповідальною за ведення військового обліку та отриманням сертифіката минуло два роки і три місяці.

Оскільки матеріали справи не містили доказів призначення цієї працівниці відповідальною за військовий облік до березня 2024 року, а під час позапланової перевірки таких обставин також не було встановлено, суд дійшов висновку про дотримання підприємством вимог пункту 12 Порядку № 1487.

Відповідно, постанова ТЦК у частині встановлення цього порушення була визнана незаконною та необґрунтованою.

Щодо акта про відмову працівників від ознайомлення з наказом про виклик до ТЦК

Суд також розглянув питання застосування пункту 47 Порядку № 560 до акта, складеного підприємством у зв’язку з відмовою двох працівників ознайомлюватися з наказом про їх виклик до ТЦК.

У постанові ТЦК зазначалося, що оформлення одного акта стосовно двох працівників суперечило вимогам пункту 47 Порядку № 560.

Однак суд звернув увагу на правову природу документів, які використовуються під час оповіщення військовозобов’язаних.

Проаналізувавши положення Порядку № 560, суд зазначив, що повістка про виклик до ТЦК та розпорядження територіального центру комплектування щодо здійснення оповіщення не є тотожними документами.

Повістка є офіційним документом про виклик військовозобов’язаного, призовника або резервіста для прибуття у визначений час і місце.

Натомість розпорядження ТЦК є інструментом організації взаємодії між відповідними органами, підприємствами, установами та організаціями під час проведення заходів мобілізації.

Суд також урахував положення пункту 31 Порядку № 560 щодо уповноважених представників, які мають право вручати повістки, та необхідності оформлення відповідних повноважень наказом керівника.

Водночас пункт 47 Порядку № 560 регулює порядок здійснення оповіщення уповноваженими представниками та складання акта у разі відмови резервіста або військовозобов’язаного від отримання повістки.

Отже, відповідні вимоги стосуються саме відмови від отримання повістки, а не відмови працівника від ознайомлення з наказом підприємства, виданим на виконання розпорядження ТЦК.

Крім того, суд установив, що матеріали справи не містили доказів уповноваження відповідальної особи підприємства на вручення повісток працівникам, зазначеним у розпорядженні ТЦК.

В оскаржуваній постанові такі обставини також не були наведені.

З огляду на це суд дійшов висновку, що пункт 47 Порядку № 560 до спірних правовідносин не застосовується, а постанова ТЦК у частині встановлення його порушення є незаконною та необґрунтованою.

Щодо заперечень на акт перевірки та процедурних порушень

Позивач також посилався на те, що територіальний центр комплектування не врахував його письмові заперечення щодо результатів перевірки.

Однак суд не погодився з такими аргументами.

Суд зазначив, що ні пункт 86 Порядку № 1487, ні стаття 279-9 КУпАП не встановлюють обов’язку відповідача сприймати заперечення особи на акт перевірки як беззаперечну істину.

При цьому Порядок № 1487 не визначає процедури та строків розгляду заперечень на акт перевірки.

Суд також розглянув доводи позивача щодо встановлення комісією 15-денного строку для усунення недоліків замість тридцятиденного, передбаченого пунктом 86 Порядку № 1487.

На думку суду, така обставина не свідчить про відсутність порушень ведення військового обліку та не впливає на встановлення наявності чи відсутності в діях керівника складу адміністративного правопорушення.

Не знайшли підтвердження й доводи про те, що акт перевірки підписали посадові особи, які фактично не проводили перевірку.

Суд установив, що позивач не надав журналу обліку результатів перевірки або інших доказів, які б підтверджували відповідні твердження.

Стосовно зауважень щодо відсутності окремих реквізитів акта суд зазначив, що Порядок № 1487 не затверджує форму такого акта і не визначає конкретного переліку його обов’язкових реквізитів.

Тому незазначення місця складення акта саме собою не підтверджує відсутності порушень військового обліку та не впливає на встановлення складу адміністративного правопорушення.

Крім того, позивач посилався на норми КУпАП щодо належного повідомлення про час і місце розгляду справи про адміністративне правопорушення. Однак він не навів конкретних обставин, які б свідчили про несвоєчасне повідомлення або відсутність такого повідомлення, у зв’язку з чим суд не взяв ці доводи до уваги.

Рішення суду

За результатами розгляду справи № 474/388/26 суд дійшов висновку, що встановлені порушення пункту 13 та абзацу п’ятого пункту 34 Порядку № 1487, а також пункту 13 Порядку № 560 свідчать про порушення керівником підприємства пункту 8 Порядку № 1487, відповідно до якого організація військового обліку покладається на керівників підприємств, установ та організацій.

Водночас суд визнав незаконною та необґрунтованою оскаржувану постанову в частині встановлення порушень пунктів 12, 20, абзаців одинадцятого та п’ятнадцятого пункту 34 Порядку № 1487, а також пункту 47 Порядку № 560.

Керуючись частиною третьою статті 286 Кодексу адміністративного судочинства України, суд частково задовольнив позов керівника підприємства, скасував постанову ТЦК у зазначеній частині та закрив провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо відповідних порушень.

В іншій частині суд визнав постанову ТЦК законною та обґрунтованою і відмовив у задоволенні позовних вимог.

Таким чином, рішенням суду не було скасовано постанову про накладення штрафу в повному обсязі: суд визнав необґрунтованими частину встановлених ТЦК порушень, водночас підтвердивши інші порушення в організації військового обліку та оповіщення працівників.

Щодо повернення судового збору

Окремо суд розглянув питання судового збору, який позивач сплатив під час звернення з адміністративним позовом у розмірі 665 гривень 60 копійок.

Суд послався на рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 9 вересня 2026 року № 10-р(ІІ)/2026, яким надано конституційно узгоджене тлумачення положенням Закону України «Про судовий збір» щодо справ про оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення.

Відповідно до наведеного в судовому рішенні тлумачення, зазначені положення не передбачають справляння судового збору у справах цієї категорії.

З огляду на це суд дійшов висновку, що позивач не мав обов’язку сплачувати судовий збір під час звернення з відповідним позовом.

Водночас суд зазначив, що законодавством не передбачено його повноважень самостійно вирішувати питання повернення судового збору без відповідного клопотання особи.

Тому позивач має право звернутися до суду з клопотанням про повернення сплачених 665 гривень 60 копійок у повному обсязі відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір».

Відповідне питання суд вирішуватиме після надходження такого клопотання.

Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 7 жовтня 2026 року у справі № 474/388/26 може бути оскаржене до П’ятого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів із дня його проголошення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.