Чоловік оскаржив мобілізацію, посилаючись на опікунство над недієздатною особою: чому суд відмовив
Харківський окружний адміністративний суд розглянув за позовом військовослужбовця до територіального центру комплектування та соціальної підтримки і військової частини щодо визнання протиправними та скасування наказів про призов під час мобілізації і зарахування до списків особового складу.
Позивач стверджував, що як опікун особи, визнаної судом недієздатною, не підлягав призову на військову службу відповідно до пункту 10 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Суд дослідив обставини мобілізації чоловіка, відомості військового обліку, результати проходження військово-лікарської комісії, наявність оформленої відстрочки на дату призову та подальше звільнення позивача з військової служби. За результатами розгляду справи 6 жовтня 2026 року суд відмовив у задоволенні адміністративного позову.
Суть справи
Позивач звернувся до адміністративного суду з вимогами визнати протиправним та скасувати наказ територіального центру комплектування та соціальної підтримки в частині його призову і направлення для проходження військової служби. Також він просив скасувати наказ військової частини щодо зарахування його до списків особового складу та зобов’язати військову частину виключити його із цих списків.
Свої вимоги чоловік обґрунтовував тим, що є опікуном над недієздатною особою за рішенням суду, а тому, на його переконання, не підлягав призову під час мобілізації на підставі пункту 10 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Відповідно, він вважав протиправними як рішення про його мобілізацію, так і подальше зарахування до особового складу військової частини.
Суд встановив, що чоловік із 5 березня 2009 року перебував на військовому обліку та належав до рядового складу.
З відомостей Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів вбачалося, що 30 січня 2026 року територіальний центр комплектування звернувся до органів Національної поліції щодо адміністративного затримання та доставлення позивача.
20 лютого 2026 року чоловіка в супроводі працівників поліції доставили до ТЦК як особу, яка, за обліковими даними, порушила правила військового обліку та не мала чинного висновку військово-лікарської комісії про придатність до військової служби.
Під час перевірки документів і звіряння інформації в автоматизованій інформаційно-телекомунікаційній системі «Оберіг» було встановлено відсутність чинного висновку ВЛК. За відомостями реєстру чоловік підлягав призову на військову службу під час мобілізації.
Того самого дня відповідно до абзацу другого пункту 69 та абзацу третього пункту 81 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, чоловіка взяли на військовий облік і направили на медичний огляд для визначення придатності до військової служби за станом здоров’я.
За результатами огляду військово-лікарська комісія визнала його придатним до військової служби, про що 20 лютого 2026 року було оформлено відповідну довідку.
Наказом начальника ТЦК від 20 лютого 2026 року № 836/МГ чоловіка призвали на військову службу під час мобілізації на особливий період та направили для подальшого проходження служби до військової частини з 23 лютого 2026 року.
Водночас, як встановив суд, на дату призову позивач не мав чинної відстрочки або бронювання. Відомості про їх наявність були відсутні в системі «Оберіг». Крім того, чоловік не звертався до відповідного ТЦК із заявою про надання відстрочки.
Надалі наказом командира військової частини від 9 березня 2026 року № 131 позивача зарахували до списків особового складу та призначили на посаду механіка другого взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів штурмового батальйону.
Однак уже 14 квітня 2026 року чоловіка звільнили з військової служби за сімейними обставинами на підставі наказу командира військової частини.
20 квітня 2026 року його повторно взяли на військовий облік як особу, звільнену з військової служби, відповідно до абзацу другого пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Після звільнення чоловікові надали відстрочку від призову під час мобілізації на підставі пункту 10 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». За відомостями реєстру, вона діяла в періоди з 25 квітня до 3 травня, з 6 травня до 1 серпня та з 2 серпня до 30 жовтня 2026 року.
Таким чином, на момент судового розгляду чоловік уже був звільнений із військової служби та мав оформлену відстрочку, проте продовжував оскаржувати накази, на підставі яких його раніше мобілізували й зарахували до особового складу військової частини.
Позиції відповідачів та перебіг судового розгляду
Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки у своїх письмових поясненнях зазначив, що станом на 20 лютого 2026 року позивач не мав чинної відстрочки від призову або бронювання, а також не звертався із заявою про надання відстрочки.
За твердженням ТЦК, під час перевірки документів та відомостей системи «Оберіг» було встановлено порушення чоловіком правил військового обліку та відсутність чинного висновку ВЛК. Після проходження медичного огляду, за результатами якого чоловіка визнали придатним до військової служби, його призвали під час мобілізації та направили до військової частини.
Військова частина також заперечувала проти задоволення позову.
У відзиві вона посилалася на те, що після видання командиром наказу про зарахування позивача до списків особового складу між ним і військовою частиною виникли правовідносини проходження військової служби.
На думку військової частини, ці правовідносини регулюються Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008.
Відповідач наголошував, що зазначені нормативно-правові акти не передбачають звільнення з військової служби або виключення зі списків особового складу військової частини шляхом визнання протиправними дій щодо зарахування військовослужбовця до таких списків.
Окрему увагу під час розгляду справи суд приділив виконанню територіальним центром комплектування процесуальних обов’язків щодо надання доказів.
Ухвалою від 26 березня 2026 року суд відкрив спрощене позовне провадження без виклику сторін та витребував у ТЦК копію наказу про призов позивача на військову службу. Відповідачам було запропоновано протягом 15 днів з моменту отримання ухвали подати відзиви на позов разом із доказами на підтвердження своєї позиції або заяви про визнання позову.
Станом на 1 червня 2026 року ТЦК не подав ані відзиву, ані витребуваних доказів. Тому суд повторно зобов’язав його надати належним чином засвідчену копію наказу про призов, а також письмові пояснення щодо підстав мобілізації чоловіка та наявності чи відсутності в нього підстав для відстрочки.
Однак станом на 22 липня 2026 року відповідні документи також не надійшли.
У зв’язку з повторним невиконанням вимог суду без повідомлення поважних причин ухвалою від 22 липня 2026 року до ТЦК застосували захід процесуального примусу у вигляді штрафу в розмірі трьох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становило 9984 грн.
Штраф підлягав стягненню в дохід державного бюджету через Державну судову адміністрацію України. Водночас суд роз’яснив відповідачу положення частини шостої статті 149 КАС України, відповідно до яких ухвалу про стягнення штрафу може бути скасовано, якщо особа виправить допущене порушення та/або надасть докази поважності причин невиконання процесуальних обов’язків.
Суд знову витребував необхідні документи, встановивши п’ятиденний строк для їх надання з дня отримання ухвали.
Лише 8 вересня 2026 року ТЦК подав письмові пояснення щодо обставин спору, витяг із наказу про призов від 20 лютого 2026 року № 836/МГ та відомості з автоматизованої системи «Оберіг».
Позиція та висновки суду
Оцінюючи обставини спору, Харківський окружний адміністративний суд насамперед звернувся до конституційних положень, які визначають правові засади діяльності органів державної влади та виконання громадянами військового обов’язку.
Суд нагадав, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи зобов’язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень і в спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Водночас стаття 65 Конституції України встановлює обов’язок громадян захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність держави та проходити військову службу відповідно до закону.
Суд зазначив, що правовідносини, пов’язані з виконанням військового обов’язку, регулюються Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу», а правові засади мобілізації визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Відповідно до частини третьої статті 1 Закону «Про військовий обов’язок і військову службу» військовий обов’язок охоплює підготовку громадян до військової служби, приписку до призовних дільниць, прийняття на службу за контрактом і призов, проходження військової служби, виконання обов’язку в запасі, проходження служби у військовому резерві та дотримання правил військового обліку.
Крім того, частина десята статті 1 цього Закону передбачає обов’язки громадян щодо уточнення персональних даних, прибуття за викликом до ТЦК, проходження медичного огляду та виконання встановлених законодавством правил військового обліку.
Суд також урахував положення Указів Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 та № 65/2022, якими було запроваджено воєнний стан і оголошено загальну мобілізацію, строки дії яких надалі продовжувалися.
Посилаючись на статтю 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», суд зазначив, що організація та порядок проведення мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Вид, обсяги, порядок і строки мобілізації встановлює Президент України відповідним рішенням.
Окремо суд звернув увагу на повноваження територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, визначені Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154.
Відповідно до цього Положення ТЦК є органами військового управління, які забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку, військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. До їхніх завдань належить, зокрема, здійснення заходів щодо призову громадян на військову службу під час мобілізації.
Щодо проходження ВЛК та визначення придатності до військової служби
Під час оцінки законності призову суд окремо проаналізував обставини проходження позивачем військово-лікарської комісії.
Суд послався на Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затверджене наказом Міністерства оборони України від 14 серпня 2008 року № 402.
Зазначене Положення визначає порядок проведення військово-лікарської експертизи, зокрема щодо призовників, військовозобов’язаних, резервістів та військовослужбовців.
Військово-лікарська експертиза передбачає медичний огляд, визначення ступеня придатності до військової служби, встановлення причинного зв’язку захворювань і травм із проходженням служби, а також вирішення інших питань, віднесених до компетенції ВЛК.
Суд зазначив, що медичний огляд відповідно до пункту 1.1 розділу II Положення № 402 охоплює вивчення та оцінку стану здоров’я і фізичного розвитку особи на момент огляду з метою визначення її придатності до військової служби та ухвалення письмового висновку.
Постанови ВЛК приймаються на підставі Розкладу хвороб, станів та фізичних вад, пояснень щодо застосування його статей і таблиць додаткових вимог до стану здоров’я.
За висновком суду, саме військово-лікарська комісія уповноважена за результатами військово-лікарської експертизи ухвалювати рішення щодо ступеня придатності військовозобов’язаного до військової служби під час мобілізації. Відповідна постанова районної або міської ВЛК оформлюється довідкою згідно з додатком 4 до Положення № 402.
У розглянутій справі суд установив, що 20 лютого 2026 року позивача направили на ВЛК, яка того самого дня визнала його придатним до військової служби.
При цьому чоловік не звертався до лікарів військово-лікарської комісії або ТЦК із заявами та медичними документами, які підтверджували б наявність захворювань чи діагнозів, що виключали його придатність до військової служби.
Позивач не відмовлявся від проходження медичного огляду, не подавав відповідних заяв про відмову, а акт про відмову від проходження ВЛК щодо нього не складався.
Також у матеріалах справи не було доказів оскарження чоловіком висновків проведеного медичного огляду.
У цьому контексті суд врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 806/526/16.
Верховний Суд зазначав, що в межах адміністративного судочинства суд не уповноважений оцінювати професійні дії конкретних лікарів — членів ВЛК під час застосування методів медичного огляду, дослідження медичної документації, встановлення діагнозів і визначення їх відповідності конкретним статтям Розкладу хвороб. Такі питання потребують спеціальних медичних знань.
Аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року у справі № 810/5009/18 та від 12 лютого 2021 року у справі № 820/5570/16.
Зокрема, оцінювання діагнозу з погляду його відповідності статтям Розкладу хвороб виходить за межі повноважень адміністративного суду.
З урахуванням частини п’ятої статті 242 КАС України, яка передбачає врахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права, Харківський окружний адміністративний суд дійшов висновку, що встановлення наявності або відсутності певного діагнозу та визначення придатності чи непридатності до військової служби за результатами медичного обстеження належать до дискреційних повноважень ВЛК.
Відповідно, суд не може перебирати на себе повноваження військово-лікарської комісії та самостійно вирішувати питання медичної придатності особи до проходження служби.
Щодо відстрочки від мобілізації та законності призову
Оцінюючи обставини призову позивача, суд установив, що станом на 20 лютого 2026 року чоловік не мав чинної відстрочки від призову під час мобілізації або бронювання.
Відповідні відомості були відсутні як у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов’язаних та резервістів, так і в автоматизованій системі «Оберіг».
Крім того, до відповідного ТЦК чоловік із заявою про надання відстрочки не звертався.
За таких обставин наказом начальника ТЦК від 20 лютого 2026 року № 836/МГ позивача призвали на військову службу під час мобілізації та направили для подальшого проходження служби до військової частини.
Водночас суд урахував подальші зміни у правовому статусі позивача.
Зокрема, відповідно до інформації системи «Оберіг», 14 квітня 2026 року чоловіка звільнили з військової служби за сімейними обставинами.
Після звільнення він отримав відстрочку на підставі пункту 10 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», строк дії якої, за наявними на момент розгляду справи відомостями, було визначено до 30 жовтня 2026 року.
Отже, під час вирішення спору суд виходив із установлених обставин щодо відсутності оформленої відстрочки на дату мобілізації та врахував те, що на момент розгляду справи позивач уже був звільнений із військової служби й мав відстрочку.
Щодо наявності порушеного права та підстав для скасування наказів
Оцінюючи заявлені вимоги про визнання протиправними та скасування наказів ТЦК і військової частини, суд звернувся до положень Кодексу адміністративного судочинства України, які визначають завдання адміністративного судочинства та критерії перевірки рішень суб’єктів владних повноважень.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення публічно-правових спорів з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, а також прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
Суд урахував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 7 листопада 2019 року у справі № 826/1647/16.
Відповідно до цього висновку обов’язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб’єкта владних повноважень є доведеність факту порушення прав та інтересів особи, яка звернулася до суду, а також доведеність невідповідності оскаржуваного управлінського волевиявлення вимогам закону.
Суд також навів критерії, за якими адміністративні суди перевіряють рішення, дії або бездіяльність суб’єктів владних повноважень.
Зокрема, перевіряється, чи діяли відповідні органи на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України, чи використовували повноваження з належною метою, чи були їхні рішення обґрунтованими, безсторонніми, добросовісними, розсудливими та пропорційними.
Також оцінюється дотримання принципу рівності перед законом, права особи на участь у процесі прийняття рішення та вимоги щодо своєчасності дій органу влади протягом розумного строку.
Дослідивши докази у справі в сукупності відповідно до статей 72–78, 90 та 211 КАС України, суд дійшов висновку про відсутність у позивача порушеного права в межах спірних правовідносин.
При цьому суд послався на статтю 77 КАС України, згідно з якою кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, за винятком випадків, передбачених законом.
Водночас частина друга цієї статті встановлює, що в адміністративних справах щодо протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок доказування правомірності відповідного рішення, дії або бездіяльності покладається на відповідача.
Урахувавши встановлені обставини та досліджені матеріали справи, суд не встановив підстав для задоволення вимог про визнання протиправними та скасування наказів щодо призову позивача на військову службу, його направлення до військової частини та зарахування до списків особового складу.
Суд також зазначив, що під час розв’язання спору врахував практику Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, суд послався на рішення ЄСПЛ у справах «Гарсія Руїз проти Іспанії», «Красуля проти Росії», «Ільяді проти Росії», «Трофимчук проти України», «Хіро Балані проти Іспанії», «Суомінен проти Фінляндії», «Мелтекс ЛТД та Месроп Мовсесян проти Вірменії».
Суд зазначив, що надав оцінку обставинам, які мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та аргументам сторін, здатним вплинути на результат розгляду справи.
Інші аргументи учасників суд визнав такими, що не потребують окремого детального аналізу, оскільки вони не спростовують сформульованих висновків.
Рішення суду
За результатами розгляду адміністративної справи № 520/5681/26 Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 6 жовтня 2026 року відмовив у задоволенні позову до ТЦК та військової частини.
Відтак суд не задовольнив вимоги чоловіка щодо визнання протиправними та скасування наказів про його призов під час мобілізації, направлення для проходження військової служби, зарахування до списків особового складу військової частини та зобов’язання виключити його із цих списків.
Розподіл судових витрат відповідно до статті 139 КАС України суд не здійснював.
Судове рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в апеляційному порядку у строки, визначені процесуальним законодавством.
Таким чином, у цій справі суд урахував не лише посилання позивача на передбачені законом підстави для відстрочки як опікуна недієздатної особи, а й обставини його військового обліку, відсутність чинної відстрочки на дату призову, результати ВЛК, подальше звільнення з військової служби та оформлення відстрочки вже після мобілізації. Саме за результатами оцінки цих обставин суд не знайшов підстав для скасування оскаржуваних наказів.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
