День хрещення Київської Русі та легенда про “кастинг” вір: що насправді сталося 988 року і де дівся Перун

Зміст

1.Свято, дата якого змістилася2.Держава, якій потрібен був один Бог3.Легенда про “кастинг” вір4.Хрещення як силова операція5.Не одна подія, а процес на століття6.Навіщо це було потрібно державі 

Саме хрещення наприкінці X століття стало переломним моментом у розвитку Київської держави, визначивши її цивілізаційний курс на багато століть вперед. Водночас сучасні історики наголошують: ця подія була значно складнішою, ніж відома зі шкільних підручників легенда про “вибір віри”, а процес християнізації тривав сотні років. Більше про це, розповість Еспресо. 

День хрещення Русі-України – не якась давня традиція, а порівняно молода державна ініціатива: його встановив указ президента Віктора Ющенка, підписаний 25 липня 2008 року, але саме свято при цьому призначили на 28 липня, у день церковної пам’яті князя Володимира. 

Логіка була простою: 28 липня – день, коли православна церква вшановує рівноапостольного князя Володимира Святославича, хрестителя Русі. А сам момент хрещення киян літописці точно так і не зафіксували – за однією з версій, це сталося 14 серпня за новим стилем 988 року, тож дату свята від самого початку прив’язали не до історичної події, а до церковного календаря.

У 2023 році Православна церква України перейшла на новоюліанський календар – крок у бік єдності зі світовим християнством і відходу від залежності від московського часовідліку. Фіксовані дати, зокрема й пам’ять князя Володимира, змістилися на тринадцять днів вперед. Зеленський вніс до Верховної Ради відповідний законопроєкт ще влітку 2023-го, і відповідним указом державне свято остаточно перенесли з 28 на 15 липня. Формально ми святкуємо ту саму подію – просто церковний календар тепер рахує день пам’яті святого інакше.

Хрещення Володимира. Фрагмент з Радзивіллівського літопису, фото: Вікіпедія

Коли говорять про хрещення Русі, часто створюється хибне враження, ніби князь Володимир просто одного дня вирішив змінити релігію своїх підданих. Насправді ж цьому передували десятиліття політичних змін.

До кінця X століття те, що ми зараз називаємо Київською Руссю (сама вона себе так не називала – це пізніший історіографічний термін), вже існувала як потужна східнослов’янська держава: був Київ, була династія Рюриковичів, було військо, була данина з підвладних племен. Але внутрішньо ця конструкція трималася доволі крихко.

Річ у тому, що на величезній території, яку контролював київський князь, жили племена з власними богами, власними обрядами і власними жерцями. Це не було “одне язичництво” – це було багато локальних культів, де кожне плем’я мало своїх головних богів, хоч з характерними спільними рисами.

Але такий релігійний різнобій був потенційним ґрунтом для сепаратизму: об’єднати людей навколо спільної ідентичності, коли в кожного свій пантеон – завдання із зірочкою.

Сам Володимир спершу намагався вирішити це питання не заміною віри, а її уніфікацією зсередини. Близько 980 року він звів у Києві капище з ідолами шести богів різних племен – Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокоші, – фактично спробувавши створити спільний загальноруський пантеон богів. Але ця спроба “реформи язичництва” не спрацювала. Локальні культи не зникли, а централізованої, ієрархічної релігії з єдиним авторитетом так і не вийшло. Язичництво за своєю природою погано надавалося для ролі державної ідеології – воно було надто розсіяним, надто прив’язаним до конкретного роду чи місцевості.

Чому саме Володимир зрештою наважився на куди радикальнішу реформу? Тут зійшлося кілька речей одразу. По-перше, він був князем, який прийшов до влади через силу і потребував нових джерел легітимності, окрім військової. По-друге, його бабуся, княгиня Ольга, ще за десятиліття до того особисто прийняла християнство у Константинополі – і хоча її син Святослав лишився язичником, прецедент і зв’язки з Візантією вже існували. По-третє, і, мабуть, найважливіше – Володимир бачив, як влаштовані сусідні держави. Візантія була найбагатшою і найрозвиненішою цивілізацією континенту, а монотеїстична релігія там працювала саме як інструмент державної єдності й легітимації влади монарха. Приєднатися до цього клубу означало отримати не просто нову віру, а візантійський політичний і культурний “пакет” в комплекті.

Іван Еггінк – князь Володимир обирає віру, 1822, фото: Вікіпедія

Найвідоміша частина всієї історії – так званий “вибір віри”, описаний у “Повісті минулих літ”. Сюжет побудований майже як серія співбесід: до Володимира по черзі приходять посланці різних релігій, кожен рекламує свою, а князь вибирає найкращий варіант.

Спершу з’явилися волзькі булгари-мусульмани і почали розхвалювати іслам – обіцяли рай із сімдесятьма красунями для кожного праведника. Але коли вислизнула деталь про заборону вина і свинини, Володимир, за переказом літописця, невдоволено відповів: “для Русі – веселощами є пити, не можемо без того бути”. Історики й самі визнають цю сцену радше пропагандистським прийомом літописця, ніж реальним аргументом, але саме вона стала найбільш пам’ятною реплікою всієї легенди.

Потім прийшли посланці від хозарських юдеїв – і отримали від князя доволі уїдливе запитання. Мовляв, якщо ваш Бог справді любить свій народ, чому ж він розсіяв вас по чужих землях без власної держави? Аргумент, треба визнати, б’є точно в ціль для правителя, який щойно намагався зібрати докупи власну державу.

Прийшли й посланці Папи Римського – німі з Риму – з латинським обрядом (хоча формально розкол на Східне і Західне християнство відбувся пізніше –  у 1054 році) – і теж не отримали згоди, хоча претензій до їхньої віри в літописі майже не висловлено. Володимир начебто відповів коротко: “Батьки наші того не прийняли”. За цим глухим формулюванням історики бачать радше політичний розрахунок – Русь на той момент була значно тісніше пов’язана з Константинополем, ніж з Римом.

А насамкінець прийшов грецький “філософ” із Візантії, який коротко переповів усю біблійну історію від створення світу до Страшного суду – і, за легендою, справив на князя найсильніше враження. Після цього Володимир, за переказом, ще й розіслав власних послів у різні країни, щоб  подивитися, як там насправді відбуваються богослужіння. Найбільше вразила посланців візантійська літургія у Софійському соборі Константинополя: як розповідали посли, “не знали, чи на небі ми були, чи на землі”.

Сучасні дослідники доволі одностайні, що історія “вибору віри” – це не протокол реальних перемовин, а літературна конструкція, ще й доволі компілятивна: майже ідентичний сюжет про “кастинг вір” відомий і в переказах про прийняття юдаїзму хозарським каганатом ще у VIII столітті. Але за цією красивою легендою ховається цілком реальна логіка: з усіх варіантів, що були теоретично доступні князеві, саме візантійське християнство виявилося найвигіднішим поєднанням – розвинена держава-зразок, готова цивілізаційна модель, і, що важливо, шлях до династичного шлюбу з візантійською правлячою родиною. Саме одруження з порфірородною принцесою Анною, сестрою імператора Василя II, стало практичним завершенням усього “вибору” – Володимир охрестився особисто в Корсуні (Херсонесі) напередодні весілля, прийнявши ім’я Василь.

Християнство і язичництво , Сергій Іванов , 1912, фото: Вікіпедія

А тепер про частину, яку офіційні святкові промови зазвичай згадують побіжно. Повернувшись до Києва, Володимир не влаштував м’яку просвітницьку кампанію – він почав з демонтажу старих богів, причому демонстративного й жорсткого. Ідолів наказали повалити: дерев’яні – порубати й спалити, кам’яні – скинути у воду. Головного ідола, Перуна, прив’язали до кінського хвоста і волочили з гори Боричевим узвозом до Дніпра, а дванадцятьом чоловікам наказали періодично бити його палицями, поки не проминуть пороги. Літописець зафіксував і людську реакцію на це зневажливе видовище, мовляв, язичники, які ще не прийняли хрещення, плакали, дивлячись на приниження свого бога і кричали: “Видибай, боже!” (“випливи”).

Наступного ж дня киян закликали прийти на масове хрещення в водах Почайни й Дніпра – і зробили це аж ніяк не у форматі добровільного запрошення. За переказом, Володимир звелів оголосити: хто завтра не прийде на річку – багатий чи бідний, вільний чи раб – стане князю ворогом. Формулювання, що залишає небагато простору для щирого релігійного вибору.

Але найбільш красномовний випадок стосується не Києва, а Новгорода – чи не другого за значенням міста Русі. Там опір виявився настільки серйозним, що подія увійшла в народну пам’ять фразою “Путята хрестив мечем, а Добриня – вогнем”. Бо воєвода Добриня спалив частину міста, щоб зламати спротив, а Путята з дружиною силою заганяв людей у воду, а тих, хто відмовлявся, тягли до річки насильно – “чоловіків вище мосту, а жінок нижче мосту”. Новгородського ідола Перуна так само повалили і кинули у Волхов під плач і крики городян, які, за словами літописця, “просили за нього, як за справжнього бога”. Ба більше, навіть в ХІ столітті відбулася ціла серія повстань волхвів, які воювали з князями через насильницьке насадження віри.

Тобто серед тогочасного руського суспільства хрещення не було актом якогось внутрішнього навернення. Бо часто це була силова політична операція: зруйнувати стару систему сакральних авторитетів і замінити її новою, керованою з Києва. І опір цьому був цілком реальний: за свідченнями істориків, у багатьох регіонах язичницькі повстання спалахували ще через десятиліття, а подекуди й через століття після офіційної дати “988 рік”.

“Хрещення русів” – мініатюра з хроніки Костянтина Манасія, фото: Вікіпедія

Це підводить до, мабуть, головного уточнення, яке варто внести в святкову міфологію: хрещення Русі не було одномоментним актом. Так, офіційна легенда описує масове занурення киян у Дніпро як єдину переломну мить, але насправді йшлося про фінальний, найбільш видовищний етап процесу, що тривав щонайменше століття до того і продовжувався ще довго після. 

Християнство спорадично проникало на руські землі задовго до Володимира – ще за невдалого походу князя Аскольда на Константинополь у IX столітті згадується перше, хоч і незавершене, хрещення частини знаті. Хрестилася особисто ще княгиня Ольга. А після 988 року знадобилися ще десятиліття, а подекуди й століття, щоб нова релігія по-справжньому прижилася за межами князівського двору й великих міст.

І прижилася вона не в чистому вигляді, а переплетена зі старими практиками – явище, яке історики релігії називають двовір’ям. Церква не мала ресурсу (та й, можливо, наміру) викорінити геть усі народні звичаї – натомість вона намагалась накладати християнський зміст на вже наявні язичницькі свята, зберігаючи форму, але підмінюючи суть. Найяскравіший приклад – свято Івана Купала: суто язичницьке святкування літнього сонцестояння з вогнищами, ворожіннями й купанням, яке церква намагалась або забороняти як “бісівське”, або ж прив’язати до дня народження Іоанна Хрестителя, чиє церковне свято за календарем випадає приблизно на той самий період. Звідси й сам збіг імені – “Іван” Купала – хоча жодного язичницького божества на ім’я Купало, найімовірніше, ніколи не існувало: назва, за версією істориків, народилась через непорозуміння пізнього літописця, який сплутав обряд “купання” з іменем бога. Подібна історія – з колядками, які колись були оспівуванням язичницької Коляди, а згодом наповнились різдвяним християнським змістом без зміни форми. Навіть образ грізного Перуна не зник безслідно – у народній уяві він поступово злився з образом пророка Іллі, який “їде вогняною колісницею” і “гримить” у грозу.

Хрещення Русі-України, картина Петра Андрусіва, фото: Вікіпедія

Попри всю жорсткість методів, з точки зору тодішньої політики хрещення Русі виявилося дуже прагматичним і, зрештою, успішним рішенням. Воно розв’язувало одразу кілька завдань. Внутрішньо – давало спільну релігійну рамку для розрізнених племен, замінюючи локальні культи однією ієрархічною структурою, підпорядкованою князю: церква ставала не конкурентом влади, а її партнером і легітимізатором. Зовнішньо – вводило Русь до кола “цивілізованих” християнських монархій тогочасної Європи: одруження з візантійською принцесою, а згодом і шлюби наступних поколінь Рюриковичів з правлячими династіями Польщі, Франції, Угорщини та інших держав стали можливими саме тому, що Русь тепер розмовляла зі своїми сусідами спільною релігійно-політичною мовою.

Разом із хрещенням прийшла і кирилична писемність, перші літописи, кам’яне храмове будівництво (Десятинна церква, згодом Софія Київська), запозичене з Візантії церковне і державне право, нові форми мистецтва й архітектури – тобто весь пакет інфраструктури, необхідної для функціонування середньовічної держави європейського зразка.

Тож коли сьогодні, 15 липня, лунають офіційні слова про “духовну столицю”, “соборність” і “цивілізаційний вибір” – за цією риторикою стоїть цілком реальна історична логіка. А саме спроба середньовічного правителя перетворити конфедерацію племен на єдину державу через спільну віру, здійснена десь на межі щирого релігійного пошуку і холодного політичного розрахунку – методом, у якому вогонь і меч виявились ужитими буквально не менше, ніж проповідь і хрест.

espreso.tv

Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України