Коли мама помирала, коли її вже було дуже погано, вона не хотіла, щоб її у такому стані бачили. Не хотіла, щоб її жаліли. Не підпускала до себе нікого. Навіть мене виганяла з кімнати, коли вже не могла терпіти. Я тоді не розуміла… Ображалася, плакала. А мама просто не хотіла, щоб я чула, як вона кричить в подушку. Вона мене захищала від свого болю…

Коли ж їй інколи після морфіну ставало легше, вона дозволяла по масажувати їй спинку, розчисати волосся. Яке ж у неї було гарне волосся! Густе! Розкішне! Вона вказівним пальцем могла накрутити собі локони. Золоті, довгі, чарівні локони! Як в Анжеліки – маркізи ангелів. Ми з мамою любили це кіно. Ми з нею всі серіали дивилися, коли вона приходила з роботи. До того часу, я вже старалася зробити всі уроки, поприбирати, зварити їсти, щоб мама відпочила. Бо вона дуже важко працювала на «Кристалі». Бувало вискочить із станка той дорогоцінний камінчик і вона увесь день навколішки з пилососом увесь цех, кожен куточок і кожен сантиметр обшукає. А потім виснажена приходить додому.

Нашим домом була кімната заводського гуртожитку. А потім дві. В черзі на квартиру маму завжди хтось посував…більш «свій»… Хоча мама і була в профкомі, завжди організовувала для колег якісь свята, туристичні прогулянки за місто, в Сокілець. Завжди переймалася чужими проблемами, чужою бідою, але коли її поставили діагноз «рак» не просила ні у кого ніякої допомоги. Навіть позичити грошей мені не дозволяла. Коли в неї стався рецидив, так і сказала: «доця, ти зараз залізеш в борги і все життя будеш їх віддавати, а я не встану з того хірургічного стола». Потім це ж саме повторив покійний Одарченко. Він мене знав і чесно сказав: «мої з тебе витягнуть всі соки, а в мами вже четверта стадія. Зроби так, щоб кожен мамин день, скільки у неї їх залишилось, був наповнений життям!».

І ми жили! Мама навіть з температурою каталася із внуками – Влькою і Артемчиком на велосипедах до ставка в селі. Організовувала дітям пікніки, майстравала гайдалку, тарзанку. Збирала в себе подруг, однокласниць! Садила квіти! Мама дуже любила квіти!!! Це була її віддушина! Яких у нас лише квітів не було?! Я навіть усіх назв не знаю. Але це було прекрасно! Мама любила життя. Хоча їй важко було малою без батька, потім без чоловіка, самій мене виховувати, вчити, забезпечувати. Але я мала все! Я ніколи не була балувана, знала ціну кожній маминій копійці, але й ні в чому не мала потреби. Іграшки, гарний одяг, відпочинок на морі, золоті сережки – усе було! Мама хотіла жити красиво, зі смаком. Навіть коли помирала, знаєте, що попросила? Ананас! Не просто свіжого яблучка, а заморського ананаса! Моя хрещена встигла привезти їй того ананаса і з тих пір на мамині роковини ми пригощаємо дітей ананасом, як хотіла мама в останні хвилини свого життя.

Сьогодні увесь день очі на мокрому місці, але знаю, що мама хотіла б, аби я її згадувала щасливою, красивою, доброю, – якою вона насправді була в житті.

Сьогодні стільки багато горя… Тож нехай буде багато ЖИТТЯ у кожному прожитому дні! Багато любові! Турботи про рідних і близьких! Про кожного, хто поруч!

Мамо, обіймаю тебе подумки!

Усі, хто знав мою матусю Колісник Тамару Іванівну: однокласники, подруги, земляки, «кристалівці», згадайте її сьогодні ЖИВОЮ! Усміхненою! Щирою! Бо ви всі тільки такою її і бачили.

Бережіть себе і рідних!

Людмила Поліщук