«Думали, Дідові вже хана»: як 58-річний сумчанин Юрій Стрельченко вижив під землею і знову повернувся на службу
Чотири з половиною години його діставали з-під землі. Побратими на Донбасі вже сумнівалися, чи живий. А потім побачили руку - пальці ворушилися. Так вони зрозуміли: Юрій Стрельченко, якого всі називають Дідом, ще тут. З ними. Живий.
58-річний сумчанин і нині служить у війську - головним сержантом взводу 158-ї окремої механізованої бригади. Тепер його завдання - навчати тих, хто лише приходить у підрозділ.
За плечима Юрія Володимировича - Афганістан, служба у спецназі, Чечня. А 24 лютого 2022 року він знову взяв до рук зброю, щоб захищати сім’ю, рідний дім, Суми та Україну.
З першого дня - в строю
У перші години повномасштабної війни у Сумах зібралася невелика група добровольців. Спочатку їх було 14–16. За ніч стало понад 40, під ранок - близько 60. За тиждень сформувалася рота. Тоді, каже Юрій, ніхто особливо не питав, хто ким був раніше. Треба було щось робити - люди робили.
На автосервісі, що у мікрорайоні Василівка, допомагали всі, хто приходив. Хтось заряджав магазини, хтось робив коктейлі. Долучалися навіть безхатьки. «Взагалі, кожен робив свою справу. Роботи вистачало всім», - згадує Юрій.
У його групі були люди з різним досвідом: ті, хто добре володів зброєю, займався розвідкою або мав досвід штурмової роботи. Були колишні танкісти й механіки, які зналися на БТРах і БМП. «Їхнім завданням було шукати російських військових і знищувати їх. Якщо залишалася техніка - забирали її. Інші займалися охороною об’єктів, чергували, підвозили боєприпаси, їжу та одяг», - розповідає чоловік.
Так сформована в перші дні у Сумах рота пройшла бої на Сумщині, а в травні 2022 року увійшла до складу окремого 63-го Сумського стрілецького батальйону. «Це була справжня бойова рота», - говорить Юрій Васильович.
Від десанту - до спецназу
До повномасштабної війни Юрій Стрельченко вже мав чималий військовий досвід. Після школи його призвали до радянської армії. Ще під час навчання в училищі він займався парашутним спортом, тому потрапив до повітряно-десантних військ. Звідти - до спецназу. «Відбір був жорсткий. Рукопашний бій, стрибки - загалом усе, де ти міг проявити себе на витривалість. Я дуже хотів – і пройшов!» - згадує головний сержант.
Так він опинився у 22-й окремій бригаді спеціального призначення ГРУ. З 1986-го до 1989 року воював в Афганістані - аж до самого виведення радянських військ. Був командиром диверсійної групи. Про ті роки Юрій Васильович згадує неохоче. Каже лише: служба як служба - було всього. Після повернення додому одружився, у родині народився старший син. Юрій пішов працювати на «Хімпром» у Сумах.
Але військовий досвід на цьому не завершився. Згодом він добровольцем вирушив до Чечні, де на десять місяців знову опинився на війні. Після повернення продовжив працювати на заводі. Саме там сталася невелика історія, яка згодом дала йому позивний.
Одного дня в цех прийшов працювати молодий хлопець. Юрій подивився на нього - обличчя здалося знайомим: «Запитав прізвище, потім - хто його батько. І зрозумів: це син людини, з якою я колись воював. Кажу: «Передавай батьку привіт, він мене має пам’ятати».
Минуло два тижні. Хлопець приїхав і говорить: «Дєд, а він тебе пам’ятає». Так Юрій і став Дідом.
«Коли стукаю - значить, живий»
Після Сумщини підрозділ Юрія перекинули на Донбас, де тривали важкі бої. Загиблі та поранені. Побратимів витягували з-під обстрілів, надавали допомогу, а потім знову поверталися на позиції.
«Знаєте, донині багато чого, коли згадую, на мене дуже «нагрібає», як у нас кажуть, - «рве флягу». Деякі моменти, та й не тільки ці, ніби вже далеко, а варто тільки згадати - все знову перед очима. У перші дні, коли ми поїхали на Донбас, у нас були загиблі побратими. Ми їх витягували… І це, знаєте, таке, що словами важко передати… Такі речі просто так із голови не виходять. Вони залишаються з тобою назавжди. Та після цього ми добряче несли службу, навалювали оркам…» - пригадує Юрій Володимирович.
Згодом батальйон перейшов у підпорядкування 110-ї окремої бригади. Рота Юрія - до 72-ї окремої механізованої бригади. Були Михайлівське, шахта «Новодонбаська», бойові позиції. Також - поранення і контузії, після яких доводилося лікуватися.
А потім під час атаки ворога Юрія засипало землею. За його словами, позиції накрили 120-мм мінами та 152-мм артилерією. Один побратим загинув одразу. Іншому, з позивним «Кактус», відірвало ногу. На щастя, його вдалося врятувати. До Юрія дісталися останнім. Під землею він майже не міг рухатися. Побратими копали й натрапили на руку.
«Вони вставили мені сюди дубчика, а сюди - дощечку. Розуміли: коли я стукаю, - значить, ще живий», - згадує чоловік. І Юрій продовжував подавати сигнал. Побратими чули його й копали далі. Через довжелезних 4,5 години його нарешті дістали. «Хлопці думали, що все, Дідові хана. Коли мене відкопали, то док сказав: «Стільки не живуть». Я кажу: «Брешеш, я ж вижив!» - усміхається боєць.
Сам Юрій пов’язує своє виживання з підготовкою, яку свого часу отримав у спецназі. Там бійців, зокрема, вчили залишатися під землею. Людину клали в ящик, засипали землею і давали завдання певний час протриматися. Потрібно було навчитися контролювати дихання: повільно набирати повітря і так само повільно його випускати. «Ти себе готуєш до гірших варіантів. Ти все програєш наперед, щоб знати, що робити», - пояснює Юрій.
Тренування були не лише про це. Вчили витримувати голод, спрагу та різні складні ситуації. Інструктори могли змусити з’їсти навіть тухлу рибу. «Мало хто витримував, але ми її їли», - зізнається чоловік.
Юрій пояснює: це була морально-психологічна підготовка - людина мала розуміти, що робити, якщо опиниться без води, їжі чи в іншій складній ситуації. Тоді це були тренування. Через багато років ці навички знадобилися Юрію вже по-справжньому.
Після того, як чоловіка витягли зі смертельної земляної пастки - він чотири місяці лікувався. Потім отримав пропозицію перейти до 158-ї ОМБР.
Навчає з власного досвіду
Нині Юрій Стрельченко навчає тих, хто лише готується до бойової роботи. Каже, не приховує від новобранців, що буде важко, але й не намагається їх цим налякати. «Я їм розповідаю правду. Приймати її чи не приймати - особиста справа кожного, - ділиться старший сержант. - Я не буду говорити з ними з книжки. Всі тонкощі справи - з власного досвіду. З досвіду своїх побратимів: що з нами було, що з цим робити, аби вижити…».
На заняттях бійці відпрацьовують різні ситуації. Одні охороняють табір, інші намагаються його захопити. Потім усі разом розбирають, де спрацювали правильно, а де помилилися.
Для Юрія це одна з найважливіших частин підготовки. «Якщо мене хтось почує (а я дуже на це сподіваюся – посміхається) - у будь-якій ситуації він справиться. Колись згадає: був такий собі Дід, який розповідав, що є такі ситуації, з яких треба виходити ось так. Якщо в них це вийде - переконаний, що вони залишаться живими. Обов’язково!».
Юрій, попри немолодий вік, бігає і тренується. Хоча після поранень і контузій здоров’я вже не те - має деформацію лівої легені. Він розуміє, що можливо, йому вже більше підходять тилові посади та поки що цю думку відкидає, бо не звик сидіти на місці. «Для мене рух - це життя. Поки рухаюся - я живу», - каже чоловік.
Мабуть, звичка постійно бути в русі й не сидіти без діла з’явилася в Юрія ще в дитинстві. Він зростав у селі, де особливо не розкошували, зате життя було простим і справжнім. У класі дітей було небагато, але спорт любили всі. Легка атлетика, взимку - лижі, влітку - футбол і волейбол. Після школи - додому, допомагати батькам по господарству. А як тільки впорався - знову до хлопців, ганяти м’яча чи тренуватися. Так воно й минало дитинство: школа, робота, спорт. І ніхто особливо не думав, що це колись стане характером. Просто так жили. Напевно, саме звідти й у нього ця звичка не зупинятися. Якщо треба щось зробити - робити, а коли важко - потерпіти й зробити. Без зайвих слів.
А сьогодні військовий говорить про те, чого насправді хочеться найбільше: частіше бачити рідних, проводити час із сім’єю, бачити, як ростуть онуки. Про те життя, яке зараз здається таким далеким.
Але поки триває війна, він продовжує робити те, що вміє.
«Мені сили дають онучата»
У Юрія троє синів. Молодший воює з 2017 року. Середній працює енергетиком, відновлює пошкоджені мережі. Старший має діабет. Коли Юрію потрібна підтримка, він думає про сім’ю. Про дружину, дітей, дні народження. Але найбільше - про онуків. Говорить, що коли росли діти, на них постійно не вистачало часу: робота, сім’я, свої проблеми. А з появою онуків багато чого змінилося.
«Коли згадуєш про онуків, тобі стає тепло на душі. І ти знаєш, заради кого ти тут стоїш. Заради кого треба триматися і повертатися додому», - підсумовує головний сержант «Дід».
Ірина Чирченко
Приєднуйтесь до нас у соцмережах та оперативно отримуйте найважливіші новини: