Це фрагменти зі ще не опублікованого воєнного щоденника 2023 року письменника та військовослужбовця Анатолія Дністрового. Автор використовує означення «воєнний щоденник» (або «щоденник війни») як окремий жанр нарівні з подорожніми щоденниками, медитативними щоденниками чи щоденниками подій. Якщо військова теорія окреслює два протилежні стани буття — стан миру і стан війни, — то щоденник війни є нічим іншим, як реагуванням на стан війни, в якому ми всі опинилися. 

Дністровий аналізує ключові й знакові події 2023 року, що відбувалися в Україні та світі. Нерозривно автор іноді показує сторінки й своєї приватної історії, спілкування з побратимами по військовій службі та іншими учасниками й сучасниками цієї війни. Написаний у формі фрагментів та мікроесеїв, щоденник війни легко жонглює різними тематичними новелами: від глобальних процесів і трансформацій до оперативних подій на фронті та приватного сприйняття війни. Книжка є хронологічним продовженням щоденника війни попереднього року — «Битва за життя: щоденник 2022 року»

2023 року в Анатолія вийшло декілька книжок: романи «Сіра Пейна», «У сніговому полоні», «Привиди» та воєнний щоденник 2022 року «Битва за життя». А невдовзі вийде підсумковий двотомник есеїстики, який писався впродовж 25 років, зокрема книжки «Паноптикум. Література» і «Паноптикум. Політика».

Заборона публікуватиме фрагменти в чотирьох частинах. Це — перша.

Січень 2023 року: танки, Соледар, патрулі з мобілізації

5 січня

2023 рік, може, стане переломним. Я на це сильно сподіваюся. Навіть коли формально війна не припиниться, усі головні й підсумкові події цієї страшної війни можуть відбутися в цьому році. Це оптимістична візія. Песимістична — інша. Війна може затягнутися далі: триватиме у 2024-му й у 2025 році. Найбільше побоювання — що Мордор отримуватиме військово-технічну допомогу від своїх союзників, передусім від Китаю, і далі намагатиметься отримати реванш. Але щоб не допустити цього сценарію, одних зусиль України недостатньо. Це велика гра, в якій уже задіяні всі ключові гравці. Нам нічого не залишається, як далі бути — битися за своє життя і майбутнє, битися кожному на своєму місці.

25 січня

Епохальний Рамштайн-8, який, схоже, став поворотним пунктом в історії військово-технічної допомоги Україні, може змінити хід цієї війни. Є великі сподівання, що ми отримаємо такі види озброєння і таку кількість важкої техніки, про яку не могли мріяти. Але є один момент — бюрократичні процедури. Попри те, що багато країн оголосили про нові значні пакети військово-технічної допомоги, процес надходження танків і бетеерів на фронт може затягнутися на місяці. Оптимісти говорять про березень, але реалістичніше виглядає, що це буде травень. Бо технікою необхідно навчитися користуватися, розгорнути під неї систему логістики та технічного забезпечення включно з ремонтними боксами. Це тривалий процес. 

Можливо, це знову породить хвилю скепсису та нетерплячки. Бо ситуація навколо німецьких танків Leopard уже стала анекдотичною. Шольц постійно тягнув гуму, вигадував різні причини їх не постачати, але тепер, схоже, все зміниться. На нього, вочевидь, натиснули США. Але рішення багатьох країн щодо танків для України, якщо воно реалізується, буде справжнім «танковим проривом» в антипутінській дипломатії. Постачання танків означатиме, що це стане нормою — цей важливий нюанс стане вирішальним. Українські соцмережі вже так глумилися з нещасного Шольца і вигадали вже стільки смішних фотожаб, наче були твердо переконані, ніби тих танків Україна ніколи не побачить. Тепер шкіра леопарда стала трендом — всі постять фотки в подібному одязі, на вулицях усе більше людей, переважно дівчат і жінок, в одязі з леопардовими кольорами. На різних фотошаржах навіть Шольца одягнули в жіночу шубу з леопарда. 

Але все тече, все змінюється. Ніхто не очікував, скажімо, що армія Марокко передасть нам 20 танків Т-72, які пройшли модернізацію в Чехії. Принаймні так пише алжирська преса. Ця інформація може бути правдивою, бо Марокко й Алжир є конкурентами в регіоні; це підтверджують деякі наші експерти, наприклад, Ігор Семиволос. Марокко — перша арабська країна, яка нам серйозно допомагає важким озброєнням і комплектувальними, в якої потужні збройні сили і переконливий військовий потенціал. Зважаючи на те, що Марокко має непогані відносини зі США та Ізраїлем, співпраця України з цією державою може поглиблюватися. Що до Алжиру, який, схоже, зробив ставку на зближення з російським режимом, то напруга в Північній Африці буде лише зростати. На жаль, у нас поки мало фахових публікацій щодо суперечності між Марокко й Алжиром, та й про Африку загалом.

Словом, «танковий прорив» антипутінської дипломатії розпочався: США, Великобританія, Іспанія, Фінляндія, Марокко, Польща, Канада, Німеччина, Словаччина та інші країни вже передають чи передаватимуть танки Україні — процес зрушив з місця. Українці вже придумали подяку, передусім Шольцу: «Tanke schön».

Лінія фронту відкотилася від Соледара, під яким ворог втратив стільки живої сили, як у ході Першої та Другої чеченських воєн. Можливо, значення боїв за це місто й полягало в тому, щоб стягнути сюди максимально велику кількість ворожої армії, скувати її і розстрілювати, ніби в тирі. Я не експерт у цих питаннях. Але й ми зазнали велетенських втрат. Точні та панорамні описи цих подій колись зроблять військові історики та фахівці, які детально покажуть значення оборони цього міста в контексті всієї війни. Тепер посилюється битва за Бахмут і Вугледар. Росіяни все більше стягують нові мобілізовані війська, і там скрізь дуже гаряче. Днями на мінах підірвалися знайомі спецназівці, які з боєм зайшли на ворожі позиції. Кільком хлопцям відірвало стопи.

У російських пабліках лунає істерика, що весь Захід та українці готуються до масованого контрнаступу, і тому нам будуть постачати ще більше озброєння. Вони вже налякані плодами «танкової дипломатії», завдяки чому в Україну постачатимуть танки різних типів, а також верещать про ракети дальньої дії, артилерію, літаки і навіть ядерну зброю, яку нам можуть дати. Фантазії хворих немає меж.

26 січня 

Уперше в Києві побачив патрулі з мобілізації — кілька поліцейських, кілька військових і представників центрів комплектування (колишні комісаріати). Вони спиняють чоловіків, перевіряють документи. Вчора їхав до гарнізону з Подолу на таксі, бо під час тривоги громадський транспорт не ходить. Таксі спинив патруль. Перевірили документи, переконалися, що я військовий, і відпустили. З вікна автівки бачив ще декілька таких патрулів у різних місцях на Подолі. Думаю, це правильні кроки. Бо якщо в орді оголошена нова хвиля масової мобілізації, то ми не можемо відставати, якщо хочемо вижити й перемогти. Ті, хто хотів потрапити до війська, вже давно це зробили. І багатьох із цих патріотичних добровольців, на жаль, уже з нами нема. Тепер настала черга тих, хто боїться, вагається, переховується, зволікає чи зайнятий своїми справами, переважно далекими від волонтерської діяльності.

29 січня

Половину опалювального сезону ми вже прожили — апокаліпсис не стався і вже не станеться. Українці вистояли. Енергетична система встояла, попри перебої з електрикою в людських оселях. Жити і працювати можна, всі швидко підлаштувалися під нові реалії, і це терпимо. Світ не загинув. Люди живуть у багатоповерхових будинках із вимкнутими ліфтами й майже без опалення. У мене батареї холодні, але це не страшно. Одну кімнатку обігріваю електронагрівачем, вистачає (навіть із регулярними відключеннями електрики). Моя мама у Тернополі з хворою ногою спускається по сходах із шостого поверху, коли йде у справах, і так само повертається сходами до квартири. Інші люди ходять на п’ятнадцятий чи двадцятий поверхи. Лишилося потерпіти лише два місяці — лютий і березень, можливо, ще трохи квітня. 

Росіяни в плані ракетних ударів дедалі більше видихаються, тому компенсують це скаженими атаками живою силою на фронті. Щодня вони вбивають у своїх атаках близько одного батальйону своїх же людей, і це відбувається за конвеєрним принципом. Але їм уже нічого не світить. Бісить, що ці довбні, вже фактично програвши, і далі продовжують вбивати і своїх, і наших людей.

Лютий 2023: Китай, річниця повномасштабного вторгнення, українські біженці в Європі

15 лютого

Несподівана новина. Поки з самісінького ранку писав аналітичний текст, подзвонив полковник Ч. і радісно повідомив, що я став молодшим лейтенантом. Моя довга переатестація завершилася. Непоганий спосіб у 48 років помолодшати. Оце б хтось рік тому мені сказав, що я стану молодшим лейтенантом — я б подумав, що це дотепна літературна фантазія, і розреготався б. Життя і справді сильно непередбачуване. Тепер мене цікавить, що буде через рік. Чи закінчиться війна. Чи повернуся я до цивільного життя, чи житиму зі своєю сім’ю. Жити без дітлахів нестерпно.

18 лютого

Одна з улюблених фірм усіх блогерів світу, китайська компанія DJI, тепер почала постачати свої цивільні дрони російській армії. The Wall Street Journal зауважує, що це робиться через дистриб’юторів із країн Перської затоки. Ці дрони дуже круті, я бачив, на що вони здатні і які розкішні відеокартинки роблять. Тепер це служитиме не туризму, дозвіллю, відкриттю краси природи, а абсолютному й дикому злу — білим блукачам, російській армії мертвих. Допомагатиме їй збирати розвідувальні дані. Моє найбільше побоювання — що такими маленькими кроками, один за одним, і Китай стане активним учасником у цій війні, принаймні на рівні постачань для російської орди. 

NBC News нині прямо написало, що нелегальна допомога Китаю російській армії вже відбувається: йдеться про військову форму та бронежилети, а також допомогу в інформаційній війні — поширення російських наративів. В американських політиків є побоювання, що також може початися допомога летальним озброєнням.

24 лютого

Рік повномасштабного вторгнення. Докорінне переформатування життя всіх наших людей, усіх наших поколінь. Навряд чи хтось міг здогадуватися про подальші драматичні події. Я несподівано опинився в армії і став офіцером, моя кохана з дітьми опинилися в Чехії, яку ми раніше розглядали лише як країну для гарної подорожі. Тепер мої рідні знають чеську мову: спілкуються, пишуть і читають. Наталя працює в чеській школі, а діти навчаються. Звісно, всі вони прагнуть повернутися, коли буде перемога. Вони дуже тужать за Києвом.

Я згадую наші емоції 24 лютого 2022 року. Це була не паніка, не відчай, але побоювання передусім за наших дітлахів. Ми з батьками Наталі зробили все, щоб убезпечити їхнє дитинство від тривог і страждань. У цьому ми завжди з Наталею були і є одностайними. Ті останні місяці, коли я був із рідними, не можу згадувати без сліз. Наш спільний кінець лютого і весь холодний березень, який ми провели в Адамівці на Хмельниччині, був по-своєму дуже зворушливий і неординарний. Я згадую свої тогочасні думки й розумію, наскільки я був наївним і недалекоглядним, бо думав, що все це ненадовго. Щоночі слухав на сільській вулиці по ютубу різних експертів, бо мобільний інтернет тягнув лише там, і намагався зрозуміти та уявити подальший хід подій. Все це супроводжувалося нашими страхами й тривогами.

Спершу розлуку з рідними я не сприймав емоційно, бо думав, що це лише на кілька місяців — до кінця літа, не більше. Але коли драматичні події почали накопичуватися, включно з масовими вбивствами цивільного населення та страшними обстрілами наших міст, до мене прийшла страшна думка, що Наталю і дітей я можу більше вже не побачити. В психологічному плані осінь виявилася трохи важкою. Можливо, я пережив депресію (але цього достеменно сказати не можу, оскільки не є спеціалістом). Мені на порятунок, як і в 2014 році, несподівано прийшов живопис. Спершу я писав картини без особливого ентузіазму, радше заради того, щоб нагадати собі, що я раніше працював із фарбами. Але листопад 2022 року, який психологічно виявився найважчим для мене (хотілося буквально вити від самоти), з головою занурив мене у живопис. Я писав етюди й ескізи на папері щовечора після служби і на всіх вихідних. Ці потоки картин зробили своє — мені реально стало легше. Навіть поезія, яку я час від часу писав, не дала такого оздоровчого ефекту, який дав живопис.

26 лютого

Розвал Росії неминучий. Схоже, це продовження єдиного процесу, включно з розвалом СРСР, який виявився першим етапом. Хоча, якщо про ці речі міркувати у масштабній історичній рамці, то першим сигналом розвалу Росії було падіння монархії Романових. Більшовики лише на 70 років загальмували цей процес, обдуривши націєтворчі процеси підкорених народів. Вони формально визнали республіки-нації, і хоча нищили їх жорстко, але скасувати остаточно не спромоглися. Ні терор, ні депортації, ні Голодомор нічого не дали. Вони не поставили підкорені народи на коліна. Тому більшовицький період у плані розпаду Росії виявився тривалою паузою, замороженням процесу. Путінське правління — це також пауза у розпаді Росії, намагання цей процес зупинити, відтермінувати. 

Я усвідомлюю, що в це мало хто вірить: мовляв, у них настільки багато населення, ресурсів, що вони після чергової турбулентності знову відновлять свої імперіалістичні позиції. 

Але один фактор дуже жорстко працює проти цього — це катастрофічне скорочення чисельності російського населення. І не менш катастрофічне відкочування всієї країни (її соціальної сфери та регіональних економік) у ще глибшу архаїку. Реформами там давно не пахло. Плюс фактор проникнення китайських кампаній на весь російський Схід і в Сибір. Китай — це великий вампір, який тихцем смокче російську економічну й ресурсну кров. Йому, звісно, невигідно, щоб дійна корова звалилася з ніг, тому бажано, щоб дихала далі.

Дивує, що й досі у ЗМІ згадують цю нісенітницю, наче росіян 140 мільйонів. Їх було 140 мільйонів у 1991 році. У 2011-му їх було вже близько 90 мільйонів. Пригадую, що з цією цифрою (вірніше, з цифрою 89 млн) був пов’язаний скандал — десь читав у медіа, що співробітницю одного з підрозділів з вивчення демографічних змін за оприлюднення таких даних піддали переслідуванням. Багато росіян — геть не дурних і кмітливих — покинули свою країну у 2014 році, коли зрозуміли, чим там починає смердіти. Вони зберегли свою шкуру, емігрувавши в комфортні західні країни. Після 24 лютого 2022 року, за різними оцінками, від примусової мобілізації та занепаду через війну цю країну покинуло ще близько 1 млн осіб. А незворотні втрати на полі бою — це також до теми скорочення населення.

28 лютого

Агентство ЄС з основних прав (FRA) оприлюднило в Politico опитування, що кожен третій український біженець прагне повернутися додому, а ще третина тих, хто був змушений покинути Україну, відчуває себе частиною країни, де перебуває. 14 685 українських біженців, які проживають у десяти країнах ЄС (Болгарії, Чехії, Естонії, Німеччині, Угорщині, Італії, Польщі, Румунії, Словаччині та Іспанії), відповіли на онлайн-опитування агентства в період серпня-вересня 2022 року. Лише третина респондентів має оплачувану роботу, майже 80% заявили, що стикаються з фінансовими труднощами.

У ЄС проживає понад 4,8 млн українців, які були змушені покинути батьківщину. Якщо бодай половина повернеться додому після війни, то 2–3 млн — це дуже великі втрати, особливо на тлі старіння й скорочення населення. Тому повоєнне майбутнє України в соціальному плані видається мені трохи сумним. Якщо тут не буде умов для розвитку людини (праця, нормальні садочки, школи, університети, інфраструктура, можливості), то багатьом людям буде дуже складно повертатися, особливо тим, у кого тут, крім випадкових заробітків для зведення кінців із кінцями, нічого не було й нема. Навіть не уявляю, які системні та глибинні реформи треба впроваджувати, щоб кардинально змінити ситуацію.

Такої потужної хвилі міграції європейський континент не бачив з Другої світової війни. Майже 90% наших біженців — це жінки з дітьми, жінки переважно працездатного та репродуктивного віку. За різними підрахунками, за кордоном наші біженці могли за рік витратити близько $20 млрд, що стало прямими вливаннями в іноземні економіки. Професор Мацей Дущик із Центру досліджень міграції (Варшавський університет) підрахував, що у 2022 році українські мігранти в Польщі заплатили податків на суму понад 10 млрд злотих, що перевищило надану їм соціальну допомогу.

Що б там не говорили статистика чи дослідження, думаю, що половина наших біженців не повернеться, бо не має куди повертатися. У багатьох нема і не було власного житла — перебивалися по чужих квартирах. З тих, хто втратив своє помешкання під час ворожої навали, чимало переживають апатію. Мої друзі Саша й Лєна Михеди розповідали, що перед вторгненням важко працювали купу років, аби купити помешкання і зробити ремонт у ньому. Це було в Бучі. Їхнє житло зруйноване. Більше лізти в «квартирне питання» вони навряд чи захочуть, бо це вимагає нелюдських зусиль. Багато інших людей мешкатимуть там, де буде комфортніше. 

Все це треба розуміти нашій владі, якщо вона прагне, щоб в Україну повернулися біженці. Якщо нічого не робити, наші люди й далі працюватимуть на іноземні економіки, а їхні нащадки стануть іноземними громадянами. Тому пора задуматися над розвитком власної країни — від садочків і лікарень до сфери послуг і освіти. Вже потрібні не просто реформи, а інтенсифіковані глибинні перетворення, без яких виправити ситуацію буде дуже складно.

Матеріал створено та опубліковано за підтримки Yakaboo Publishing.