Жінка підписала шлюбний договір під «тиском», щоб виїхати за кордон і залишила усе чоловікові: ВС назвав умову для його скасування
Верховний Суд 1 вересня 2026 року розглянув справу № 446/2948/24. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду перевірила, чи були підстави для визнання недійсним шлюбного договору, за яким фактично все перелічене в договорі майно після припинення шлюбу мало залишитися у власності чоловіка.
Питання має значення для практики, оскільки шлюбний договір дозволяє подружжю відступити від законного режиму спільної сумісної власності. Водночас така свобода не є необмеженою, так як закон встановлює спеціальні вимоги до змісту шлюбного договору, зокрема забороняє ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Обставини справи
Між сторонами було укладено шлюб — 11 вересня 2011 року. Під час шлюбу у них народився син. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 3 листопада 2023 року шлюб між сторонами було розірвано.
Напередодні цього, а саме 17 жовтня 2023 року (тобто до ухвалення судового рішення про розірвання шлюбу), сторони уклали шлюбний договір. Того ж дня вони уклали окремий договір між батьками, яким визначили місце проживання дитини з матір’ю.
Шлюбним договором сторони встановили, що майно, набуте під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім’я воно зареєстроване. У разі розірвання шлюбу за взаємною згодою майно мало залишатися у власності того з подружжя, на чиє ім’я його зареєстровано.
Окремо сторони перелічили майно, набуте під час шлюбу: чотири автомобілі, квартиру, нежитлове приміщення, автомобіль TOYOTA CAMRY, а також дивіденди, дохід від господарської діяльності, оборотні кошти, основні та оборотні активи й інше майно та ресурси, які використовуються чи залучаються у діяльності ТОВ «ЕКО Ексклюзив ДММ».
Відповідно до договору все це майно після припинення шлюбу мало перейти в особисту приватну власність відповідача.
Позивачка звернулася до суду з вимогою визнати шлюбний договір недійсним. Вона стверджувала, що уклала його не вільно, оскільки чоловік погоджувався на її виїзд із дитиною за кордон лише за умови укладення такого договору.
Позивачка зазначала, що через війну мала намір виїхати до Швейцарії та залишитися там, тому була змушена погодитися на умови чоловіка. На її думку, договір позбавив її всього спільно нажитого майна та поставив у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Шевченківський районний суд м. Львова 3 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовив. Суд зазначив, що позивачка не довела належними та допустимими доказами наявності тяжких обставин і безпосереднього зв’язку таких обставин із волевиявленням відповідача щодо укладення правочину.
Львівський апеляційний суд 26 березня 2026 року скасував це рішення та визнав шлюбний договір недійсним. Апеляційний суд виходив, зокрема, з того, що після підписання договору позивачка не отримала для себе жодного корисного результату, оскільки все спільно нажите майно перейшло у власність відповідача. Крім того, суд вказав на зменшення обсягу прав дитини та те, що позивачка не отримала грошової компенсації і втратила право на частку у спільному майні подружжя.
Представник відповідача оскаржив постанову апеляційного суду. У касаційній скарзі він зазначав, що передання майна не відбулося, оскільки сторони лише встановили правовий режим майна, яке вже було зареєстроване за кожною зі сторін. Також наголошувалося, що договір укладено письмово, нотаріально посвідчено, а нотаріус роз’яснив сторонам правові наслідки його укладення.
Позиція Верховного Суду
Суд зазначив, що договір, у тому числі шлюбний, насамперед є категорією цивільного права, і відповідно до статті 8 ЦК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин підлягають застосуванню загальні засади цивільного законодавства, зокрема норми статей 3 та 6 ЦК України щодо свободи договору.
ВС вказав, що частинами четвертою та п’ятою статті 93 СК України встановлено спеціальні обмеження щодо змісту шлюбного договору, а саме: по-перше, шлюбний договір не повинен ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавчим регулюванням; по-друге, за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
При цьому Верховний Суд окремо розмежував заборону передання майна та встановлення іншого правового режиму майна, набутого подружжям.
Суд зазначив, що положення частини п’ятої статті 93 СК України підлягає тлумаченню як таке, що стосується виключно майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя та передається за шлюбним договором у особисту приватну власність іншого з подружжя.
Тому Суд дійшов такого висновку, що укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, саме собою не може кваліфікуватися як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.
Водночас свобода подружжя щодо визначення режиму майна має межі.
Суд зазначив, що свобода договору у сфері регулювання майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою, а сторони не вправі визначати у шлюбному договорі такі умови, реалізація яких призводить до істотного дисбалансу між правами та обов’язками кожного з подружжя.
ВС вказав, що категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», використана у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до вимог частини третьої статті 12 ЦПК України, а надані докази — оцінці судом за правилами цивільного процесуального законодавства.
Водночас Суд наголосив, що стаття 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до або під час шлюбу, і не містить заборон чи обмежень щодо реалізації цього права.
Суд зазначив, що суд першої інстанції, вирішуючи спір, врахував, що умовами шлюбного договору сторони погодили договірний правовий режим майна, відповідно до якого рухоме і нерухоме майно, набуте подружжям у період шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на ім’я якого воно набуте або зареєстроване, а також визначили правові наслідки володіння, користування та розпорядження таким майном.
Окремо Верховний Суд оцінив твердження позивачки про те, що шлюбний договір був укладений через необхідність отримати згоду на виїзд дитини за кордон.
ВС зазначив, що заява про надання згоди на тимчасові поїздки дитини за кордон підписана обома батьками й стосувалась можливості виїзду обох батьків разом з дитиною за кордон.
Також Суд врахував положення правил перетинання державного кордону щодо виїзду дітей в умовах воєнного стану. У період дії військового стану відсутня необхідність надання письмового дозволу іншого з батьків на виїзд неповнолітніх дітей з України, а тому колегія суддів критично оцінює посилання заявниці як на підставу укладення договору це надання відповідачем згоди на виїзд спільного сина.
ВС встановив, що на момент укладення оспорюваного договору, тобто станом на жовтень 2023 року, дитина вже більш як півтора року проживала з позивачкою у Швейцарії, і відповідач цьому не чинив жодних перешкод.
Суд зазначив, що місцевим судом також під час розгляду справи враховано, що договір був укладений у жовтні 2023 року, а з позовом про визнання такого договору недійсним позивачка звернулась лише у грудні 2024 року, і такий проміжок часу та обставини, які спонукали її до подачі позову через більш як рік після укладення договору, пояснити не змогла.
У підсумку Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо недоведеності підстав позову.
Водночас апеляційний суд наведеного вище не врахував та дійшов помилкового висновку про доведеність позивачкою обставин, якими вона обґрунтовувала позовні вимоги.
Таким чином, Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу представника відповідача, скасував постанову апеляційного суду залишив у силі рішення районного суду про відмову в позові.
Позиція Верховного Суду полягає в тому, що подружжя може шлюбним договором визначити інший правовий режим майна, набутого під час шлюбу. Встановлення режиму особистої приватної власності щодо майна, зареєстрованого на одного з подружжя, саме по собі не є його переданням за договором.
Водночас свобода договору має межі, його умови не можуть створювати істотного дисбалансу між правами та обов’язками подружжя, а надзвичайно невигідне матеріальне становище має бути доведене.
Додатково читайте — шлюбний договір не дозволить поділити все: які пункти не матимуть сили.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagramта в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
