Голобський байкар-самородок, який став у рівень із самим Сковородою

«Обіймаю вас усіх, і будьте здорові!» Щоразу, прощаючись з редакційними працівниками, Михайло Дмитрович Хижко казав це, вклонявся, а тоді одягав свій знаменитий капелюх і йшов виконувати службові обов’язки.

Відомі видання країни мали за честь друкувати його

У Рожищі в редакції газети «Світло Жовтня» завжди чекали на зустрічі з ним. Пригадую, коли це були осінь чи весна, довго тупцював у коридорі, витираючи чоботи – «щоб не нанести болота, бо ж тільки що з поля»,  протирав запітнілі скельця окулярів – «дайте подивлюся, чи всі працівники на місці», вітався, а тоді діставав із папки, набитої різними паперами, свої нові байки та гуморески. Звісно, Михайло Дмитрович писав чи друкував їх ночами. Вдень у нього були інші клопоти – його, як грамотного агронома «Райсільгоспхімії», чекали з порадами в колгоспах.

Трагічний випадок, що трапився 2 липня 1986 року, обірвав життя Михайла Хижка на творчому піднесенні. Адже в той час він готував нові публікації своїх творів, мріяв про нові книги.

За життя поет-байкар встиг видати дві збірки «Заздрісний гарбуз» та «Трухлявий пень». Пізніше, коли його вже не стало, у світ помандрували ще дві книжечки «Сміх і гріх» та «Загадки з бабусиної грядки».

Відомі журнали в Україні, такі як «Перець», «Дніпро», «Прапор» і навіть  московський «Крокодил», мали за честь друкувати твори Михайла Хижка. Та найбільшим визнанням літературного таланту є поява його творів у книзі «Українська байка». Таким чином народний поет увійшов до 58 творців цього жанру від Григорія Сковороди і до наших днів.

Там, де Сула обіймає Гору

Його рідне село Глинськ на Слобожанщині. Старовинне, з багатою історією. Розкинулось на правому березі річки Сула. Вона обіймає село, наче закоханий юнак дівчину, особливо в тому місці, що називається гора Замок, або просто Гора. Річка тут звивиста, утворює лимани та заболочені озерця. Краса неймовірна!

Гора панує над околицею, адже  вона заввишки сорок метрів. Ось саме на ній і стояла батьківська хатина Дмитра та Устини Хижків.

В родині виховувалось троє синів та донька. Тяжко батьки трудились, щоб одягнути та нагодувати дітей. Коли настали страшні голодні тридцяті, Михайлу було десять років. Як виживала сім’я?

– Тато не часто про це згадував. Видно, ті спогади страшно гнітили його, – каже донька Валентина Михайлівна. – А ось баба Устина до самої смерті ховала по кишенях одягу шматочки сухого хліба. Вона не дозволяла викинути курям навіть скоринку. Внуки, котрим, слава Богу, не довелось зазнати такої біди, дивувалися з неї. Баба на те лише хрестилась та казала: «Не приведи, Боже, коб таке ще коли трапилося…»

Михайло гарно вчився у школі. Наука давалась йому легко. То в сім’ї були раді, коли хлопець став студентом технікуму у Ромнах.

Від Глинська до Ромнів – 23 кілометри. Траплялось, ходив на заняття пішки, бо який там транспорт у повоєнні роки.

На початку шістдесятих минулого сторіччя після того, як отримав диплом агронома, приїхав працювати на Волинь. У Голобах зустрів своє кохання, Надію Никандрівну, котра подарувала йому сина та доньку.

– Тато наш був надзвичайно добрим, – згадує  Валентина Михайлівна. – Мама постійно хворіла, то він один тягнув сім’ю. Було й бідували, але його любов і до мами, і до нас, дітей, усе скрашувала. Писав ночами від руки. У вихідні ходив до місцевої бібліотеки – там була друкарська машинка, на ній навчився працювати. Вона й зараз тут знаходиться. Тепер – як експонат виставки про творчість тата. Ото надрукує нову  байку чи гумореску й каже: «Послухай, Валю, бо як тобі сподобається, то й усім сподобається». Я в нього була ніби рецензентом.

Як капелюх байкаря спричинив… партійний скандал

Михайло Дмитрович був дуже делікатною людиною, не конфліктною. Маю право так стверджувати, бо наші шляхи у редакції сходились, напевно, літ з десять. А ось його головний убір якось призвів до грандіозного скандалу.

Діло було так. Десь, скажімо, року 1978-го (точно вже й не пам’ятаю), до заступника редактора приїхав давати інтерв’ю секретар партійної організації одного колгоспу. Коли чоловік вже виходив із редакції, то машинально прихопив з вішака капелюха, розкланявся, сів у свій «бобік» і поїхав. Коли Михайло Хижко зібрався й собі йти, то не виявив головного убору. Куди подівся його капелюх, всі в редакції одразу здогадались. І тут наш незабутній жартівник і балагур відповідальний секретар Петро Соботович вирішив пожартувати над парторгом. Звісно, не підозрюючи, який скандал цим спричинить.

Він зателефонував у райком партії, до голови партійного контролю товариша К. Останній дуже ревно пильнував за моральним обличчям кожного члена партії. І, не дай, Боже, було комусь потрапити до нього «на гачок». Добром діло не завершувалось ніколи.

– А ви знаєте, секретар парторганізації Микола Федорович тишком-нишком виніс з редакції капелюха самого Михайла Хижка! Будь ласка, прийміть відповідні заходи. Бо ж розумієте, напише Хижко про нього байку – сором ляже на всіх комуністів району, – серйозно доповів голові партконтролю відповідальний секретар, хоч сам при цьому душився від сміху.

В райкомі все сприйняли всерйоз. Коли парторг клявся, що такого бути не може, його машину пішов перевіряти сам товариш К. У «бобіку» на задньому сидінні мирно лежали по різні боки… два капелюхи.

Щоб урятувати людину від покарання, довелося усій редакції на чолі з редактором давати пояснення тому самому голові партконтролю. Ледве довели, що це був просто смішний жарт.

– Сміх – це страшна зброя. І ви, журналісти, маєте це завжди пам’ятати, – сказав наостанок примирливо голова партконтролю.

Ми всі покірно закивали головами – що правда, то правда!

От саме такою зброєю і володів Михайло Хижко.

Залишив на Землі  свій добрий слід

Михайло Дмитрович любив життя, любив людей, знаходив спільну мову навіть з дітлахами. Саме для найменших своїх шанувальників написав збірочку «Загадки з бабусиної грядки». Його талант цінували такі маститі волинські поети, як Петро Мах та Василь Гей. Донині про байкаря пам’ятає і шеф-редактор нашого видання Євген Хотимчук. Ось як він згадує про свою першу зустріч з Михайлом Хижком.

– Доля подарувала мені щасливу нагоду познайомитись з Михайлом Дмитровичем, коли навчався ще в дев’ятому класі Рожищенської середньої школи. В нас була зустріч з письменниками рідного краю. До нас тоді прийшов і Хижко. Розповідав про свою творчість. Ми з розкритими ротами слухали відомого гумориста. Я навіть мав необережність прочитати і свої вірші. Звісно, вони були не вельми вдалі. Проте Михайло Дмитрович похвалив, делікатно порекомендував більше працювати над технікою віршування. Правда, поета з мене не вийшло, але спогади про Хижка залишились найтепліші.

Хоч пройшло вже чимало часу, відколи пішов у засвіти байкар, у Голобах його добре пам’ятають і гордяться талановитим земляком. Готуючи цей матеріал, на вулиці селища я спинила двох старшокласниць і запитала, чи знають вони, хто такий Михайло Хижко.

– Звісно, знаємо. Він писав байки, гуморески. На різних шкільних конкурсах їх часто читаємо. У нас є навіть вулиця його імені.

Директор тутешньої публічної бібліотеки Валентина Мельничук радо познайомила із постійно діючою виставкою, присвяченою Михайлу Дмитровичу. До речі, його збірочки зачитані, як кажуть, «до дірок». Добре було б, якби хтось взявся їх перевидати.

***

У ці дні Михайлу Хижку вже виповнився б 101 рік. Та скільки б літ не минуло, слід від такої доброї талановитої людини назавжди залишається на Землі.

Раїса КОЗАЧУК