Ми вже неодноразово розповідали про Ірину Мисник — активну волонтерку, небайдужу громадянку села Високе Височанської громади, людину великої душі й щирого серця. Її публікації вже знайомі читачам нашої газети. А зовсім недавно стало відомо, що Ірина ще й поетеса.
Вірші вона почала писати ще з четвертого класу. Її перший поетичний твір мав промовисту назву — «Ми не хочемо війни».
– Я вже й не пам’ятаю того вірша повністю, лише уривки, – зізнається Ірина. – Пишу, коли нахлине. Не вичитую, не редагую – одразу викладаю на своїй сторінці або в групі. Це щось дуже особисте, тому декламувати свої твори не люблю, навіть коли просять.
Сьогодні її поезія – це відлуння війни. У віршах — біль матерів, що втратили синів, долі безвісти зниклих, тривоги й надії простих українців. Це голос душі, який не можна змусити мовчати. Саме в миті сильних переживань, коли серце рветься на шматки, слова, як каже Ірина, «лягають, як по маслу».
– А якщо навмисне сідаю щось написати — рідко коли виходить щиро. Треба, щоб відчулося, щоб запекло…
У творчому становленні Ірини велике місце займає відома особистість із Височанської громади — талановита вчителька вищої категорії, поетеса Ніна Арендар. Старша на п’ять років подруга ще з дитинства стала для Ірини наставницею: навчала читати й писати задовго до школи, надихала власним прикладом і незгасною любов’ю до мови.
Минулого року світ побачила поетична збірка Ніни Арендар, а на її слова вже написано десятки пісень. Саме вона запалила вогник творчості в душі Ірини Мисник.
– Вона завжди була для мене прикладом. Я намагалася її наслідувати, і, можливо, саме це допомогло мені розкрити власний талант.
Поезія Ірини — це не просто слова. Це голос села, голос народу, що болить, бореться і сподівається. Навіть якщо Ірина не шукає слави, її вірші вже запам’яталися багатьом.
Ось декілька з них:
Сьогодні все в нас робиться « онлайн»…
Ми там вчимось, танцюємо й співаєм.
Як мить, життя проходить там,
А ми того уже й не помічаєм.
І лиш війна в нас тут, а не «онлайн»,
Не вміють дрони так, «онлайн» літати.
Не витрачай життя на всяку дрянь,
Бо фронту треба тут допомагати.
15.05.2025р.
* * *
А пам’ятаєте, як кликав нас дзвінок,
Як спізнюватись в школу, чи проспали…
Яким же довгим був тоді урок,
Але безпечним. Та чи ми те знали…
Тепер шахеди кличуть в укриття
Страшним дзижчанням закладає вуха.
Дитинство під сирен сумне виття,
А в когось замість дому лиш розруха.
У нас війна. Жорстока та страшна.
Ніхто не знає, що чекає завтра.
Даруйте дітям часточку тепла,
Бо болі й смутку вже і так достатньо.
17.06.2025р.
* * *
Хтось «святкує» у окопах, хтось пісні співає.
Хтось за Прапор України в бою помирає…
У кожного своя доля та пріоритети.
Та найтяжче мабуть тим, хто у кабінетах.
Незалежність України для кожного різна,
В когось свято в вишиванках, а комусь вже пізно…
23.08. 2024 р.
* * *
Мені так зручно всім казати «добре»
На запитання «як в тебе діла?»
І посміхатися ось так всім безтурботно,
Немовби щойно з місяця прийшла.
Що так все легко у житті дісталось,
Без всяких клопотів і без своїх зусиль.
Й що найміцніше я здоров’я маю,
Хоч іноді не вистачає сил.
Але ж так зручно, що у мене добре,
Когось дратує це до болю у душі,
А іншим байдуже. І я всміхаюсь вкотре,
Життя одне. І треба поспішить
14.07.2025 р.
Спілкувалась Олена КРЕСАН