27 жовтня в нашій державі відзначається День української писемності та мови, свято, важливість якого ще нам треба осягати й осягати – і розумом, і серцем. Тільки тоді в нас буде Україна, до якої ми прагнемо, а кращі наші сини й дочки відстоюють її незалежність у найзапекліших боях із надоїдливо-запеклими рашистами.
Ми поспілкувалися з членом Національної спілки письменників України Анатолія Шкуліпи, колишнього свого редактора, а ще раніше – кореспондента відділу сільського господарства, нині пенсіонера, який недавно, разом із журавлями, тихо і скромно провів у вирій свій 75-річний ювілей. Та молодечого запалу в поезії не втрачає, а прозу, драматургію чи публіцистику теж пише із нев’янучим поетичним натхненням, чим і приваблює читачів. Отож, кілька запитань…
– Як Ви згадуєте свій шлях у літературі? З чого все почалося?
– Ніколи не згадую, бо ніколи, здається, й не думав про якийсь там шлях. Про повітря ж не думаєш, а дихаєш. Про воду, якщо й подумаєш, то тільки тоді, коли спрага почне мучити. Література для мене – і повітря, і вода. Я не вибирав її, вона сама ввійшла в мене і, знаходячись у серці, міцно взяла за горло. Колись давно, як одружився, я сказав дружині: пити горілку чи вино – покину, курити – теж, а от писати… Якщо воно мене покине, то й опиратися не буду. Але не кидає…
А з чого почалося все? З любові,звичайно. Із захоплення. З такого неймовірного подивування, яке просто так не вміщалося – ні в очах, ні в душі. І треба було якось дати йому вихід. Я й малюванням у дитинстві захоплювався. Малював картини, випалював на тирсоплиті… І музика мене заполонювала – на противагу (чи в доповнення) – солов’ям, ластівкам, одуду, водяному бугаю… Боже, що мене тільки не манило до себе!.. І травинка, і квіточка, і камінці…
Раніше гадав, що перший вірш я написав у шостому класі. Коли ж писав книгу про свій рідний хутір, одна землячка згадала, що в четвертому… Я прочитав вірш на уроці – як завдання вчительки… Коли ж дівчина поділилася враженнями вдома, зі своєю мамою, то мама твердо сказала: буде писателем! От я й стараюся не знівелювати те пророцтво.
– Хто чи що вплинуло на Вас у молоді роки, коли Ви тільки починали писати?
– Природа… Люди… Правда, я тоді просто більше дослухався й придивлявся до всього. А більш-менш обдумано писати почав, як учився у Козелецькому зооветеринарному технікумі. Бувало таке: хлопці на гулянку, а я пишу, повертаються – пишу, лягають спати – пишу, прокидаються – я й не лягав іще… Біжу разом із ними на заняття, бо уроків не пропускав ніколи! Література – це велика, тривала й наполеглива праця. Ще Іван Величковський, наш земляк, понад триста літ тому сказав: три пальці пишуть, а все болить тіло.
Ой!.. Як же воно тільки й болить – нічого не робивши. Від найтяжчої роботи можна відпочити, впасти без задніх ніг, як мовиться, і мертво заснути, а від безконечної писанини, бо тільки так відточується майстерність, не відпочинеш. Хіба тільки дописавши… Трохи… На певний час… Доки інше за барки не візьме. А якщо не братиме довго – нова мука. Депресія. Слава Богу, мене вона ніколи не брала. На довго. Хоча й наближалася впритул. Пам’ятаю, як я почувався, коли написав роман у віршах «Берест». Понад чотириста сторінок віршованого тексту! За два тижні! В електричці – через день, коли у Київ їздив до сина в лікарню. Тоді – у кінці травня 2005 року – саме залізничні колії міняли. Електрички не всі ходили, а якщо й пускали, то переповнені, одного дня майже цілий день у тупику стояли. А я й не бачив, усе писав і писав. Люди на свіже повітря виходили, а мені воно зовсім не потрібне було. Зараз я той текст і за кілька місяців не перепишу, готовий, а тоді… Вірші в мене мовби хто з пожежного брандспойта запускав – під тиском.
Так-от, після написання «Береста» я років із три ходив, як вигорілий усередині. Навіть присмак паленої трави відчувався.
Зараз із того раннього мною написаного так нічого до пуття й не доведено. Не раз пробував доопрацювати – не виходить, вогонь погас, а без нього у творчості нічого й робити. Кажуть, що в одну річку двічі не ввійдеш. Пробую. Іноді щось виходить. Та в більшості – так усе й залишається там, де було.
– Пам’ятаєте свій перший твір або першу публікацію? Які були відчуття?
– Ніколи про це не думав. Здається, стаття в козелецькій райгазеті. Була в нас викладачка, і вона похвалилася якось, що в неї вдома зберігаються листи від батька… З фронту… От я й пристав до неї. Вона принесла ті листи. Я уважно прочитав, процитував, дав коментар. Резонанс від статті, особливо серед студентства, – був тоді непоганий. А мене підохотило. Я законтактував із колективом редакції. Писав – друкували.
– Який період у Вашому житті був найпліднішим для творчості?
– А який найплідніший дощ?.. Можна бути більше задоволеним від одного невеликого вірша, а можна бути й незадоволений від цілого роману чи повісті. От щось не те в ньому і все. Ходиш, мучишся. А зробити нічого не можеш. Чогось не вистачає – хоч плач. Роками, десятиріччями… В мене є речі, яким уже давно за пів століття перевалило, а до друку не подаю. Чого?. Бо не вистачає чогось. А чого, хтозна.
– Звідки Ви черпаєте натхнення зараз? Чи змінилося воно з роками?
– За великим рахунком, не змінилося. Мені, мабуть, пощастило. У мене завжди є про що й про кого писати. Часу тільки не вистачає. Раніше гадав: вийду на пенсію – ось тоді й дам почуттям волю. Все напишу й допишу. Еге… Вийшов, а часу ще дужче не вистачає. Процес не переривається. То вірш, то стаття… То п’єса, а то й роман… Оця різножанровість, певне, мене й рятує, як письменника. Хоча як людину… Ще дужче заганяє мене у відчуття провини… Перед сім’єю – в першу чергу. Бо я завжди обкрадаю її на час, на дозвілля.
– Про що Вам сьогодні хочеться писати найбільше?
– Мої бажання часто зникають так швидко, як і з’являються. Великі за обсягом речі, якщо не сів зразу за письмовий стіл, поволі втрачають вогонь. А без вогню в творчості нічого не з’явиться. Пригадую, визрівав у мене роман «Фалестра» – так називали правительку наших південних амазонок, яка, надумавши, поїхала до Олександра Македонського, жила в нього місяць – мовляв, двоє видатних людей, тож яка видатна дитина в них може народитися?.. Історія, на жаль, замовчує результат цього свідомого контакту, але ж це не привід для припинення пошуків і версій?.. Але вогонь уже, мабуть, не воскресне з маленької вуглинки, яка, на жаль, так і погасне у мокрій траві довкола.
А сьогодні мені хочеться якнайшвидше дописати другу книгу про письменників, зв’язаних із Ніжинщиною. Я за голову хапаюся… Це ж яке видатне наше місто! Яке багатюще особистостями – світового рівня навіть! А ми живемо – наче й не знаємо нічого. І самі перегоряємо на попіл, і ті вогні гаснуть, не приносячи користі своєму народові. І хто винний? Кінь, який не туди воза завіз, чи їздовий, який заснув на возі?
Залишилося трошки дописати дитячий роман-казку. Прожив уже чимало десятиліть, а тільки зараз спохопився: яке багатюще було в мене дитинство! Справжня казка – з реальними людьми, які стали казковими.
– Які теми у Вашій творчості Ви вважаєте найважливішими для себе і для читачів?
– Усі! Що у возі найважливіше? Яке колесо? Чи, може, запасне? Чи дишло? Чи посторонки? Чи, може шворінь, щоб полудрабок не перекособочився?
– Яка з Ваших книжок найближча до серця – і чому саме вона?
– А ж оті дві, ще недописані.
– Як, на Вашу думку, змінилося ставлення людей до книги й читання за останні десятиліття?
– Дуже в поганому напрямку змінилося. Ми катастрофічно бідніємо через це. Як у Біблії сказано? Спочатку було слово… А від слова – все інше, і науки різні, і творчість, і ремесла… Інтернет – хороша справа, але тільки для розумних. Інших він ще тупішими робить, бездушними, байдужими, черствими.
– Як Ви ставитеся до сучасної української літератури? Чи маєте улюблених молодих авторів?
– Погано ставлюся. Байдуже. Бо я не знаю її. Змоги не маю через її роздробленість, малотиражність… Вона, по суті, пішла, як вода в пісок. Держава кинула письменників напризволяще. Вони їй попросту непотрібні. Правителі бояться правдивого слова – от і перекрили дихання книгам. Ні видати, ні прочитати. Скрізь – кусюча, бо дорога: і для видання, і для придбання. А те, що з власної ініціативи випливає на поверхню, іще нічого не говорить. Добре, звичайно, що хоч у декого вистачає енергії ще й на пропаганду самого себе, але… Письменник писати повинен… А розкручувати… Навіщо бібліотеки?.. Навіщо відділи культури в громадах? Навіщо навчальні заклади?..
Що посієш, те й пожнеш… Для кого сказано? Народи, які прислухалися до своїх поетів, у люди вийшли. А ті, де душать, рот затикають, – у злиднях животіють.
З молодих… А де вони? Раніше до Спілки письменників приймали тридцятилітніх, а то й молодших. А зараз – тільки пенсіонерів. Чому? Бо вони мають змогу відкласти зі своїх скромних пенсій і видати хоч якусь книжечку. А що молоді відкладуть? Із чого? Зі стипендії?.. А якщо й тії не отримують?..
Гадаю, кожна громада має подумати про це. Окупиться духовно. Література виховує здорову націю. Не байдужу до проблем. А до літератури тісно примикають інші мистецтва. Малярство – бо ілюструє. Музика – бо теж ілюструє та ще й крила дає. Театр чи кіно – бо наближає до народу ще й із зорового боку.
Хто передплачує газету? Наближаємось до нуля. А журнал? Уже нуль.
Новий етап занепаду: хто купив хоч одну книжку за рік? Питання плачевно риторичне.
– Чи відчуваєте Ви, що література здатна впливати на суспільство і формувати свідомість нації?
– Ще й як! Тому ж і роти затуляють. Бо до влади хто рветься? У кого гроші. Щоб захистити їх та ще й примножити. З такою тотальною байдужістю скоро ми у прірву впадемо. У духовну. Хоча ми й так уже майже там. Дехто борсається ще, не хоче скочуватися, а інші регочуть, ще й біля скроні пальцем крутять, мовляв, який дурень. Що тобі, більше треба?
Свідомість нації – це головне. Важливіше, мабуть, зброї, якої нам так не вистачає нині.
Треба продовжити воїнам, хто з різних причин пішов із своєї частини, можливість повертатися безкарно. Не вони винуваті, що ось стільки років на них уся держава виїжджає. Разом із боягузами та хитрунами.. Злякавсь і пішов? Вражений несправедливістю? Яка різниця. Уже багато хто усвідомив. Крім керівництва, напевне. А самі б і сходили в багаторічний бій у окопах. Де б та й хоробрість узялася – виїжджати на чужому горбі. Такими гордитися треба, а ми?:.. Скільком у нас і досі війни немає в Україні?. Хто стурбований на ділі, а не на словах, той не сидить щонощно у ресторанах, не розгулює де попало і як попало.
– Що для Вас означає писати українською мовою?
– У мене ніколи не стояло питання, якою мовою писати. Я навіть студентом конспектував українською викладача, який читав лекцію російською. Перекладав зразу. І в армії. Служив у Німеччині – говорив завжди українською, а якщо таджик чи узбек якийсь не розуміє якого слова, то перекладав.
Якою мовою повинен реалізовувати себе людина, яка споконвіку має одну національність, живе незмінно на цій землі і серед таких же людей? До чого ми дожилися? Мабуть, на нас катастрофічно вплинуло те, що нас багато було. Тому й не трималися свого. Мовляв, у нас воно ще є. Та є ще, слава Богу! Але ж і немає водночас. Ми вихваляємося, що маємо найбільше в світі народних пісень, навіть більше за таких співучих, як італійці… Але ж плакати треба! За кожною із цих пісень стоїть невідомий солдат. Так-так. Солдат духовного фронту. І невідомий, хоч завдяки оцим солдатам ми ще, на щастя, не зникли з цієї землі. Іще співаємо. Гуртуємося довкола пісні. Інші народи приваблюємо найперше чим? Піснею, звичайно. Бо що ще в нас є таке хороше, що зразу до всіх доходить? Слів не розуміють, а чаруються. Бо зміст душею відчувають. Та й не пустодзвонами ввійшли ми в цей прекрасний світ. У нас усе через відчуття болю входило. Ой! – і від радості, і від печалі.
– Чи є у Вас улюблений літературний вислів або життєве кредо, яке Вас підтримує?
– На щастя, є. Колись давно трапилися мені на очі слова американського письменника-філософа Ральфа Емерсона, який сказав: кожна людина, яку я зустрічаю, у чомусь перевершує мене, і вже в цьому плані я можу у неї повчитися.
Я подумав. Ну, не обов’язково ж наслідувати видатних. А як же звичайним людям? Якщо не можеш зробити щось значне, то можна ж просто не робити чогось поганого. Це абсолютно всім доступно. Та якби люди жили за цим принципом, хіба б залишилося в нашому світі щось погане? Не красти, не пити, не колотися, не заздрити, не підсиджувати одне одного… Не, не, не…
Їх багато. І нам би значно легше стало. Всім!
– Скільки книжок Ви написали, і яка з них є для Вас особливою?
– Не зациклювався на таких підрахунках. Близько двох десятків, бо пишу, на жаль, товсті книжки. Це – видав. А написав на десяток більше! От вони і є особливими. Бо засекречені.
А найособливіша?.. Справді остання… Ось уже з місяць, куди б не йшов чи навіть лігши спати, у голові безперестанку крутиться… Як ото заїжджена платівка… Не просто вірш, а пісня… Коли в тексту є час, то він у малограмотного музиканта, як я, встигає обрости й записатися мелодією.
Хочу щоб і люди пройнялися моїм настроєм.
Вірш присвячений…
Але спершу про історію першого рядка… Я його позичив. У Андрія Бурлаки, який ще до Другої світової війни закінчив Ніжинський педінститут. Самодіяльні колективи співали на різних сценах пісню, де першим рядком звучало: Ой, за яром трактор оре… Мені зразу уявилися свої яри. На Прилуччині, Срібнянщині… Та скрізь!
Зразу викристалізувався текст, а тоді посвята…
ОЙ, ЗА ЯРОМ…
Механізаторам, яким
у грізні часи лихоліття
чергової російсько-української війни
не вистачило броні,
щоб захиститися
від густо насіяних мін, бомб і снарядів
дорогою до нового урожаю,
аби Україна була з хлібом.
Ой, за яром трактор оре…
Андрій БУРЛАКА
Ой, за яром трактор оре,
Чи то поле, чи то горе.
Завиває-стогне вітер:
Як і втриматись на світі?
Соловей не тьохне – ахне:
Не дай, Боже, знов бабахне.
Сполошилася сорока:
Ой, яка ж я білобока!
Ой, за яром – дим стіною…
Ти ще вчора був зі мною.
Ізучора ізвечора
Понад вирви – горигоря.
Соловей не тьохне – ахне:
Не дай, Боже, знов бабахне.
Застрочив із дуба дятел:
Як віддати, що не взяти?
Ой, за яром-крутояром
Пройнялося небо гаром.
Борозну, всивілу рядом,
Переорює снарядом.
Соловей не тьохне – ахне:
Не дай, Боже, знов бабахне.
Похлинулася зозуля:
Звіявсь дим, а в серці муля.
Ой, за яром – біла смужка,
Що з відерця срібна дужка.
Ще в наш крайнечиста сила
Зроду щастя не носила.
Соловей не тьохне – ахне:
Не дай, Боже, знов бабахне.
Застеріг із лісу одуд:
Не шукайте в горі броду.
Звісно, в таких випадках виникає пауза. Для осмислення.
Виявляється, що й у хліборобів може бути не менш небезпечне завдання, ніж на лінії бойових зіткнень. Та й узагалі; хліборобська справа – найважча з усіх, інакше б чого від неї тікали?.. Навіть у небезпечне підземелля, добувати кам’яне вугілля.
– Як Ви зберігаєте натхнення і бажання творити навіть зараз?
– Колись мені один академік бажав натхнення творити, а я сказав… Знаєте, вже хочеться більше витворяти, ніж творити. Він так щиро сміявся. Видно, й самому захотілося… Бо так тяжко творити. Втомився.
Але ж і витворяти… Ради одного… Щоб творити!. Бо це те повітря, яким ми дихаємо. Не відчуваємо. А дихаємо. У прірву падаємо, але ж таки ще дихаємо! Бо спочатку ж таки було слово!
Недалекі ті керівники, які думають про економіку. Доки економіку збудуємо, невігласи все потрощать! Або розкрадуть.
Спочатку було слово. Тож треба за нього й братися. А воно – як той потяг, потягне за собою весь состав.
А взагалі-то я натхнення не зберігаю ніяк. Воно просто в мене є. Сідаю і пишу. Бо є про що. Бо є для чого. А от для кого, коли не читають? Нікому любов до книжки прививати, бо й самі, напевне, не любили. Учителі без книжок хіба вчителі? А лікарі? Лікує ж у першу чергу слово? А вони? Все далі й далі відгороджуються від хворих. Людина з віддаленого села ледве вибралася в місто, та хіба достоїться до всього? Так і повертається додому ні з чим – бо як же на автобус встигнути? А запізнишся, чим тоді добиратися? А заночувати… Де і за що? Мало того, що старість доламує кістки, так ще й байдужість.
– Зараз ми все частіше читаємо в телефонах чи онлайн. Як Ви ставитеся до цього – чи здатні сучасні технології замінити справжню книгу?
– Хотів би я побачити хоч одного, хто наївся борщу в онлайні. Чи кавуна. Чи яблук. А от душу годують безперестанно всяким мотлохом.
Новітні технології – для розумних і грамотних людей. Щоб іще розумнішими були і щоб економічніше й продуктивніше витрачали свій час. А тим, хто читає тільки на парканах та стінах туалетів ніякі смартфони не допоможуть.
– Яке послання Ви хотіли б залишити молодим авторам і читачам?
– Дружіть із книжкою, тільки не смартфонною. І не під власною редакцією. Навіть відомі письменники довіряють редакторам, які здатні наловити жуків у їхніх шедеврах.
Справжня книга виходить тоді, коли над нею працює група різнобічних фахівців. А автор один!
Помилок не треба боятися, їх треба вчасно виправляти.
А взагалі: тим, хто береться за перо, треба писати, писати й писати… А не так, що ще не встиг дописати, як уже в хід пускають. Крапля камінь точить. А слову вкрай необхідний безперервний потужний струмінь бажання, любові, натхнення.
Спілкувалася Олена КРЕСАН
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш
Приєднуйтесь до нашого та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини