Киев
Рус

Крінж, бійки і ностальгія за дев’яностими. Рецензія на фільм «Street Fighter: Вуличний боєць»

Шоу-бизнес
15-10-2026 16:11
news-image

I won’t deny it, I’m a straight rider

Ain’t no stopping me

So why you suckers keep boxing me?

2Pac, «Ambitionz Az a Fighta»

«Street Fighter: Вуличний боєць» (Street Fighter) Кітао Сакураї – це концентровані дев’яності з усіма їхніми перевагами й недоліками. Перекачані чоловіки з неможливими зачісками, жінки в костюмах, явно скроєних не для зручності, суворі генерали з манією величі, бруталістські бетонні декорації та запальна музика. Тут навіть з рушників у готельних номерах складають лебедів, немов нагадуючи, що за всієї фантастичності міжнародного турніру організатори не забули про сервіс. Фільм переповнений гротеском, крінжем і відверто дурнуватими ситуаціями, але автори добре розуміють, яке саме кіно знімають, тож частина цієї нісенітниці справді викликає сміх і позитивні емоції.

Франшиза Street Fighter компанії Capcom існує з 1987 року, хоча справжнім феноменом стала після виходу Street Fighter II у 1991-му. Для цілого покоління геймерів це була одна з головних причин залишати кишенькові гроші в аркадних автоматах або проводити вечори з друзями перед телевізором. У кіно франшиза потрапила доволі швидко: 1994 року вийшов «Вуличний боєць» із Жан-Клодом Ван Даммом і Раулем Хулією, який сьогодні пам’ятають за його майже легендарну абсурдність. Спроба повернути франшизу на екрани у «Легенді Чунь-Лі» 2009 року теж не була успішною.

«Street Fighter Вуличний боєць» (Street Fighter)

Тож перед Кітао Сакураї стояло непросте завдання – зробити новий «Вуличний боєць» достатньо схожим на гру, щоб не розлютити фанатів, але водночас не повторити помилок попередників, які намагалися ставитися до відеоігрової нісенітниці надто серйозно. Режисер, відомий за комедією «Невдала поїздка» з Еріком Андре, обрав найочевидніший і, мабуть, найправильніший шлях: відтворити естетику аркадних дев’яностих, не намагаючись переконати глядача, що перед ним реалістична історія про бойові мистецтва.

Події відбуваються у 1993 році, щоправда, у доволі дивній тоталітарній версії світу, де править генерал Бізон у червоному плащі, а архітектура бруталізму сусідить із ретрофутуристичними технологіями. Що це за світ, глядачеві взагалі не пояснюють. Просто прийміть правила гри, де звичайні люди можуть запускати енергетичні кулі з долонь або розтягуватися, як Містер Фантастик.

Колись нерозлучні бійці Рю (Ендрю Кодзі) та Кен Мастерс (Ноа Сентінео) розійшлися. Рю, чемпіон першого всесвітнього турніру, пообіцяв більше не битися й тепер переховується, а Кен став медійною знаменитістю й веде розгульний спосіб життя. Проте генерал Бізон (Девід Дастмалчян) влаштовує новий турнір і наказує своїй підопічній Чунь-Лі (Калліна Лян) залучити до нього найсильніших бійців світу, зокрема Рю й Кена. При цьому Бізона цікавлять не стільки спортивні досягнення учасників, скільки можливість заволодіти їхньою силою. Цим зав’язка не обмежується: глядачам також розповідають про сенсея Рю й Кена, який загинув від рук демона, який приходить до тих, хто перейшов на темний бік, – майже як у «Зоряних війнах».

«Street Fighter Вуличний боєць» (Street Fighter)

Проте сюжет у цьому фільмі існує переважно для годиться. Герої переходять від одного бою до іншого, а то й узагалі пропускають поєдинки та періодично згадують про власні психологічні травми. Логіка часом випаровується так само швидко, як здоров’я персонажа після вдалої комбінації ударів. Особливо це помітно в хаосі мотивацій учасників турніру, які нерідко поводяться абсолютно непередбачувано.

І тут варто згадати екранізацію іншої знаменитої серії файтингів – «Мортал Комбат 2» Саймона Макквойда. Стрічка вийшла у травні 2026 року й зібрала у світовому прокаті близько 130 млн доларів за виробничого бюджету 80 млн. З огляду на витрати на маркетинг і частку зборів, яку залишають собі кінотеатри, результат виглядає комерційно невдалим. Особливо для франшизи, яка мала б продавати квитки самим лише написом «Fatality» на постері.

Проблема «Мортал Комбат 2» полягала не в недостатній кількості бійок чи крові. Автори надто серйозно поставилися до історії про міжсвітові турніри, богів, ніндзя й бійців, які виривають одне одному хребти. Персонажі старанно розігрували драму, боролися за долю людства, переживали особисті трагедії та виголошували пафосні промови, немов перебували у фільмі Крістофера Нолана. А за гумор здебільшого мусив віддуватися Карл Урбан у ролі Джонні Кейджа, який принаймні розумів, наскільки абсурдним є цей сетинг.

Сакураї зробив протилежний висновок. Навіщо змушувати глядача всерйоз сприймати драматичну історію персонажів, які носять біле й червоне кімоно й змагаються зі справжнім демоном, якщо можна зробити з цього веселу виставу? «Вуличний боєць» не соромиться ігрового походження, не намагається виглядати поважнішим за першоджерело й охоче жартує в кожній сцені, навіть дуже серйозній. І засипає глядачів бійками.

«Street Fighter Вуличний боєць» (Street Fighter)

Загалом Сакураї ніби повертає жанр у часи до сучасних дискусій про політичну коректність, репрезентацію та феміністичну критику попкультури. Його фільм із задоволенням відтворює естетику бойовиків дев’яностих, коли чоловіки мали бути максимально м’язистими, а жінки – максимально сексуальними. Нині частина таких рішень виглядає архаїчно, а подекуди й відверто незручно. Сакураї влаштовує ностальгійний атракціон, що повертає до часів, коли голлівудський бойовик міг дозволити собі будувати персонажів на расових стереотипах, бути сексуалізованим і абсолютно безглуздим.

Візуально фільм приємно дивує. На перший погляд «Вуличний боєць» має доволі дешевий вигляд: декорації нагадують павільйони старих фантастичних бойовиків. Цікаво, що візуально стрічка скидається на іншу екранізацію відеогри, до якої доклав руку Сакураї, – серіал «Twisted Metal», перші епізоди якого він поставив. Там теж були гротескні персонажі, шалені екшн-сцени, постапокаліптичні декорації, яскраві кольори й гумор на межі абсурду. Схоже, режисер знайшов свою нішу в екранізаціях ігор із майже повною відсутністю сюжету в першоджерелі.

«Street Fighter Вуличний боєць» (Street Fighter)

Оператор Кен Сенґ чудово розуміє, як компенсувати умовність декорацій. Крупні й середні плани постійно чергуються, не даючи фільму перетворитися на монотонне спостереження за людьми, які методично обмінюються ударами. У потрібні моменти камера відступає, дозволяючи побачити хореографію всього поєдинку, а тоді знову наближається до кулаків, що врізаються в обличчя. Уповільнення використовуються досить влучно, щоб підкреслити силу удару або ефектний рух. Хороша робота зі світлом і кольором додає об’єму, навіть коли помітно, що сам простір побудований із доволі скромних декорацій.

У фільмі взагалі багато прийомів, які сьогодні здаються відверто старомодними. Чорно-білі вставки, агресивні ракурси, монтажні перебивки, гіпертрофовані емоції, яскраві кольори й саундтрек ніби з добірки музики для тренувань 1995 року. Але все це зібрано достатньо вправно.

Разом із ретроестетикою автори зберегли й чимало фансервісу. Знайомі персонажі виходять на арену у своїх фірмових костюмах, використовують характерні бойові прийоми, виголошують репліки, які геймери впізнають, а деякі поєдинки буквально відтворюють логіку відеогри. Анімаційні вставки в стилі аніме додають усьому цьому ще одного шару ностальгії. Причому одну з них автори приберегли аж для сцени після титрів, натякаючи на можливе продовження.

Акторський склад теж підібрали цікаво. Тут немає великої голлівудської зірки, навколо якої вибудувано весь фільм, як колись навколо Ван Дамма. Навпаки, більшість виконавців відповідає своїм персонажам передусім фізичними даними й темпераментом. Ендрю Кодзі, який грає Рю, уже добре знайомий глядачам за серіалом «Воїн» та бойовиком «Очі Змії: Початок Джі.Ай.Джо». Він роками займався бойовими мистецтвами, тренувався в тхеквондо та кунг-фу й працював каскадером, тому його рухи не виглядають результатом двох тижнів занять із постановником трюків.

«Street Fighter Вуличний боєць» (Street Fighter)

Ноа Сентінео (Атомний руйнівник із «Чорного Адама») в ролі Кена має зовсім іншу техніку й темперамент, і контраст між ними непогано підтримує історію двох колишніх друзів. Калліна Лян у ролі Чунь-Лі теж цілком відповідає настрою стрічки, хоча історія самої персонажки побудована на банальному сюжетному ході з роботою під прикриттям заради особистої помсти. Девід Дастмалчян («Ніч з дияволом»), якому дісталася роль генерала Бізона, натомість охоче користується можливістю зіграти гротескного лиходія, виводячи його на межу крінжу.

Окреме задоволення приносить кількість справжніх бійців у кадрі. Романа Рейнса, який грає Акуму, й Коді Роудса в ролі Ґайла добре знають шанувальники американського реслінгу WWE. Японський реслер Хірокі Ґото перевтілився в Хонду, а чинний чемпіон UFC у напівлегкій вазі Олександр Волкановські отримав роль Джо. Індійський актор Від’ют Джаммвал, який зіграв Далсіма, має серйозну підготовку в національному бойовому мистецтві каларіпаятту й давно спеціалізується на екшні. А Райна Валландінґем, виконавиця ролі Джулі, є багаторазовою чемпіонкою світу з тхеквондо й уже демонструвала свої навички в серіалі «Кобра Кай».

Тобто творці не просто найняли кількох атлетичних акторів і навчили їх красиво махати руками й ногами перед камерою. Тут справді є люди, для яких поєдинки стали справою життя. Знаменитості теж є, але вони не перетягують на себе основну історію. Репер 50 Cent грає боксера Балроґа, а Джейсон Момоа з’являється в образі Бланки – того самого зеленого звіра, якого гравці Street Fighter добре пам’ятають за електричними атаками. Таке камео, звісно, радше подарунок фанатам, ніж повноцінна драматична роль, але й Момоа до подібного звик.

А коли сюжет остаточно втрачає здоровий глузд, що у «Street Fighter: Вуличний боєць» трапляється раз у раз, рятує гумор. Звісно, є тонка межа між свідомим крінжем і просто поганим кіно. Чи перетинає її «Вуличний боєць», залежить передусім від глядацького сприйняття. Та стрічка принаймні не намагається переконати, що вся ця нісенітниця насправді є складною притчею про людську природу.

У результаті «Street Fighter: Вуличний боєць» вийшов галасливим, яскравим і доволі безглуздим кіноатракціоном, який компенсує сценарні слабкості хорошою постановкою поєдинків, енергійним монтажем, музикою та гумором. Тут немає великої історії, складних персонажів чи несподіваних драматичних відкриттів. Зате шаблонний наратив доповнюють численні хороші бійки, упізнавані образи, аніме та ностальгія за 90-ми.

Тому шанувальникам кіно про єдиноборства, супергероїки та старих аркадних ігор фільм має всі шанси сподобатися. Особливо тим, хто досі пам’ятає часи, коли достатньо було двох бійців, однієї арени й напису ROUND ONE, щоб забути про світ навколо. Стрічка приємно вирізняється своєю олдскульністю й тим, що не йде за кінополітичними трендами. Усього переліченого достатньо, щоб захотілося натиснути Continue.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

Найкращі екшни всіх часів

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

Підтримайте Україну:

Источник: Kinowar