КСУ оприлюднив рішення у справі щодо повноважень Кабміну обмежувати права під час карантину
Велика палата Конституційного Суду України на пленарному засіданні розглянула справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо конституційності окремого припису частини четвертої статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року № 1645–III зі змінами та ухвалила Рішення № 4-р/2026.
Відповідно до частини четвертої статті 29 Закону „у рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов’язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов’язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров’я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності“.
Суб’єкт права на конституційне подання наголошував, що внаслідок установлення на території України карантину для запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі – COVID-19), „виникла ситуація, за якої розпочата медична реформа із наступним встановленням на законодавчому та підзаконному рівнях у деяких випадках неспівмірних меті засобів досягнення – протиепідемічних заходів, призвели до порушень та обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина“.
На думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, оскільки в частині четвертій статті 29 Закону не визначено, які саме права в умовах установлення карантину і на який період часу можуть бути обмежені, то окремий припис „встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб“, який містить ця частина, не відповідає приписам статей 8, 49, 64 Конституції України.
Розв’язуючи порушені в конституційному поданні питання, Суд зазначив, що Конституція України має виразну людиноцентричну спрямованість, а закріплені в її розділі II права і свободи покликані передусім забезпечити гідність, автономію та свободу людини. Водночас юридична особа може бути носієм окремих конституційних прав і свобод, якщо за своїми змістом, призначенням і функціями відповідні права є сумісними з її юридичною природою. Юридична особа є також організаційною формою, через яку фізичні особи реалізують свої конституційні права і свободи, а її правосуб’єктність функціонально пов’язана з правами та законними інтересами фізичних осіб, які її утворюють або беруть участь у її діяльності. Тому втручання держави у права юридичної особи може призводити до безпосереднього втручання у конституційні права пов’язаних із нею фізичних осіб і має розглядатися крізь призму такого впливу. Держава не може уникати відповідальності за обмеження прав фізичних і юридичних осіб, якщо реальним наслідком таких обмежень є унеможливлення або суттєве звуження можливості здійснювати належні їм конституційні права і свободи.
Суд також виснував, що обсяг реалізації конкретного конституційного права чи свободи може визначатися законами України, зокрема через визначення окремих прав і свобод, у тому числі у формі „прав фізичних і юридичних осіб“. Звуження визначених у законах України прав фізичних і юридичних осіб, які за своєю суттю є складниками конституційного права, призводить до звуження його змісту та обсягу (є його обмеженням), яке може застосовуватися лише з дотриманням вимог Конституції України. Тому законодавець не повинен допускати обмеження конституційних прав і свобод у не встановлений Конституцією України спосіб, зокрема через уможливлення такого обмеження актами Кабінету Міністрів України із застосуванням у законах України таких формулювань, як „обмеження прав фізичних та юридичних осіб“.
У цьому контексті Суд виходить, зокрема із того, що відповідно до конституційних принципів правової держави, поділу державної влади та верховенства права саме парламент, а не інший орган державної влади, має на рівні закону унормовувати значущі питання у сфері людських прав. Конституція України не наділяє жодний орган державної влади, окрім Верховної Ради України, повноваженнями визначати конституційні права і свободи людини і громадянина та встановлювати їх обмеження через ухвалення закону України, який відповідає принципові верховенства права, зокрема таким його елементам, як домірність, юридична визначеність та заборона свавілля, що запобігатиме необґрунтованому втручанню публічної влади в ці права і свободи.
Верховна Рада України, надаючи згідно з законом України органам державної влади чи їх посадовим особам дискрецію у питаннях прав і свобод осіб, зобов’язана у відповідному законі України чітко визначити правомірну мету встановлення обмежень конституційних прав і свобод, види або спосіб таких обмежень, їх умови та обсяг (зокрема, тривалість, коло осіб та територію, на які їх поширено), що запобігатиме надмірному втручанню в ці права та свободи на рівні їх реалізації та виключатиме зміни в матеріальному змісті конституційних прав і свобод.
Відсутність деталізації змісту (параметрів) таких обмежень може призвести до зловживання суб’єктами владних повноважень втручанням у права і свободи особи, що, зрештою, може спричинити встановлення зазначеними суб’єктами, а не законодавцем, як того вимагає Конституція України, обмежень конституційних прав і свобод.
На думку Суду, саме оспорюваний припис Закону уможливлює обмеження Кабінетом Міністрів України конституційних прав і свобод в умовах поширення небезпечних для життя і здоров’я людини інфекційних хвороб, оскільки Верховна Рада України первинно не унормувала таке значуще питання, як обмеження прав і свобод у зазначених умовах законом, а дозволила здійснювати таке унормування вищому органу виконавчої влади.
Водночас Суд наголосив, що Кабінет Міністрів України може на підставі та на виконання Конституції та законів України здійснювати нормативне регулювання питань реалізації тимчасових обмежень конституційних прав і свобод, якщо Конституцією та законами України визначено підстави, правомірну мету, обсяг та спосіб відповідних обмежень. Повноваження Кабінету Міністрів України полягає у конкретизації порядку реалізації встановлених законами України обмежень прав і свобод, а не у самостійному встановленні нових обмежень.
Дослідивши конституційне подання та долучені до нього матеріали, Суд визнав неконституційним окремий припис частини четвертої статті 29 Закону, а саме: „встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб“, у тім, що він уможливлює встановлення Кабінетом Міністрів України тимчасових обмежень конституційних прав і свобод.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
