Кухар військової частини залишив службу, опинився у Києві, а потім заявив, що його звільнили: суд виніс вирок за СЗЧ

Олександрівський районний суд м. Запоріжжя розглянув кримінальне провадження щодо військовослужбовця, якого обвинувачували у дезертирстві, вчиненому в умовах воєнного стану, за частиною 4 статті 408 Кримінального кодексу України.

Суд досліджував, чи самовільно військовослужбовець залишив місце служби з метою остаточно ухилитися від проходження військової служби, а також перевірив його доводи про те, що військову частину він нібито залишив на підставі наказу командира про звільнення.

Суть справи

Обвинувачений проходив військову службу за мобілізацією та обіймав посаду кухаря їдальні взводу матеріально-технічного забезпечення військової частини.

Наказом командира військової частини від 4 лютого 2025 року його було визначено таким, що прибув до військової частини та приступив до виконання службових обов’язків. Іншим наказом, від 9 квітня 2025 року, після призначення на посаду кухаря їдальні взводу матеріально-технічного забезпечення його визначили таким, що прийняв справи та посаду і приступив до виконання службових обов’язків за посадою.

За версією обвинувачення, 8 червня 2025 року військовослужбовець в умовах воєнного стану, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх наслідки та бажаючи їх настання, з метою ухилення від проходження військової служби без поважних причин самовільно залишив місце служби — місце дислокації підрозділів військової частини.

Після залишення місця служби він службових обов’язків не виконував, проводив час на власний розсуд, заходів для повернення до військової частини не вживав, про своє місцезнаходження командуванню, органам військового чи цивільного управління не повідомляв та перебував за межами місця служби.

Після виявлення його відсутності командування військової частини розпочало службове розслідування. Суд дослідив витяги з наказів командира військової частини щодо прибуття військовослужбовця та призначення його на посаду, наказ про проведення службового розслідування, рапорт командира взводу про самовільне залишення частини, довідку-доповідь командира військової частини, акт службового розслідування та наказ про його результати.

Під час судового розгляду також були допитані військовослужбовці, які проходили службу разом з обвинуваченим та були обізнані з обставинами його зникнення з військової частини.

Один зі свідків, який виконував обов’язки командира військової частини, пояснив, що обвинувачений до проходження військово-лікарської комісії був переведений на посаду кухаря їдальні взводу матеріально-технічного забезпечення, займався, зокрема, розвантаженням продуктів та бойових завдань не виконував.

За словами свідка, 8 червня 2025 року військовослужбовець залишив частину. Командир телефонував йому, однак той на дзвінки не відповідав і лише надіслав геолокацію, з якої випливало, що вже перебуває у Києві. У листуванні військовослужбовцю запропонували повернутися до частини, однак він відмовився і повідомив, що не бажає повертатися на службу.

Інший свідок повідомив, що про відсутність військовослужбовця стало відомо ввечері, коли з’ясувалося, що його немає у будинку, де проживали військові. Того ж дня інформацію про самовільне залишення частини передали у встановленому порядку.

Ще один свідок пояснив, що спілкувався з обвинуваченим уже після його доставлення як особи, яка перебувала у самовільному залишенні частини. Військовослужбовцю повідомили, що він може повернутися до своєї або іншої військової частини, однак той відмовився від подальшого проходження служби.

Позиція обвинуваченого

Військовослужбовець вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 408 КК України, не визнав.

Він стверджував, що залишив військову частину відповідно до наказу командира про звільнення. За його словами, письмово такий наказ йому особисто не вручали, однак командир нібито оголосив про звільнення.

Після залишення частини він, за власними словами, постійно перебував за місцем реєстрації та в розшуку не перебував. Згодом він вийшов на зв’язок із командиром, який повідомив йому про можливість повернутися до військової частини.

Обвинувачений також зазначив, що самостійно прибув до Військової служби правопорядку для уточнення даних.

На запитання прокурора щодо безпосередніх обставин подій 8 червня 2025 року він відповідати відмовився. При цьому у судовому засіданні наголосив, що повертатися на військову службу не бажає, та просив його виправдати, оскільки, на його переконання, злочину він не вчиняв.

Оцінка доказів судом

Суд зазначив, що досліджені докази є взаємопов’язаними та у своїй сукупності підтверджують обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, зокрема подію кримінального правопорушення, винуватість обвинуваченого та інші обставини, передбачені статтею 91 КПК України.

Суд звернув увагу, що сторона захисту не заявляла клопотань про подання та дослідження власних доказів, а також не просила визнати докази сторони обвинувачення недопустимими.

Суд наголосив, що відповідно до статей 22 та 26 КПК України кримінальне провадження здійснюється на засадах змагальності, сторони мають рівні права на збирання та подання доказів, а також є вільними у використанні своїх процесуальних прав у межах і спосіб, визначених законом.

Оцінюючи матеріали кримінального провадження, суд виходив із того, що кожний доказ має оцінюватися з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку.

При цьому судовий розгляд здійснюється лише щодо особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах обвинувачення, сформульованого в обвинувальному акті.

Коли самовільне залишення частини є дезертирством

Суд послався на правову позицію Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладену в постанові від 1 грудня 2022 року у справі № 297/2178/21.

Верховний Суд зазначав, що для наявності складу дезертирства не має значення, коли саме у військовослужбовця виник намір ухилитися від військової служби — безпосередньо у момент самовільного залишення частини чи вже під час незаконного перебування за її межами.

Якщо військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії кваліфікуються як дезертирство. Самовільне залишення частини у такому випадку виступає способом учинення дезертирства та поглинається цим складом кримінального правопорушення.

Суд також врахував правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30 січня 2024 року у справі № 336/5209/22.

Відповідно до цієї позиції, об’єктом кримінального правопорушення, передбаченого статтею 408 КК України, є встановлений законодавством порядок проходження військової служби, а суб’єктом такого злочину може бути лише військовослужбовець.

Об’єктивна сторона дезертирства може полягати у самовільному залишенні військової частини або місця служби чи у нез’явленні на службу у разі призначення, переведення, повернення з відрядження, відпустки або лікувального закладу.

У разі самовільного залишення військової частини дезертирство є закінченим кримінальним правопорушенням з моменту фактичного залишення військовослужбовцем розташування частини або місця служби.

Суб’єктивна сторона дезертирства характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою цього складу кримінального правопорушення є спеціальна мета — військовослужбовець має намір ухилитися від військової служби не тимчасово, а назавжди.

При цьому фактична тривалість відсутності військовослужбовця у місці служби може не перевищувати навіть однієї доби. Тривалість такої відсутності має значення для призначення покарання, але сама по собі не визначає наявність чи відсутність складу дезертирства.

Висновки суду

Проаналізувавши сукупність досліджених доказів у справі №331/2372/26, суд дійшов висновку, що винуватість військовослужбовця повністю підтвердилася під час судового розгляду.

Його дії суд кваліфікував за частиною 4 статті 408 КК України як дезертирство, тобто самовільне залишення місця служби з метою ухилитися від військової служби, вчинене в умовах воєнного стану.

Доводи обвинуваченого про відсутність у його діях складу кримінального правопорушення суд відхилив. Суд зазначив, що вина підтверджується доказами, зібраними та дослідженими у судовому засіданні, а підстав ставити їх під сумнів не встановлено.

Жоден із досліджених доказів, за висновком суду, не вказував на можливість інших подій, які б суперечили встановленим судом обставинам.

Невизнання вини військовослужбовцем суд розцінив як обраний ним спосіб захисту.

Призначення покарання

Вирішуючи питання про вид і розмір покарання, суд врахував вимоги статей 65–67 КК України, ступінь тяжкості кримінального правопорушення, дані про особу винного, обставини його вчинення, наслідки та ставлення обвинуваченого до скоєного.

Обставин, які пом’якшують покарання відповідно до статті 66 КК України, суд не встановив. Обставин, що обтяжують покарання відповідно до статті 67 КК України, також не встановлено.

Суд зазначив, що санкція частини 4 статті 408 КК України передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

При визначенні покарання суд врахував, що інкриміноване кримінальне правопорушення відповідно до статті 12 КК України належить до особливо тяжких злочинів.

Також було враховано, що військовослужбовець раніше не судимий, на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, має зареєстроване місце проживання, не одружений, малолітніх та неповнолітніх дітей на утриманні не має, до адміністративної відповідальності не притягувався, а за останнім місцем проходження військової служби характеризувався негативно.

Окремо суд звернув увагу, що обвинуваченому було роз’яснено право звернутися до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до частини 5 статті 401 КК України, однак він таким правом не скористався.

За висновком суду, покарання у виді реального позбавлення волі є необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Суд визнав військовослужбовця винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 408 КК України, та призначив йому покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі.

Строк тримання під вартою суд постановив обчислювати з моменту фактичного затримання — з 29 січня 2026 року.

До строку відбування покарання зараховано строк попереднього ув’язнення з 29 січня 2026 року до дати набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув’язнення за один день позбавлення волі.

До набрання вироком законної сили запобіжний захід у виді тримання під вартою залишено без змін.

Вирок може бути оскаржений до Запорізького апеляційного суду.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.