ГО «Баба Єлька» в межах проєкту «Множина голосів. Кропивниччина» за підтримки Фундації Множина шукає людей, які пам’ятають, як на Кіровоградщині писали писанки. Особливо тих, кому про це розповідали мами, бабусі чи прабабусі, хто пам’ятає орнаменти, кольори, назви візерунків, спосіб розпису або навіть просто згадки про те, що такі яйця колись створювали в їхньому селі.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
Це може здатися простим питанням: ну що тут шукати, писанки ж є по всій Україні. Але коли йдеться саме про локальну традицію, відповідей виявляється набагато менше. Чи була окрема писанка Кіровоградщини? Чим вона відрізнялася? Які орнаменти використовували наші земляки? Чи це була давня місцева традиція, чи писанкарство прийшло сюди разом із переселенцями з інших регіонів?
Щоб розібратися в цьому, «Баба Єлька» звернулася до Лариси Гарбузенко – доцентки кафедри мистецтв Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка, мистецтвознавиці та дослідниці народного мистецтва. Сама вона родом із Капітанівки на Новомиргородщині. І її власна історія показує, наскільки складно сьогодні відновити традицію лише за родинною пам’яттю.
«У нас писанки не розписували»
На початку нашої розмови Лариса Володимирівна згадує своє дитинство: у її родині робили крашанки, а не писанки.
«Я розпитувала свою бабусю, маму, свекруху. У нашій родині робили крашанки. Обов’язково фарбували яйця на Великдень, безпосередньо в суботу. Використовували природні барвники – кору, цибулиння.
Крашанки також робили на «гробки», бо в цей день потрібно було понести яйця на могили померлих і залишити там кілька штук. А ті крашанки, які фарбували перед Великоднем, несли до церкви святити. Кожен член родини мав з’їсти своє священе яєчко».
Крім того, пані Лариса згадує про ігри, які малими дітьми влаштовували з крашанками.
«Билися хто сильніший, хто кому яйце розіб’є. Оце була наша перша гра. А потім крутили яйця: чия крашанка довше крутитиметься. Коли ж ми вже все поїли, шкаралупу не можна було ні спалювати, ні викидати. Її збирали, несли в курятник і вірили, що тоді кури добре нестимуться.
А коли в господарстві з’являлася корова, шкаралупу збирали, загортали в марлю і підвішували в сараї під сволоком. Вірили, що якщо хтось зурочить корову, то та шкарлупа стане в пригоді», – розповідає науковиця.
Окрім ігор, в родині існував і обряд для вроди та здоров’я: уранці після повернення з церкви вмивалися водою, у яку занурювали пофарбовану крашанку, щоб бути «гарними, красивими і здоровими, як писаночка». Казали: «Будь здоровою як вода і красивою як крашанка». Першою мала вмитися дівчина чи жінка, а потім чоловіки. Незалежно від віку.
«Я розповідаю саме про досвід своєї родини. Якби в нас розписували писанки, то, найімовірніше, десь мали б зберегтися й інструменти, якими їх робили: писачки, дротики, шпильки чи щось подібне. Але я їх ніколи не бачила. Навіть слова «писанка» не вживали. Старші люди досі кажуть «крашанки». Я розпитала навіть свою однокласницю, в її родині теж панувала крашанка, з лушпиння, зеленки та синьки, чорних не робили. А ще вона казала, що звідкись у них з’явилося розписане дерев’яне яйце – хтось привіз його як сувенір. І це яйце святили з року в рік.
Моя бабуся, яка жила у Златополі, сама була дуже творчою людиною. Вона гарно вишивала, в’язала, мережила. До неї тягнулися такі ж творчі люди, і вона намагалася познайомити мене з ними, щоб я могла подивитися, навчитися чогось нового. Але писанок – саме розписаних яєць – у нашій родині не було. Принаймні я такого не пам’ятаю», – згадує Лариса Володимирівна.
І це, можливо, одна з головних проблем у пошуку місцевої традиції: обережність важлива для етнографічного дослідження. Адже пам’ять окремої людини не є автоматично доказом відсутності чи наявності традиції в усьому регіоні.
Чому на Кіровоградщині збереглося так мало писанок?
Однією з можливих причин науковиця називає особливості життя Центральної України. Тут значна частина населення була пов’язана із сільським господарством. Робота на землі займала багато часу й сил – від ранку до вечора. Тож на заняття народними ремеслами, які в інших регіонах могли ставати ще й способом заробітку, часу залишалося небагато.
Також на збереження традиції вплинули й історичні події ХХ століття.
«Люди нашого краю пережили Голодомор, колективізацію, репресії та десятиліття радянської антирелігійної політики. Разом із населенням поступово зникали й речі, пов’язані з родинними та релігійними традиціями. Переривалася і передача знань від старших поколінь до молодших. Крім того, є й цілком практична причина – сама писанка дуже крихка. Яєчна шкаралупа легко пошкоджується, а тому навіть ті писанки, які зберігалися в родинах, могли з часом розбитися або просто загубитися. Через це до наших днів дійшло значно менше таких предметів, ніж можна було б очікувати», – припускає Лариса Володимирівна.
Тобто відсутність великої кількості старих писанок у музейних колекціях не обов’язково означає, що на Кіровоградщині традиції писанкарства не існувало. Частина спадщини могла просто не пережити ХХ століття.
Ястребов як один із ключів
Один із найважливіших орієнтирів у цьому пошуку – матеріали дослідника Володимира Ястребова. Його записи та замальовки писанок стали основою для подальших досліджень.
За словами Лариси Гарбузенко, етнолог Павло Рибалко опрацював інформацію з досліджень Ястребова, відтворив писанки, поділив їх на сектори та групи. У матеріалах є зразки, пов’язані, зокрема, з територією сучасної Кіровоградщини.
Лариса Володимирівна вважає, що до таких записів потрібно ставитися досить уважно. Ястребов залучав до збору матеріалу своїх студентів, учнів: вони малювали побачені писанки, записували їхні назви та приблизну колірну гаму. Водночас науковиця застерігає: окремі назви або деталі могли бути записані з помилками.
«Можливо, сталася якась помилка. Бо якщо подивитися на деякі орнаменти, то назви не завжди відповідають тому, що ми бачимо», – каже Лариса Гарбузенко.
Крім того, тут виникає важлива для дослідників проблема: одна й та сама форма в різних регіонах могла мати різні назви. Те, що десь називали меандром, в іншому місці могли називати бігунцем, кривулькою. Зображення те саме, а назва інша. Тому просто побачити знайомий орнамент – ще не означає довести його місцеве походження.
Писанка могла мандрувати разом із людиною
Один із можливих шляхів появи окремих орнаментів на Кіровоградщині, вважає Лариса Гарбузенко, була міграція.
«Жінка виходила заміж, переїжджала в інше село, приносила із собою звичний спосіб розпису. Іншим він подобався, його починали повторювати – і через кілька поколінь уже важко сказати, звідки саме прийшов орнамент», – припускає науковиця.
Як приклад вона називає рушник із Бирзулового на Новомиргородщині. На ньому знайшли зображення квітки та пташки, подібні до тих, що є на одній із писанок, яку дослідники пов’язують із Миколаївщиною.
«Згодом з’ясувалося, що жінка, яка вишивала рушник, прийшла в невістки саме з Миколаївської області. Вона принесла із собою символи й використала їх уже на новому місці. Ну от вам міграція і символів, і знаків, і всього», – пояснює науковиця.
Тобто писанка, яка сьогодні створена на Кіровоградщині, цілком могла колись прийти сюди з іншого краю. Але якщо традиція прожила тут десятки років і передавалася далі, чи не стала вона вже нашою? Однозначної відповіді на це питання немає.
Що малювали на яйцях
Серед орнаментів, які зустрічаються у матеріалах, пов’язаних із Кіровоградщиною, є сорокаклин, берегиня, зірки, черевички, різні геометричні мотиви, квіти, пташки.
«Наприклад, ромб дослідники трактують як засіяне поле, є солярні знаки та зорі. Зустрічається й мотив «заступців» – предмета, схожого на лопату, якою копали буряки. І це цілком могло мати місцевий контекст, адже Кіровоградщина – край, де вирощування буряків було важливою частиною господарства», – припускає пані Лариса.
Але саме тут вона радить не поспішати з красивими поясненнями. Бо сьогодні дуже легко подивитися на орнамент і придумати йому символічне значення. А потім подати це як давню традицію.
«Ми з вами можемо придумати на одну писанку купу теорій. Особливо обережними треба бути з трактуваннями символів. Наприклад, поширене сьогодні пояснення, що певний орнамент – це «берегиня», яка оберігає родину, потребує доказів. Так само не кожна деталь на писанці обов’язково має сакральний зміст. Іноді людина могла просто намалювати те, що бачила навколо, або те, що їй подобалося. Саме тому важливі не лише зображення, а й живі свідчення про те, як їх називали та навіщо використовували», – каже вона.
Водночас у традиції справді були символи, які люди наділяли певним змістом.
Особливо вражає Ларису Гарбузенко писанка із зображенням троянди та пташки. Вона пов’язана з побажанням мати дітей або з родиною, яка втратила дитину. Для самої науковиці цей образ – про біль і надію. «Це не пережита мною ситуація але сьогодні це дуже відгукується»
«Уявіть собі: писанка раніше писалася на яйці курки, яка перегулялася з півнем, тобто яйце було запліднене. Отже, вже в цьому була своя магія. І на цьому заплідненому яйці малювалися знаки – віра, надія, сподівання. Або передавалася утрата з надією на краще, на народження нового», – говорить науковиця.
Є й простіші, майже побутові приклади. Писанки із зображенням чобітків могли дарувати дівчата хлопцям – як своєрідний натяк, що хлопець їй подобається. А сама Лариса Володимирівна пригадує, як бабуся пояснювала її дитячий сон про нові туфлі: «до женихів». Тобто писанка могла бути не просто красивим яйцем, а подарунком із певним посилом.
Чому на писанках так багато чорного
Якщо подивитися на зразки Ястребова, впадає в очі темне, часто чорне тло. Проте це зовсім не означає, що такі писанки були пов’язані зі смертю або поминанням.
Лариса Володимирівна пояснює це передусім як художник: чорне тло створює необхідний контраст, щоб чітко проглядалися зображені лінії, підсилює їх та надає малюнку візуальної глибини й об’єму. Для неї чорний фон уособлює темне нічне небо та космос, а нанесені візерунки й знаки сприймаються як сяючі зірки та сузір’я.
Для фарбування яєць у чорний колір у давнину застосовували природні матеріали – зокрема бузину або дубові нарости (гали), з яких також виготовляли чорнило, про це пані Ларисі розповідав батько. Часто потрібний спосіб знаходили буквально методом проб, а потім передавали досвід у родині.
«Ми не будемо жити бабусиним минулим»
Парадоксально, але одна з найцікавіших частин цієї розмови – про те, чи потрібно взагалі повертати давню писанку в її первісному вигляді. Лариса Гарбузенко відповідає категорично: вона не вірить у буквальне повернення минулого.
«Ми не збережемо бабусине минуле. Не будемо ним жити. Ми будемо його пам’ятати, а житимемо нашим сьогоднішнім», – говорить вона.
На столі перед нами – принесені викладачкою студентські роботи. Лариса Володимирівна одна за одною показує писанки, крапанки, шкрябанки. Вона спеціально наголошує: це не її роботи.
«Я не беру своїх писанок. Це все студентські роботи. Я ними пишаюся».
На одних писанках – традиційні берегині, на інших – пейзажі, птахи, абстрактні композиції. У шкрябанках студенти використовують яйце як площину для графічного зображення: працюють голкою, різачком, вибудовують лінію за лінією. Так писанка перестає бути лише предметом обряду чи музейним експонатом. Вона стає художнім простором.
На думку науковиці, традиція живе не тоді, коли її законсервували, а коли вона розвивається разом із людьми. Саме тому її студенти не просто копіюють старі писанки. Вони вчаться традиційної техніки, а потім створюють власні варіанти.
«Будь-яке мистецтво народне зберігається тоді, коли воно розвивається разом із людством, з технологіями, з смаками, уподобаннями. Тому сучасна писанка може бути іншою. Головне – щоб не зникло знання про те, що було до неї», – пояснює Лариса Володимирівна.
Саме це сьогодні і намагається зробити «Баба Єлька» – не придумати «унікальну кіровоградську писанку», а знайти якомога більше доказів того, що реально існувало.
Команда працює над книгою «Писанки Кропивниччини. Колекція “Баби Єльки”» й хоче зібрати якомога більше підтверджень: зразки, старі записи, родинні історії, фотографії, замальовки, свідчення людей. І тут важлива чесність.
Якщо людина пам’ятає, що її бабуся писала писанки, – це цінна інформація. Але одного такого спогаду недостатньо, щоб автоматично назвати певний орнамент традиційним для всього регіону. Тому дослідникам доведеться зіставляти різні свідчення, шукати повтори, порівнювати їх із музейними колекціями та старими описами. А ще – встигнути поговорити з тими, хто це пам’ятає. Можливо, сьогодні найціннішою «писанкою» є не та, яку можна покласти в музейну вітрину, а та, про яку ще може розповісти чиясь бабуся.
«Традиції необхідно популяризувати через майстер-класи, виставки, друк листівок. Особливий акцент варто робити на роботі з маленькими дітьми, адже саме в цьому віці закладається любов до ремесла та шанування свого коріння», – підсумовує Лариса Гарбузенко.
Нагадаємо, архів Українського Національного музею в Чикаго прийняв виставку про Кіровоградщину
Читайте також: Множина голосів. «Баба Єлька» запускає новий просвітницький проєкт
Залишити коментар: