Повірʼя про те, що білий лелека приносить дітей, добре знають і у країнах, де самого птаха бачили хіба що по телевізору. Художній образ бузька з немовлям у дзьобі став по-справжньому глобальним. А яке його походження? Про це прозповів Заступник директора з наукової роботи Канівського природного заповідника Віталій Грищенко.

У соцмережах час від часу вигулькує дурна вигадка про те, що лелеки, мовляв, приносили до гнізд зайченят, а люди чули, як ті верещать і думали, що то плачуть діти. Не витримує така версія ніякої критики.

По-перше, відсутня елементарна логіка: з одного боку – люди настільки спостережливі, що бачать і чують, яку здобич чорногуз приносить до свого гнізда, з іншого – настільки тупі, що не можуть відрізнити крик зайченяти від плачу немовляти. І це при тому, що дітей колись народжували багато, і малюки були якщо й не в кожній хаті, то в багатьох. Кому не ліньки, пошукайте в інтернеті записи криків поранених чи переляканих зайченят і самі порівняйте, наскільки це схоже на дитячий плач.

По-друге, ну та й лелека ж не повний ідіот: нести до гнізда чималого живого звіра – зайченя, пацюка чи когось іншого – справа ризикована. Жертві втрачати вже нічого, звір може вистрибнути із гнізда, або покусати чи подряпати пташенят. От кому це треба? А щоб те ж зайченя затихло навіки, достатньо кількох ударів міцним дзьобом по голові. Та й не носить лелека таку здобич у дзьобі. Він її проковтує і відригує вже у гнізді. А з чужого рота не дуже-то покричиш. І взагалі така велика здобич для білого лелеки – велика рідкість. Основу його раціону складають різні дрібні тварини, перш за все комахи.

Насправді це повірʼя – лише невелика частина цілого комплексу вірувань, повʼязаних із міграціями птахів. Переліт їх із давніх-давен вражав людей своєю загадковістю та грандіозністю. Звичайні наші пернаті мешканці раптово зникали восени й так само несподівано з’являлися весною. Слідом за ними приходило тепло, прокидалася після тривалого зимового сну природа.

Не дивно, що перелітні птахи стали провісниками весни. Куди тільки не відправляла їх на зиму людська уява – від найближчої криниці чи ставка (вважалося, наприклад, що ластівки зимують під водою) до … Місяця. Ми досі говоримо: «Птахи відлітають у вирій».

Чому? Вирій – рай стародавніх слов’ян. Птахи практично в усіх народів вважалися посередниками між небом і землею, посланцями богів. Люди вірили, що саме до них вони й відправляються на зиму. Ну а істоти, які прилітають із раю, від богів, звичайно ж повинні мати надзвичайні властивості. Наші предки вірили, зокрема, що перелітні птахи приносять весною зародки життя, тому все й відроджується після зимових холодів. Причому вони мали свою «спеціалізацію»: лісові птахи приносили життя в ліс, польові – як жайворонок – на поля, водоплавні – гуси, качки, лебеді – на водойми. Ну а куди мав приносити зародки життя птах, який гніздився на людських оселях? Звичайно ж, людям. Ось так білий лелека і став «фахівцем» по дітлахах. До речі, поширений образ його з малям у дзьобі – це вже сучасне трактування давніх вірувань. Спочатку йшлося про те, що лелеки приносять душі дітей, а не їх самих.

Згодом багато вірувань забулося, тим більше, що християнська церква аж ніяк не сприяла збереженню пережитків язичництва. А от те, що стосувалося безпосередньо людей, залишилося. Більше того, повірʼя про лелеку й дітей поширилося вже по всьому світу.

Коли ще не було ніяких календарів, у багатьох народів саме за поверненням перших перелітних птахів починали відлік весни й навіть нового року. Привʼязка його до конкретних дат зʼявилася вже пізніше. Не дивно, що практично повсюди виникли ті чи інші вірування, повʼязані з прильотом птахів. Частина з цих вірувань дійшли й до наших днів, вже просто як фольклор і данина традиції.

У наших предків був цілий період зустрічі весни тривалістю близько місяця від появи перших птахів. За давніми анімістичними віруваннями, весні треба було допомогти прийти з вирію на землю. Для цього її закликали. Звертання часто йшло до птахів як «носіїв» весни. Веснянки, які зараз стали просто красивими народними піснями, колись були своєрідними ритуальними текстами-заклинаннями.

Із закликанням весни пов’язаний і давній звичай випікання «жайворонків». Робили їх у вигляді пташиних фігурок, часто з розправленими крилами. Зараз вони лише символічна данина традиції, але колись це був важливий елемент хліборобської магії. Є такий термін – «імітативна магія», яка діяла за принципом «подібне породжує подібне». Фігурки птахів, та ще й зображених у польоті, якраз і повинні були викликати їх із вирію, а разом із ними й весну, що було важливо передусім для землеробів. «Жайворонками» пригощали дітей. Вони ходили по селу, піднімаючи вгору фігурки птахів, і примовляли:

Пташок викликаю
З теплого краю, –
Летіть, жайвороньки,
Пасти корівоньки!

Як і всяким божествам, птахам приносили жертви. Це зараз вони вже мають чисто символічне значення. Наприклад, птахам пропонували матеріал для побудови гнізд. Побачивши першу зграю гусей, діти підкидали угору трохи соломи й вигукували:

Гуси, гуси, вам на гніздо,
А нам на тепло!..

Так само першим журавлям чи лелекам також пропонували соломину або паличку, примовляючи: «На тобі на гніздо, а мені на добро». Ластівкам кидали грудку землі зі словами: «На тобі, ластівко, на гніздо, а мені на добро» або: «Нате вам камінці, дайте нам рум’янці».

У тих народів, у яких подібні звичаї збереглися у більш первозданному вигляді, жертвоприношення вже не такі символічні. Наприклад, казахи як одного з вісників весни шанували орлана-білохвоста. Відмічаючи його приліт, вони різали барана й нутрощі вішали на сучок під гніздом.