Лікар мав бронювання і наказ про відрядження, але його не випустили за кордон: суд присудив йому понад 40 тисяч грн

Львівський окружний адміністративний суд розглянув справу щодо правомірності відмови військовозобов’язаному лікарю, який мав чинне бронювання, у перетинанні державного кордону для службового відрядження до Бельгії. Позивач оскаржив рішення прикордонної служби, а також просив стягнути 40 700,96 грн матеріальної та 20 000 грн моральної шкоди.

Суд дійшов висновку, що за наявності документів, які підтверджували право на відстрочку через бронювання та службову мету поїздки, у прикордонної служби не було правових підстав стверджувати, що мета виїзду не підтверджена. Рішення про відмову у перетинанні кордону суд визнав протиправним та скасував, а також постановив стягнути на користь позивача 40 700,96 грн матеріальної шкоди.

Обставини справи

Позивач працює лікарем-патологоанатомом у КНП «Клінічний центр онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги Черкаської обласної ради». Він є військовозобов’язаним та на момент виникнення спору мав належним чином оформлене бронювання на період мобілізації та на воєнний час за своїм роботодавцем до 29 січня 2026 року. Наявність бронювання підтверджувалася військово-обліковим документом з реєстру «Оберіг» та тимчасовим посвідченням військовозобов’язаного.

11 листопада 2025 року Європейське товариство патології надіслало лікарю запрошення для участі у курсах Європейської школи патології (ESCOP) з гінекологічної патології, які мали відбутися у місті Гент у Бельгії з 9 до 11 грудня 2025 року.

13 листопада роботодавець видав наказ про короткострокове відрядження лікаря до Гента з 7 до 12 грудня 2025 року для участі у зазначеному курсі. Витрати на проїзд, проживання та харчування відповідно до наказу він мав нести за власний рахунок.

7 грудня лікар прибув до пункту контролю «Львів» для виїзду з України.

Під час проходження прикордонного контролю він подав закордонний паспорт та паспорт громадянина України, довідку про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру, запрошення Європейського товариства патології для участі у курсі ESCOP, рахунок-фактуру та докази оплати курсу на суму 19 607,84 грн, наказ роботодавця про службове відрядження, тимчасове посвідчення військовозобов’язаного, засвідчену копію трудової книжки та військово-обліковий документ з реєстру «Оберіг», сформований 5 грудня 2025 року, із підтвердженням бронювання до 29 січня 2026 року.

Крім того, лікар надав диплом про здобуття кваліфікації лікаря, сертифікат спеціаліста, поліс туристичного страхування, документи про придбання квитків за маршрутом Черкаси – Київ – Перемишль – Варшава, документи про оплату авіаперельоту Варшава – Шарлеруа, підтвердження бронювання житла у Генті з 8 до 12 грудня, а також документи на зворотний маршрут із Бельгії до України.

Попри це, посадова особа прикордонної служби прийняла рішення про відмову у перетинанні державного кордону. У рішенні було зазначено, що громадянин не зміг надати на паспортний контроль документи, які підтверджують підставу для виїзду за кордон в умовах дії правового режиму воєнного стану відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».

Не погодившись із відмовою, лікар звернувся до адміністративного суду. Він просив визнати рішення прикордонної служби протиправним та скасувати його, а також стягнути 40 700,96 грн матеріальної шкоди, яка складалася з неповернутих витрат на квитки, проживання та навчальний курс, і 20 000 грн моральної шкоди.

Відповідач заперечував проти задоволення позову. Представник прикордонної служби зазначав, що в умовах воєнного стану право громадян на виїзд за кордон може бути обмежене, а уповноважені посадові особи ДПСУ під час прикордонного контролю здійснюють оцінку ризиків та опитування осіб. За результатами огляду та опитування посадова особа дійшла висновку, що позивач не підтвердив мету поїздки.

Також відповідач наголошував, що наявність бронювання не є безумовною підставою для пропуску через державний кордон, а оскаржуване рішення вичерпало свою дію фактом виконання. Вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідач вважав необґрунтованими та вказував на відсутність доказів причинно-наслідкового зв’язку.

Своєю чергою представник позивача зазначав, що відповідач обмежився цитуванням норм права та не надав доказів того, які саме розбіжності чи ризики були встановлені під час опитування. Також, за позицією позивача, відповідач не спростував належність та допустимість документів, доданих до позову.

Позиція та висновки суду

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, Львівський окружний адміністративний суд виходив, зокрема, з положень частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд зазначив, що під час оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, чи є вони обґрунтованими, безсторонніми, добросовісними, розсудливими та пропорційними. Якщо діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із встановлених критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.

Суд звернув увагу на частину першу статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль», відповідно до якої відмова громадянину України у перетинанні державного кордону при виїзді з України має оформлюватися обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи із зазначенням причин відмови.

У спірному рішенні відповідач як підставу відмови зазначив непідтвердження мети поїздки за кордон у період дії воєнного стану відповідно до Правил перетинання державного кордону громадянами України.

Суд наголосив, що рішення про відмову в перетинанні державного кордону є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є конкретність та гранична чіткість. Загальними вимогами до таких актів як актів правозастосування є їх обґрунтованість і вмотивованість, тобто наведення суб’єктом владних повноважень конкретних фактичних та юридичних підстав прийняття рішення, а також переконливих і зрозумілих мотивів.

При цьому суд послався на сталу позицію Верховного Суду, відповідно до якої вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, та дає стороні можливість його оскаржити. Лише за умови ухвалення обґрунтованого рішення може бути забезпечений належний публічний і судовий контроль за адміністративними актами суб’єкта владних повноважень. Ненаведення мотивів суб’єктивізує акт державного органу та не дає суду можливості встановити дійсні підстави й причини його прийняття, надати їм правову оцінку та перевірити законність, обґрунтованість і пропорційність рішення.

У цьому контексті суд послався на постанови Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі №826/6528/18, від 10 квітня 2020 року у справі №819/330/18 та від 10 січня 2020 року у справі №2040/6763/18.

Оцінюючи безпосередньо оскаржуване рішення, суд встановив, що відповідач формально послався на непідтвердження мети поїздки за кордон у період дії воєнного стану відповідно до Правил №57.

Водночас спірне рішення не містило конкретної норми законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України. Крім того, у рішенні не було визначено, які саме документи позивач повинен був надати, але не надав під час паспортного контролю для дотримання умов реалізації наявного у нього права на виїзд за кордон.

Суд зауважив, що подібне правозастосування наведено Верховним Судом у постановах від 12 листопада 2024 року у справі №380/11916/22 та від 20 грудня 2024 року у справі №160/14683/22.

Окремо суд проаналізував норми Правил перетинання державного кордону громадянами України. Зокрема, відповідно до пункту 2-6 Правил №57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім визначених Правилами категорій, мають також інші військовозобов’язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Водночас ця норма не поширюється на осіб, визначених у пунктах 1 і 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», пункті 2-14 Правил №57, а також на осіб, які мають дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла та припинили дипломатичну службу.

Суд встановив, що лікар не належав до осіб, визначених пунктами 1 і 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та пунктом 2-14 Правил №57. Доказів протилежного відповідач не надав.

Крім того, суд встановив, що позивач подав посадовим особам Державної прикордонної служби повний пакет документів, необхідний для перетину державного кордону. Серед іншого, було надано військово-обліковий документ з підтвердженням бронювання до 29 січня 2026 року, наказ про службове відрядження, запрошення для участі у навчальному курсі, підтвердження його оплати, транспортні документи та документи про бронювання житла.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач надав документи, які підтверджували його право на відстрочку через бронювання та належним чином засвідчували службову мету поїздки — відрядження. Тому у відповідача не було правових підстав для висновку про непідтвердження мети виїзду.

За встановлених обставин рішення посадової особи прикордонної служби не відповідало критеріям обґрунтованості, вмотивованості, чіткості та зрозумілості актів індивідуальної дії, допускало неоднозначне трактування та протиправно втручалося у можливість реалізації конституційного права позивача вільно залишати територію України. Суд визнав, що це рішення не відповідає частині другій статті 2 КАС України та підлягає скасуванню як протиправне.

Щодо відшкодування матеріальної шкоди

Розглядаючи вимогу про стягнення 40 700,96 грн матеріальної шкоди, суд виходив зі статті 56 Конституції України, яка гарантує право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Суд також застосував статті 1173 та 1174 ЦК України, які передбачають відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадових або службових осіб, незалежно від вини цих органів чи осіб, а також частину другу статті 25 Бюджетного кодексу України.

При цьому суд наголосив, що причинний зв’язок між протиправним діянням заподіювача та завданою шкодою є однією з обов’язкових умов деліктної відповідальності. Шкода повинна бути наслідком саме протиправного діяння, а причинний зв’язок має бути безпосереднім. Суд послався на відповідні висновки Верховного Суду, сформульовані у постанові від 20 січня 2021 року у справі №197/1330/14-ц.

Матеріали справи № 380/25563/25 містили квитанції про оплату квитків на поїзд і літак, документи про бронювання житла, рахунок-фактуру на оплату навчального курсу та посадкові документи. На переконання суду, ці докази підтверджували понесення позивачем матеріальних витрат у зв’язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Тому вимогу про стягнення матеріальної шкоди у розмірі 40 700,96 грн суд визнав такою, що підлягає задоволенню.

Щодо моральної шкоди

Щодо вимоги про стягнення 20 000 грн моральної шкоди суд виходив із положень статті 1167 ЦК України.

Суд зазначив, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов’язок її доказування покладається на особу, яка заявляє відповідну вимогу. Сам факт порушення прав не може бути виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Така шкода повинна бути аргументована із зазначенням того, які саме дії чи бездіяльність спричинили моральні переживання та якою була їх інтенсивність.

У позовній заяві не було зазначено, з яких міркувань позивач виходив, визначаючи моральну шкоду саме у розмірі 20 000 грн, та якими доказами підтверджувався цей розмір.

Також позивач не зазначив, у чому конкретно полягали його моральні страждання, та не довів безпосереднього причинного зв’язку між такою шкодою і рішенням відповідача. Доказів існування моральних страждань, а також відповідного розрахунку заявленої суми до матеріалів справи не було надано.

У зв’язку із цим суд відмовив у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди.

За результатами розгляду справи Львівський окружний адміністративний суд частково задовольнив позов: визнав протиправним та скасував рішення про відмову лікарю в перетинанні державного кордону, стягнув на його користь 40 700,96 грн матеріальної шкоди та 1 937,92 грн судового збору. У решті позовних вимог суд відмовив.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.