Людина зі сталі та світлої душі: Шепетівка попрощалася з 26-річним сержантом
16 січня смуток знову огорнув Шепетівську громаду, а серця стискалися від усвідомлення того, якою дорогою ціною тримається наша свобода. Стоячи на колінах, громада зустрічала молодого воїна, який повернувся «на щиті», новітнього Героя, командира відділення безпілотних авіаційних комплексів спеціального призначення, сержанта Меленчука Івана Олександровича.
Іван Меленчук народився 16 січня 1999 року в селищі Прогресівка Березанського району Миколаївської області в родині Олександра Степановича та Валентини Іванівни. У родині, де панували любов, взаємна підтримка й повага, разом з Іваном зростали старший брат Степан та молодша сестра Олександра.
Згодом родина переїхала до селища Строки Теофіпольського району Хмельницької області, де Іван закінчив 9 класів місцевої школи. Він ріс допитливим і різностороннім хлопцем: писав вірші, захоплювався футболом, багато бігав. Любов до спорту залишилася з ним на все життя. Згодом родина переїхала до Шепетівки, на батьківщину батька.
У 2014 році Іван вступив до Кам’янець-Подільського професійного училища, де здобув спеціальність кухаря-кондитера. Після завершення навчання працював у Києві.
У 2017 році за прикладом старшого брата юнак пройшов строкову військову службу. Після повернення до цивільного життя, працював у столиці та за кордоном. Саме там він зустрів своє кохання та майбутню дружину — Анну.
Вже на другий день повномасштабного вторгнення Іван, не вагаючись, повернувся до Шепетівки, залишивши кохану в безпеці за кордоном.
«З перших днів війни Іван звернувся до центру комплектування — хотів бути корисним на фронті. Спочатку підрозділи не формувалися, тож він залишався у військкоматі. Згодом вступив до 56 окремого стрілецького батальйону, у складі якого брав участь в обороні Києва. Пізніше, разом із побратимами, добровільно перевівся до 36-го стрілецького батальйону, який вів активні бойові дії на Донеччині. Іван брав участь у Харківському контрнаступі, у боях за Балаклію та Куп’янськ, обороняв населений пункт Кам’янка поблизу Куп’янська. Розпочинав службу командиром стрілецького відділення, а завдяки наполегливості, відповідальності та довірі командування був призначений головним сержантом роти. Він особисто брав участь у бойових зіткненнях, досконало опанував стрільбу з різних видів зброї, і все, за що б не брався, у нього виходило. Після переведення батальйону з Харківського на Донецький напрямок — у район Покровська та Курахового — Іван неодноразово очолював групи, заходячи на надзвичайно складні позиції, де постійно тривали ворожі штурми», — розповіли під час прощання.
В одному з боїв, після загибелі близького побратима, Іван самостійно пішов у штурм, зачистив ворожий бліндаж, у якому перебували п’ятеро окупантів, відкинув противника на 500 метрів, що дало змогу нашим воїнам зайняти позицію. За цей героїчний вчинок воїн був представлений до державної нагороди — Орден «За мужність» III ступеня.
Він користувався великим авторитетом серед особового складу, його поважало командування батальйону та бригади. Неодноразово допомагав у евакуації поранених побратимів під обстрілами, навіть тоді, коли сам був виснажений багатотижневими боями. Воїн усвідомлював справжнє покликання у своїй справі, був людиною принципу і завжди віддано виконував обов’язок.
Під час відновлення батальйону в Сумській області Іван опанував новий напрям і долучився до підрозділу «Червона Калина». Починав як оператор безпілотних авіакомплексів, згодом став командиром відділення, опанував різні типи БПЛА та знову був направлений на оборону Покровського напрямку.
За час служби Іван був нагороджений численними відзнаками: медаллю «Ветеран війни», відзнакою «За оборону міста Покровськ», орденом «За мужність» III ступеня, нагородами «За знищення ворожої техніки», «За оборону України».
Попри суворість війни, Іван залишався скромним і людяним. Йому було важливо буги там, де найважче. Він завжди йшов першим. А в тилу кохана Анна була його опорою:
«Ваня для мене був увесь мій світ, я заради нього була готова на все, як і він за мене».
У серпні 2023 року, під час короткої відпустки, закохані одружилися — 25 серпня 2023 Іван та Анна офіційно стали подружжям.
Іван дуже любив тварин. Навіть у напружених буднях війни він знайшов час і завів улюбленця — кота Тайсона. Коли настав час змінювати місце дислокації, Іван попросив дружину забрати кота. Так Тайсон переїхав до Шепетівки, а Анна знову змогла бодай на кілька годин зустрітися з коханим.
Та війна жорстоким випробуванням знову нагадала родині про своє існування страшною звісткою: батько Івана, Олександр Степанович, який у грудні 2024 року долучився до лав Збройних сил України, з жовтня 2025 року вважається зниклим безвісти.
Цю новину Іван переживав надзвичайно важко, але навіть тоді казав, що не залишить службу, бо «якщо всі будуть так робити, то хто залишиться тут? Я маю помститися».
Іван завжди був на зв’язку з дружиною. За можливості писав короткі повідомлення, і Анна чекала на звичне «Я вийшов» — а коли траплялося «зайнятий», вона знала, що він на місці та робить свою справу.
Шепетівська громада оплакує свого сина, який став символом мужності і безмежної відданості Україні. У цю гірку мить поділяємо горе родини та схиляємо голову в глибокій скорботі, віддаючи шану воїну світла Івану Олександровичу Меленчуку.
