19 березня відзначає день народження українська письменниця Ліна Василівна Костенко. Із Полтавою поетесу пов’язує один з її найвідоміших творів – історичний роман у віршах «Маруся Чурай», у якому Ліна Костенко розповіла історію полтавської піснетвориці Марусі та її трагічної любові.

Марусю Чурай називають малоросійською Сапфо за її страждальницьку життєву трагедію та ті пісні, які вона залишила по собі. Марія Чурай народилась приблизно 1625 року в Полтаві у родині полкового осавула Гордія Чурая, який був знаменитий своїми виступами проти польських загарбників. Ім’я Марії Чурай пов’язують з 23-ма піснями, які вона написала і які давно вже стали народними. Серед них найбільш відомими – «В кінці греблі шумлять верби», «На городі верба рясна», «Ой у полі вітер віє», «Посіяла огірочки», «За світ встали козаченьки».

Авторка ж улюбленого мільйонами роману Ліна Костенко – душа та королева української поезії, жива легенда. Її твори вивчають у школах та університетах. Усе своє життя вона відкрито говорить правду про владу. Попри популярність поетеса не любить надмірної уваги до себе та не зустрічається із журналістами.

Роман «Маруся Чурай» – історія та людські долі. Він є незвичайним твором і за формою, і за змістом. За формою – в українській та й світовій літературі не так вже й багато романів у віршах. А за змістом – бо історичні події, якими б важливими вони не були, сприймаються читачем лише як тло, на якому розгортаються справжні людські драми, вирують пристрасті та почуття. В усій цій картині, попри зміни місця дії та дійових осіб від епізоду до епізоду, залишається незмінним одне – щирість, невигаданість того, що відчувають та роблять герої, життєвість та глибина почуттів.

Україні таланить на великих жінок. Три століття віддаляють Марусю Чурай від поетеси Ліни Костенко. Але скільки спільного мають ці незвичайні жінки, ці беззахисні і беззбройні пророки нашого багатостраждального народу, слово яких було «духовним мечем». І ось ожила легендарна дівчина на сторінках історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Василівни Костенко, який побачив світ у 1979 році. Вихід цього твору став справжньою подією в літературі. Люди, які двох слів не могли зв’язати рідною мовою — нещасні жертви свого часу — шукали, діставали, читали й перечитували «Марусю Чурай». Приміром, у далекому Казахстані українці від руки переписували роман.

У чому ж сила цього твору і причина фантастичної популярності? Зі сторінок роману постала неприкрашена історія українського народу. Пам’ять про те, хто ми, чиї діти, витравлювали, випалювали, відбивали немилосердно… Але вона — живе. Хто порахує всіх спраглих, що припадали й припадають до «Марусі Чурай», як до життєдайного джерела? Адже така потреба зумовлена надзавданням, що постало перед суспільством: духовне відродження нації як єдиний порятунок від морального й фізичного вимирання.

В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю…». Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього — Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук… А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала…» О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, яка наново взялася за настільки, здавалося б, зужитий у літературі матеріал. Про легендарну Марусю Чурай написано немало творів. До осмислення феномену її життя й творчості зверталися багато поетів і письменників. Ім’я Марусі Чурай відобразилося також у безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко. Український народ вправі пишатися багатством народної творчості. Хтось створює щось, його визнають, й ось уже про нього складають легенди й перекази.

Ліна Костенко, поставивши в центр свого історичного полотна легендарну дівчину, заговорила насамперед не про кохання, а про насущні проблеми своєї нації і держави. Про “Марусю Чурай” Ліни Костенко Іван Дзюба найвищої думки: “Маруся Чурай” нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею. Поетичний матеріал розгортається “сам із себе” за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності, а цілість надає кожній частині вищого значення. Він живе наскрізною симфонічною взаємопов’язаністю, взаємопідсиленням”. Михайло Слабошпицький теж ставить історичний роман Ліни Костенко на перше місце не тільки в її творчості, а й серед українських творів XX століття: “Маруся Чурай” Ліни Костенко – не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це – історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це – партитура вічних мотивів духовного буття народу… Чи й треба казати про те, якої неймовірної популярності зажив цей роман у нас тільки за одне десятиліття літературного життя! Мені здається, якщо в національному письменстві є такі твори, як “Маруся Чурай”, значить, воно не безнадійне, І не безнадійна доля того слова – воно виживе і вистоїть у цьому складному н трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу”.

Ліна Костенко написала історичний роман у віршах «Маруся Чурай» у 1979 році. Його шлях до читачів був нелегким. Рецензенти звинувачували поетесу в тому, що вона насмілилася у творі звеличити історичні постаті, які боролися за українську державність. Вихід роману був під загрозою, та все ж після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році «Радянським письменником» восьмитисячним тиражем, а через три роки стотисячним – і розійшовся блискавично. У 1987 році поетесу було відзначено Шевченківською премією за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність». «Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з’явилися відгуки в пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко», — писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім’я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьогодні такого документу ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XXІ столітті.

Марія Бойко