Мати через суд домоглася втрати донькою та онуком права користування квартирою: вони понад 10 років там не жили, а вона хотіла приватизувати житло
Овідіопольський районний суд Одеської області розглянув цивільну справу за позовом жінки до її доньки та онука про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Підставою для звернення до суду стало тривале непроживання відповідачів у комунальній квартирі, у якій вони залишалися зареєстрованими, що перешкоджало позивачці реалізувати право на приватизацію житла.
Суть справи
16 березня 2026 року представник позивачки звернувся до Овідіопольського районного суду Одеської області з позовом про визнання її доньки та онука такими, що втратили право користування квартирою.
Як зазначалося у позовній заяві, у квітні 2003 року на підставі рішення Овідіопольської районної ради Одеської області родина жінки отримала у користування двокімнатну квартиру в колишньому військовому містечку. До складу сім’ї на той час входили сама позивачка, її син, донька та онук.
Право користування житлом підтверджувалося ордером № 1872, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Овідіопольської районної ради від 17 квітня 2003 року № 7.
Згодом будинок, у якому розташована квартира, перейшов із відання військової частини до комунальної власності. На підставі рішення Овідіопольської районної ради від 23 вересня 2003 року № 158-XXIV його передали у власність Великодолинської територіальної громади. На час розгляду справи будинок перебував у господарському віданні комунального підприємства «Великодолинське».
Після смерті сина позивачки у квартирі залишилися зареєстрованими сама жінка, її донька та онук.
За твердженням позивачки, донька та онук приблизно десять років тому залишили зареєстроване місце проживання та виїхали за межі України. Відтоді вони фактично не проживали у квартирі, хоча їхнє місце проживання за цією адресою залишалося зареєстрованим.
Жінка вирішила приватизувати квартиру, яка перебувала у комунальній власності, та звернулася з відповідним питанням до селищної ради.
Однак їй роз’яснили, що для приватизації необхідне звернення всіх осіб, які проживають у відповідному житловому приміщенні.
Позивачка зазначала, що через реєстрацію доньки та онука, які тривалий час не проживають у квартирі, вона не має можливості реалізувати своє право на приватизацію. Отримати їхню згоду на приватизацію житла вона об’єктивно не могла.
Саме тому жінка звернулася до суду з вимогою визнати доньку та онука такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Відповідачі відзивів на позов не подали, у судове засідання не з’явилися та причин неявки не повідомили. Суд зазначив, що їх належним чином повідомили про дату, час і місце розгляду справи шляхом надсилання поштових повідомлень за останніми відомими адресами реєстрації. Водночас поштові відправлення повернулися до суду без вручення.
Представниця Великодолинської селищної ради, залученої до справи як третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору, не висловила правової позиції стосовно позову та просила ухвалити рішення відповідно до законодавства.
Позивачка та її представник також не прибули до суду. Водночас адвокат подав заяву про розгляд справи за їхньої відсутності та просив задовольнити позов у повному обсязі.
Суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників на підставі наявних матеріалів. При цьому врахував правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц, відповідно до якої неявка сторін або їхніх представників сама собою не зумовлює необхідності відкладення розгляду справи, якщо наявних матеріалів достатньо для її вирішення по суті.
Позиція та висновки суду
Досліджуючи обставини справи № 509/1603/26, суд насамперед встановив правовий статус спірного житлового приміщення, підстави його надання родині позивачки та обставини фактичного проживання зареєстрованих у квартирі осіб.
Суд підтвердив, що у 2003 році двокімнатну квартиру надали родині позивачки на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування та ордера. Водночас із відповіді Великодолинської селищної ради від 9 березня 2026 року встановлено, що будинок, який раніше належав військовій частині, передано у комунальну власність територіальної громади.
Отже, спірне житло перебувало у комунальній власності, а позивачка мала намір реалізувати передбачене законодавством право на його приватизацію.
Вирішальне значення для встановлення фактичних обставин суд надав документам, які підтверджували тривалу відсутність відповідачів у квартирі.
Зокрема, суд дослідив акт перевірки квартири № 447 від 17 лютого 2026 року, складений депутатом Великодолинської селищної ради.
Зі змісту акта вбачається, що станом на дату перевірки у спірній квартирі проживала лише позивачка, тоді як інші зареєстровані особи не проживали в ній понад десять років.
Крім того, суд витребував інформацію від Державної прикордонної служби України.
Відповідно до листа Головного центру обробки спеціальної інформації Держприкордонслужби від 13 травня 2026 року, онук позивачки 16 жовтня 2025 року перетнув державний кордон України в пункті пропуску «Маяки-Удобне».
Суд розцінив ці відомості як належне, допустиме та достовірне підтвердження його відсутності у спірному житловому приміщенні протягом понад шести місяців.
Водночас у відповіді прикордонної служби зазначалося, що інформація про перетин державного кордону фізичними особами зберігається протягом десяти років. Відомостей щодо перетину кордону донькою позивачки служба не мала.
Оцінюючи зазначену відповідь у сукупності з актом перевірки квартири, суд дійшов висновку, що донька позивачки також тривалий час, який значно перевищував передбачений статтею 71 Житлового кодексу України шестимісячний строк, не проживала у спірному житлі.
Додатково суд врахував надані позивачкою квитанції, які підтверджували, що всі комунальні платежі за квартиру сплачувала виключно вона.
За результатами дослідження цих доказів суд встановив, що обидва відповідачі не проживали у спірній квартирі понад шість місяців.
Переходячи до правової оцінки встановлених обставин, суд послався на статтю 345 Цивільного кодексу України та Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», якими регулюється набуття громадянами права власності на займані ними житлові приміщення в порядку приватизації.
Суд зазначив, що відповідно до статей 1 та 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартири у спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно проживають у квартирі, зокрема тимчасово відсутніх осіб, за якими зберігається право на житло.
Враховуючи, що донька та онук залишалися зареєстрованими у квартирі, але фактично в ній не проживали, позивачка не мала об’єктивної можливості отримати згоду всіх відповідних осіб на приватизацію.
На переконання суду, така обставина дійсно обмежувала право жінки на приватизацію комунального житла та потребувала судового захисту.
Окремо суд звернувся до положень статті 29 Цивільного кодексу України, яка визначає місце проживання фізичної особи, а також положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», що регулюють питання реєстрації та зняття з реєстрації місця проживання.
Основне значення для вирішення спору суд надав статтям 71 та 72 Житлового кодексу України.
Зокрема, відповідно до статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається житлове приміщення протягом шести місяців.
Суд виходив із того, що встановлена у справі відсутність відповідачів у квартирі понад зазначений строк є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Водночас стаття 72 ЖК України передбачає судовий порядок визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням унаслідок її відсутності.
Таким чином, суд погодився з доводами позивачки про те, що тривале непроживання відповідачів у квартирі понад установлені житловим законодавством строки є підставою для задоволення заявлених вимог.
Також суд зазначив, що збереження реєстрації місця проживання відповідачів у квартирі створювало для позивачки перешкоди в реалізації права на приватизацію.
Щодо правових наслідків ухвалення рішення суд звернув увагу, що визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є підставою для зняття її з реєстраційного обліку.
При цьому суд врахував роз’яснення, викладені в пункті 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».
Відповідно до наведеного роз’яснення усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження житловим приміщенням шляхом зняття особи з реєстраційного обліку залежить від вирішення питання щодо наявності або відсутності в цієї особи права користування відповідним житлом.
Оцінивши встановлені обставини справи та застосовані норми матеріального права, суд дійшов висновку, що позивачка правильно обрала спосіб захисту своїх прав, а заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.
У результаті Овідіопольський районний суд Одеської області задовольнив позов жінки та визнав її доньку й онука такими, що втратили право користування житловими приміщеннями у спірній квартирі.
Суд окремо визначив, що після набрання рішенням законної сили воно стане підставою для зняття відповідачів із реєстрації місця проживання за відповідною адресою.
Питання розподілу судових витрат суд не розглядав, оскільки жодна зі сторін не подавала відповідної заяви.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом 30 днів у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
