Мати заблокувала батька і не давала спілкуватися з сином: суд визначив порядок відеодзвінків і спільного відпочинку

Хортицький районний суд міста Запоріжжя розглянув цивільну справу за позовом батька до матері малолітньої дитини про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні сина, а також визначення способу участі батька у його вихованні. Спір виник після припинення подружніх відносин: мати разом із дитиною проживає в Італії, батько — у Німеччині, а домовитися про порядок спілкування із сином сторони не змогли.

Суть справи

У січні 2026 року чоловік звернувся до Хортицького районного суду міста Запоріжжя з позовом до матері свого малолітнього сина про усунення перешкод у вихованні та спілкуванні з дитиною, а також визначення способу участі батька у її вихованні. Третьою особою у справі залучено орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району.

Позивач зазначив, що з 2 серпня 2022 року перебував із відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, у якому народився син. За його словами, на початку подружнього життя сімейні відносини були добрими, вони разом проживали, виховували дитину, проводили спільне дозвілля та святкували сімейні події.

Згодом між подружжям виникли конфлікти та непорозуміння. Фактично сімейні відносини припинилися після виїзду матері разом із дитиною за кордон, де вони почали проживати в Італії. Сам позивач також виїхав з України та на момент розгляду справи проживав у Німеччині.

Як встановив суд, 21 лютого 2025 року відповідачка разом із малолітнім сином виїхала за межі України. Надалі шлюб між сторонами було розірвано рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 2 березня 2026 року у справі № 766/14548/25, яке набрало законної сили 12 травня 2026 року.

Звертаючись із позовом, чоловік стверджував, що після припинення спільного проживання мати дитини почала перешкоджати йому підтримувати зв’язок із сином. За його словами, відповідачка заблокувала його в месенджерах і телефонному зв’язку, видалила історію листування, не повідомляла актуальної інформації про дитину та не забезпечувала можливості особистого або дистанційного спілкування.

Позивач пояснював, що підтримувати зв’язок із сином йому вдавалося переважно через матір відповідачки — бабусю дитини, якій він писав повідомлення, цікавився станом здоров’я та життям сина, просив сприяти відновленню спілкування.

За твердженням чоловіка, востаннє особисто він бачив сина у січні 2024 року, а востаннє спілкувався з ним за допомогою відеозв’язку в листопаді 2025 року.

Чоловік наголошував, що бажає брати участь у вихованні дитини, підтримувати постійний контакт із сином та виконувати батьківські обов’язки, однак через поведінку відповідачки фактично позбавлений такої можливості.

До звернення до суду він намагався врегулювати спір у позасудовому порядку.

Зокрема, 5 грудня 2025 року його адвокат надіслав матері дитини через Telegram пропозицію щодо мирного врегулювання питання участі батька у вихованні сина. 10 грудня було направлено конкретні умови спілкування, однак, як установив суд, відповідачка фактично відмовилася від запропонованого порядку.

17 грудня 2025 року позивач звернувся електронною поштою до органу опіки та піклування із заявою про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення способів його участі у вихованні сина.

Листом від 15 січня 2026 року районна адміністрація повідомила, що через перебування матері та дитини за межами України вирішення порушеного питання виходить за межі її повноважень.

Окремо позивач посилався на виконання обов’язків щодо матеріального утримання дитини.

Він зазначав, що з 30 червня по 12 листопада 2025 року перерахував відповідачці 2050 євро, а на банківський рахунок її матері — ще 375 євро. На підтвердження були надані банківські виписки.

У грудні 2025 року чоловік також намагався домовитися про сплату аліментів та просив надавати інформацію про використання коштів. Відповідачка, за його словами, відмовилася звітувати про кожну витрату, посилаючись на відсутність такого обов’язку в Сімейному кодексі України, не надала актуального банківського рахунку та вважала, що розмір аліментів має визначатися судом України.

Посилаючись на Конституцію України, Конвенцію ООН про права дитини, статті 141, 153, 155, 157, 159 Сімейного кодексу України та практику Верховного Суду, позивач наголошував, що розірвання шлюбу й окреме проживання батьків не впливають на обсяг їхніх прав та обов’язків щодо дитини.

У позові чоловік просив зобов’язати матір не чинити перешкод у спілкуванні та вихованні сина і встановити конкретний порядок реалізації його батьківських прав.

Зокрема, він пропонував забезпечити аудіо- або відеоспілкування через WhatsApp, Viber, Telegram чи інші засоби зв’язку щонайменше 14 разів на місяць. Запропонований графік передбачав чергування трьох і чотирьох сеансів зв’язку на тиждень з обов’язковим спілкуванням щонеділі.

Тривалість кожного сеансу мала становити не менше 30 хвилин, а в неділю — не менше 60 хвилин. Час спілкування пропонувалося узгоджувати між батьками з урахуванням розпорядку дня та інтересів дитини.

Позивач також просив передбачити можливість спілкування без присутності матері на його вимогу. При цьому до досягнення сином п’ятирічного віку мати мала допомагати дитині встановлювати аудіо- або відеозв’язок. У разі виникнення форс-мажорних обставин, пов’язаних із життям матері або дитини, батьки могли б домовлятися про перенесення спілкування за умови підтвердження відповідних обставин.

Після досягнення дитиною п’яти років батько просив надати йому можливість необмеженого спілкування із сином засобами телефонного, поштового, електронного та іншого зв’язку з урахуванням графіка життя й інтересів дитини.

Щодо особистих зустрічей позивач просив установити їх періодичність не менше п’яти днів на квартал тривалістю щонайменше шість годин на добу, без обмеження місця проведення. Після досягнення дитиною п’яти років такі зустрічі, на його вимогу, могли б відбуватися без присутності матері.

Окремо він пропонував визначити побачення в день народження сина тривалістю не менше шести годин, а в інші святкові дні — за попереднім погодженням між батьками, але не менше двох годин.

Крім того, чоловік просив зобов’язати відповідачку повідомляти його про тимчасове переміщення дитини, фактичне місце проживання та його зміну, навчання, захворювання й лікування не пізніше наступного дня після виникнення відповідних обставин.

На окрему вимогу батька мати мала б протягом 24 годин надавати усну або письмову інформацію про стан здоров’я та інші обставини, що стосуються дитини.

Позивач також просив заборонити блокування засобів зв’язку, через які він спілкується із сином, зобов’язати матір надавати документи щодо дитини, зокрема свідоцтво про народження, медичну документацію, документи про навчання, реєстраційний номер облікової картки платника податків і паспорт.

Ще однією вимогою було погодження з батьком лікування фізичного або психічного здоров’я дитини за відсутності відповідних медичних направлень чи рекомендацій, за винятком випадків надання невідкладної медичної допомоги, затримка якої загрожувала б життю чи здоров’ю сина.

Після досягнення дитиною п’яти років позивач просив передбачити можливість тимчасового проживання сина разом із ним, зокрема під час літніх канікул, за згодою дитини, домовленістю з матір’ю та з урахуванням навчання, стану здоров’я й інших обставин.

Також чоловік просив стягнути з відповідачки судові витрати.

Позиції сторін під час судового розгляду

Мати дитини заперечувала проти задоволення позову, вважаючи заявлені вимоги безпідставними та необґрунтованими.

У відзиві вона зазначала, що сімейні відносини погіршилися через поведінку чоловіка, зокрема, за її твердженнями, вживання ним наркотичних та інших речовин, агресивну поведінку, фізичне і психологічне насильство, а також порушення закону.

Відповідачка стверджувала, що чоловік неналежно виконував обов’язки щодо утримання та виховання сина, а вона фактично самостійно забезпечувала його потреби.

За її словами, протягом трьох років чоловік перерахував їй лише 1200 євро, які були витрачені на дитину. Водночас кошти, переказані її матері, відповідачка характеризувала як повернення особистого боргу позивача.

Під час судового засідання жінка детально виклала обставини конфліктів у сім’ї.

Вона стверджувала, що ще під час вагітності чоловік часто був відсутній, не надавав належної допомоги та вживав наркотичні речовини. Зокрема, за її словами, 8 березня 2023 року він самовільно залишив військову службу, коли вона перебувала на п’ятому місяці вагітності.

Також відповідачка повідомляла про випадки фізичного насильства, погрози, зокрема із застосуванням гранати, проблеми чоловіка з азартними іграми та його перебування в реабілітаційному центрі. За її твердженнями, під час одного з конфліктів, коли до дитини мала прийти масажистка, чоловік погрожував їй, застосував фізичне насильство та намагався забрати сина. Вона зазначала, що очевидицею події стала масажистка, яка викликала поліцію, після чого відповідачка подала заяву.

Жінка пояснювала, що побоюється колишнього чоловіка та хвилюється за власну безпеку і безпеку дитини.

Водночас відповідачка заперечувала, що навмисно обмежувала спілкування батька із сином. За її словами, вона регулярно передавала через свою матір фотографії, відео та інформацію про здоров’я й розвиток дитини, а також пропонувала чоловікові особисто приїхати та долучитися до виховання.

Вона підтвердила, що наприкінці червня 2026 року заблокувала позивача в телефоні, однак пояснила це численними повідомленнями, які порушували її особистий емоційний спокій, а не бажанням перешкоджати його батьківським правам.

На думку відповідачки, запропонований позивачем порядок спілкування не відповідав інтересам малолітньої дитини. На момент подання позову синові було два роки й вісім місяців, він тривалий час не бачив батька та, як стверджувала мати, не пам’ятав його.

Жінка вважала, що відновлення спілкування повинно відбуватися поступово, спочатку у формі коротких зустрічей, оскільки різке відновлення контакту може негативно вплинути на психоемоційний стан дитини.

Батько не погоджувався з викладеними відповідачкою обставинами.

Він пояснював, що рішення про виїзд матері з дитиною за кордон було спільним, а на забезпеченні їхньої безпеки та виїзді наполягав саме він.

Твердження щодо самовільного залишення військової служби в березні 2023 року чоловік заперечував, посилаючись на документи військової частини. За його словами, протягом березня — липня 2023 року він безпосередньо брав участь у бойових діях, зокрема 8 березня 2023 року — у важкому бойовому зіткненні.

Свою відсутність на більшості ультразвукових обстежень дружини та під час виписки дитини з пологового будинку позивач пояснював проходженням військової служби. Водночас він зазначав, що був присутній під час пологів після відповідного погодження командування.

На підтвердження своєї позиції чоловік подав документи військової частини, банківські виписки та інші письмові докази.

Він також заперечував твердження відповідачки про те, що вимагає виключно дистанційного спілкування. Позивач наголошував, що в його позовних вимогах передбачені особисті зустрічі, спільне проведення святкових днів і можливість спільного відпочинку під час канікул.

Щодо доказів, наданих відповідачкою, сторона позивача зазначала, що окремі фотографії та скріншоти підтверджують спілкування з дитиною наприкінці 2023 — на початку 2024 року, однак не спростовують виникнення перешкод у подальшому.

Повідомлення матері від 10 лютого 2026 року із пропозицією часу для спілкування позивач називав створеним уже після відкриття провадження. Він стверджував, що не бачив його через тимчасову втрату доступу до телефонного номера, а запропоноване спілкування лише один день на тиждень свідчило про обмеження його можливостей підтримувати зв’язок із сином.

Представники сторін також повідомили, що після звернення до суду між батьками проводилися переговори щодо укладення мирової угоди, однак остаточно узгодити порядок участі батька у вихованні дитини не вдалося.

Представник відповідачки наполягав на повній відмові в позові, посилаючись на малолітній вік дитини, її прив’язаність до матері та необхідність забезпечення найкращих інтересів сина.

Позиція та висновки суду

Дослідивши матеріали справи № 337/493/26, пояснення сторін та надані докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Суд виходив із того, що сім’я, дитинство, материнство та батьківство охороняються державою відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім’ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за її виховання, навчання та розвиток.

Частина друга статті 15 цього Закону передбачає, що батьки, які проживають окремо від дитини, зобов’язані брати участь у її вихованні та мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Суд також застосував положення статей 7, 141, 150, 153, 155, 157 та 159 Сімейного кодексу України.

Зокрема, стаття 141 СК України встановлює рівність прав і обов’язків матері та батька щодо дитини незалежно від перебування їх у шлюбі. Розірвання шлюбу між батьками та їхнє окреме проживання не впливають на обсяг цих прав і не звільняють від виконання батьківських обов’язків.

Відповідно до статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

За змістом статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з нею. Водночас той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати такому спілкуванню та участі у вихованні, якщо це не перешкоджає нормальному розвитку дитини.

Стаття 159 СК України передбачає можливість звернення до суду з позовом про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дитини. Вирішуючи такий спір, суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні, зокрема періодичність побачень, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця проживання одного з батьків, а також місце та час спілкування.

Під час вирішення спору суд повинен ураховувати ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші істотні обставини, включно зі станом психічного здоров’я батьків і можливим зловживанням алкогольними напоями чи наркотичними засобами.

Суд звернув увагу й на положення Конвенції ООН про права дитини, відповідно до яких обидва батьки несуть спільну відповідальність за виховання та розвиток дитини, а забезпечення її найкращих інтересів має першочергове значення.

При цьому дитина, яка розлучена з одним або обома батьками, має право підтримувати регулярні особисті відносини та прямі контакти з ними, крім випадків, коли це суперечить її найкращим інтересам.

Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах «Хант проти України» та «Савіни проти України», суд зазначив, що права батьків і дітей, засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, захищеного статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі «Хант проти України» ЄСПЛ наголосив на необхідності забезпечення справедливої рівноваги між інтересами дитини та батьків, причому найважливіші інтереси дитини за своєю природою та значенням мають переважати над інтересами батьків.

Суд також врахував підхід ЄСПЛ, за яким найкращим інтересам дитини зазвичай відповідає збереження сімейних зв’язків, якщо сім’я не є особливо непридатною або неблагополучною, та забезпечення розвитку дитини в безпечному, спокійному і стійкому середовищі.

Щодо неможливості отримання висновку органу опіки та піклування

Окрему увагу суд приділив обставині, що орган опіки та піклування не зміг визначити способи участі батька у вихованні сина через проживання матері з дитиною за кордоном.

Відповідно до висновку органу опіки та піклування від 9 квітня 2026 року, його представники були позбавлені можливості обстежити умови проживання дитини та надати відповідні рекомендації.

Разом із тим суд послався на постанову Об’єднаної палати Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19.

У цій постанові Верховний Суд зазначив, що передбачена частинами четвертою та п’ятою статті 19 СК України обов’язковість висновку органу опіки та піклування не може абсолютизуватися.

Якщо з певних причин такий висновок отримати неможливо або орган опіки та піклування відмовляється його надати, суд повинен вирішити спір на підставі наявних доказів.

Протилежний підхід фактично означав би відмову в доступі до правосуддя та порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Тому, враховуючи проживання дитини разом із матір’ю в Італії та неможливість проведення органом опіки та піклування відповідного обстеження в Україні, суд вирішив розглянути спір за наявними матеріалами.

Чому суд визнав доведеними перешкоди у спілкуванні батька з дитиною

Оцінюючи докази відповідно до статей 12, 13, 81, 89 та 263 ЦПК України, суд зазначив, що кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд встановив, що після припинення подружніх відносин між сторонами виникли конфлікти, які негативно вплинули на спілкування батька з малолітнім сином та його участь у вихованні дитини.

При цьому позивач надав належні, допустимі та достатні докази на підтвердження того, що відповідачка дійсно чинить перешкоди в реалізації його батьківських прав.

На підтвердження цього суд врахував звернення чоловіка до органу опіки та піклування, неодноразові повідомлення й листування сторін у Telegram, більшість із яких залишалися без відповіді, а також тривале листування з бабусею дитини.

З матеріалів справи вбачається, що починаючи з червня 2025 року позивач звертався до матері відповідачки, цікавився життям і станом здоров’я сина, повідомляв про грошові перекази на його утримання та просив допомогти налагодити контакт із дитиною.

Суд дослідив також фотографії батька із сином, скріншоти листування та інші матеріали, які підтверджували існування спору щодо порядку спілкування.

Додатковим підтвердженням зацікавленості позивача в підтриманні родинного зв’язку суд визнав саме звернення до суду з відповідним позовом.

Суд також урахував пояснення відповідачки, яка повідомила про напружені стосунки з позивачем і заперечувала проти спілкування із сином у запропонований ним спосіб, не надавши суду альтернативного порядку спілкування.

Водночас представник матері просив повністю відмовити в задоволенні позову, включно з вимогами щодо телефонного та інтернет-спілкування батька з дитиною.

Особливе значення суд надав тому, що сама відповідачка підтвердила блокування контактів позивача у своєму телефоні.

Хоча вона пояснювала такі дії конфліктними відносинами та необхідністю збереження особистого спокою, суд наголосив, що особиста неприязнь між батьками не може бути перешкодою для спілкування дитини з батьком.

За висновком суду, перешкоди у спілкуванні батька з дитиною, які тривалий час створює мати, руйнують сімейні зв’язки дитини, до складу сім’ї якої належать обидва батьки.

Така поведінка, на переконання суду, суперечить сімейним цінностям і принципу забезпечення найкращих інтересів дитини.

Отже, суд визнав доведеним, що діями відповідачки порушуються права позивача на участь у вихованні та спілкуванні із сином. Відповідно, вимога про зобов’язання матері не чинити таких перешкод підлягає задоволенню.

Як суд оцінив твердження про наркотики, домашнє насильство та самовільне залишення військової служби

Суд окремо перевірив доводи матері про неналежну поведінку позивача, оскільки такі обставини можуть мати значення під час визначення порядку спілкування з дитиною.

Відповідачка посилалася на зловживання чоловіком наркотичними та іншими речовинами, фізичне й психологічне насильство, агресивну поведінку, азартні ігри, систематичне порушення закону та ухилення від виконання батьківських обов’язків.

Однак суд зазначив, що ці твердження не підтверджені належними та допустимими доказами.

Зокрема, відповідачка не надала медичних довідок, виписок або висновків експертів, які свідчили б про перебування позивача під впливом наркотичних речовин у період спільного проживання чи в інший час або про систематичне вживання ним таких речовин.

Натомість позивач надав довідку нейрохімічної лабораторії Клініки психіатрії та психотерапії Університетської медицини Майнца від 13 серпня 2026 року, відповідно до якої за результатами аналізу сечі наркотичних речовин не виявлено.

Цей результат інша сторона не спростувала.

Також у матеріалах справи були відсутні судові рішення про притягнення чоловіка до адміністративної або кримінальної відповідальності за домашнє насильство, фізичний чи психологічний тиск.

Відповідачка не надала суду офіційних відомостей Національної поліції щодо звернень із заявами про неправомірні дії позивача, термінових заборонних чи обмежувальних приписів, протоколів про адміністративні правопорушення або інформації про виклики поліції на лінію «102».

Суд підкреслив, що самі по собі усні чи письмові пояснення відповідачки та її представника, не підтверджені іншими доказами або показаннями свідків, не є достатньою підставою для встановлення таких обставин.

Водночас суд перевірив інформацію щодо самовільного залишення позивачем військової служби.

За довідкою командира військової частини від 15 серпня 2026 року, чоловік брав участь у заходах із забезпечення національної безпеки й оборони та відсічі збройної агресії РФ у визначені періоди 2022–2023 років, зокрема з 21 лютого по 11 квітня, з 26 квітня по 3 липня та з 15 липня по 3 серпня 2023 року.

Відповідно до витягу з наказу військової частини від 5 серпня 2023 року та інформації командування від 16 серпня 2026 року, позивач вважається таким, що самовільно залишив військову службу саме з 5 серпня 2023 року.

Таким чином, суд встановив, що факт самовільного залишення військової служби знайшов підтвердження, однак дата цієї події не відповідала твердженням відповідачки про березень 2023 року.

При цьому суд наголосив, що відповідна обставина підлягає правовій оцінці уповноваженими органами.

Сам по собі факт самовільного залишення військової служби не повинен впливати на реалізацію позивачем батьківських прав та визначення порядку його спілкування із сином, оскільки не свідчить про існування загрози життю, здоров’ю чи нормальному розвитку дитини.

Суд також не погодився з доводами матері про те, що позивач свідомо самоусунувся від виконання батьківських обов’язків, не бажає спілкуватися з дитиною або не зацікавлений у збереженні родинного зв’язку.

Належних і достатніх доказів на підтвердження цих тверджень сторона відповідачки не надала.

Більше того, суд врахував банківські виписки, які підтверджували перекази позивачем коштів, зокрема 2050 євро відповідачці та 375 євро її матері протягом червня — листопада 2025 року, а також інші документи про здійснення грошових переказів.

За оцінкою суду, надані письмові докази спростовували доводи про повне самоусунення позивача від матеріального забезпечення та виховання дитини.

Чому суд не погодився повністю із запропонованим батьком графіком

Вирішуючи питання про конкретний порядок спілкування батька із сином, суд наголосив, що інтереси дитини мають пріоритет над інтересами кожного з батьків.

При цьому суд зауважив, що дитина є суб’єктом, а не об’єктом сімейних правовідносин. Відтак визначальним критерієм під час вирішення спору є забезпечення її найкращих інтересів, навіть якщо вони не збігаються з бажаннями одного чи обох батьків.

Суд зазначив, що необхідність судового втручання у спори щодо участі батьків у вихованні дітей найчастіше зумовлена неспроможністю самих батьків досягти порозуміння в позасудовому порядку.

Водночас правосуддя у справах про піклування про дитину відбувається в умовах складних, емоційно напружених і мінливих відносин між батьками. Судове рішення не може встановити сталі людські стосунки, а визначений ним порядок згодом може потребувати перегляду відповідно до розвитку дитини та зміни обставин.

У цій справі суд не встановив обставин, які б свідчили про необхідність повного обмеження спілкування батька із сином через поведінку, здатну завдати шкоди фізичному чи психологічному розвитку дитини.

Водночас було враховано тривалу відсутність безпосереднього контакту між батьком і сином, малолітній вік дитини та необхідність поступового відновлення емоційного зв’язку.

Суд звернув увагу на рішення ЄСПЛ у справі «A.V. проти Словенії» (заява № 878/13), зазначивши, що тривала відсутність одного з батьків у житті дитини та її недостатня прихильність до нього не можуть автоматично вважатися визначальними обставинами для обмеження спілкування.

Дитина повинна зростати в атмосфері любові та розуміння, під опікою й відповідальністю обох батьків незалежно від того, чи проживають вони разом.

На переконання суду, між дитиною і тим із батьків, хто проживає окремо, має підтримуватися постійний та систематичний контакт, який сприятиме повноцінному вихованню, гармонійному розвитку особистості та задоволенню життєво важливих потреб.

Безпосередня участь батька у вихованні сина та регулярне спілкування з ним відповідатимуть насамперед інтересам дитини, а не лише забезпечуватимуть реалізацію прав позивача.

Разом із тим суд визнав, що тривала відсутність особистого спілкування повинна враховуватися під час відновлення контакту.

Зокрема, примушування малолітньої дитини до спілкування з батьком, із яким вона довго не контактувала, є незаконним і може негативно вплинути на її психоемоційний стан.

Тому для відновлення відносин необхідні зусилля обох батьків.

Мати, з якою дитина постійно проживає, повинна не перешкоджати контактам, а сприяти їх налагодженню, підтримувати нормальний психологічний стан сина та не допускати формування негативного ставлення до батька.

Суд також зазначив, що батьки можуть самостійно звернутися до практичного психолога для отримання консультацій щодо відновлення емоційного зв’язку, побудови гармонійних відносин, розуміння потреб дитини та запобігання погіршенню її психологічного стану.

З урахуванням цих обставин суд не погодився з усіма умовами спілкування, запропонованими позивачем.

Зважаючи на трирічний вік сина, тривалу перерву в особистому спілкуванні та необхідність поступового відновлення контакту, суд визначив інший порядок участі батька у вихованні дитини, передбачивши різні умови залежно від досягнення сином шести та восьми років.

На переконання суду, такий підхід забезпечить справедливу рівновагу між інтересами дитини та батьків, дотримання принципу рівності їхніх прав і поступове відновлення емоційного контакту між батьком та сином.

Що вирішив суд

За результатами розгляду справи Хортицький районний суд міста Запоріжжя частково задовольнив позов батька та зобов’язав матір не чинити йому перешкод у вихованні та спілкуванні з малолітнім сином.

Одночасно суд визначив конкретний порядок участі батька у вихованні дитини, який відрізняється від запропонованого позивачем.

До досягнення дитиною шести років батькові встановлено право спілкуватися із сином у режимі аудіо- або відеозв’язку за допомогою телефону, електронних засобів зв’язку, зокрема WhatsApp, Viber, Telegram, або інших засобів тричі на тиждень.

Два сеанси зв’язку мають відбуватися з понеділка по суботу, ще один — у неділю. Тривалість кожного спілкування становить від 30 до 60 хвилин. Такі розмови повинні відбуватися без присутності матері.

Конкретні дні та час спілкування з понеділка по суботу мають визначатися за домовленістю між батьками з урахуванням графіка життя, розпорядку дня, інтересів і бажання дитини.

До досягнення сином шести років мати зобов’язана забезпечувати технічну можливість такого спілкування — за допомогою мобільного телефону, планшета, ноутбука, комп’ютера або відповідних месенджерів.

Після досягнення дитиною шести років суд передбачив необмежене спілкування з батьком засобами поштового, телефонного, електронного та іншого зв’язку, у тому числі в режимі аудіо- чи відеозв’язку. Водночас мають враховуватися розпорядок дня та бажання дитини.

Щодо особистих зустрічей суд установив їх періодичність не менше п’яти разів на квартал тривалістю щонайменше три години на добу.

Зустрічі мають відбуватися за місцем проживання дитини з матір’ю або в іншому місці, попередньо погодженому батьками, з урахуванням думки сина, його стану здоров’я, графіка життя та розпорядку дня.

До досягнення дитиною восьми років такі побачення повинні проводитися в присутності матері. Після досягнення восьмирічного віку — без її присутності, але за умови повернення батьком дитини до місця проживання до 19:00.

Окремий порядок суд визначив для особистих зустрічей та спільного відпочинку в день народження дитини, день народження батька, на Різдво Христове 25 грудня, Новий рік 31 грудня та Великдень.

Тривалість таких зустрічей має становити не менше трьох годин. Місце проведення визначається за місцем проживання дитини або за попередньою домовленістю батьків, з обов’язковим урахуванням думки сина, стану його здоров’я та розпорядку дня.

До восьми років святкові зустрічі відбуваються в присутності матері, після восьми років — без її присутності за умови повернення дитини до місця проживання до 19:00.

Також після досягнення сином восьмирічного віку суд передбачив можливість спільного відпочинку з батьком протягом п’яти днів поспіль під час літніх канікул і п’яти днів поспіль під час зимових канікул, за наявності таких канікул.

Період і місце відпочинку повинні попередньо узгоджуватися батьками з урахуванням думки дитини. Такий відпочинок може відбуватися, зокрема, за місцем проживання батька, без присутності матері, за умови подальшого повернення дитини до її місця проживання.

Крім того, суд визначив обов’язок матері на вимогу батька надавати документи щодо дитини — оригінали або копії — та інформацію, що її стосується, зокрема відомості про фактичне місце проживання та стан здоров’я.

Також передбачено погодження з батьком лікування фізичного або психічного здоров’я дитини у випадках, коли відсутні направлення, рекомендації або інші документи медичних установ, які підтверджують необхідність відповідного лікування.

Виняток становить невідкладна медична допомога, несвоєчасне надання якої створює загрозу життю чи здоров’ю дитини.

В іншій частині заявлених вимог суд відмовив.

Також із відповідачки на користь позивача стягнуто судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1597,44 грн відповідно до статті 141 ЦПК України.

Суд наголосив, що визначення різних режимів спілкування залежно від віку дитини дасть можливість поступово відновити емоційний контакт між батьком і сином у міру його дорослішання.

При цьому встановлений судом порядок не позбавляє батьків права надалі змінювати способи участі у вихованні залежно від віку, розвитку та потреб дитини, а також добровільно домовлятися про додаткові можливості спілкування.

Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду протягом 30 днів із дня його ухвалення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.