«Ми не просто їдемо – ми витягуємо своїх з пекла», – Броня
Для старшого солдата Олександра, позивний Броня, військова служба стала не просто випробуванням – вона змінила його назавжди. Як командир екіпажу БТР-70, він несе відповідальність не тільки за машину, а й за життя своїх підлеглих.
Ще до повномасштабного вторгнення Олександр працював тренером із фітнесу та боксу, допомагав людям ставати сильнішими, формував дисципліну, розповідають про побратима в 17-й бригаді Національної гвардії України.
«Я все життя в спорті. Спочатку тренував себе, потім інших. Але війна не питає, чи готовий ти. Вона просто приходить, і ти маєш обирати – сидіти осторонь чи йти захищати. Я вибір зробив одразу», – згадує Олександр.
Він мобілізувався й потрапив у піхотний підрозділ. З огляду на вміння швидко оцінювати ситуацію, ухвалювати рішення та орієнтуватися в складних умовах його призначили командиром бронетранспортера. Кожен виконує свою окрему функцію, але всі рішення ухвалює лише командир БТР. Навідник може побачити кращу дорогу або небезпеку й рекомендувати напрямок, але рішення –за командиром. Або мехвод може керувати транспортом, тоді як навіднику потрібно обрати ціль.
«Наш БТР – це і транспорт, і укриття, і наша зброя. Евакуація поранених, підвіз боєприпасів, десантування піхоти, підтримка штурмів – він всюди з підрозділами. Без нього – ніяк. Однак броня не дає абсолютного захисту. Часом саме машина стає мішенню.Туди, куди не пройдеш пішки й не заїдеш звичайною технікою, тільки ми пробираємося. Але коли починається обстріл, це може стати кліткою для тих, хто всередині. Головне – швидкість. Під’їхати, зробити свою справу та негайно «відкатуватись», – пояснює боєць.
Серед усіх бойових операцій особливо запам’ятався штурм населеного пункту Урожайне.
«Йшли танки, а ми – за ними. Наше завдання – висадити десант і закріпитися. Під’їжджаємо – і тут починається справжнє пекло. Обстріл по нас із усього, що тільки можна. Земля трясеться, у вікнах БТР – суцільний хаос, дим та уламки. Якщо хтось каже, що йому було не страшно, бреше. Але тут не місце для паніки. Ти знаєш, що маєш зробити, і просто робиш. Ми висадили десант, прикрили їх бронею, і тільки-но хлопці зайняли позиції – одразу газу», – згадує гвардієць.
Жоден екіпаж не витримає без злагодженої роботи. Через гуркіт двох двигунів всередині, екіпаж БТР підтримує зв’язок через шоломофон. Командир віддає накази, мехвод веде машину, навідник контролює ситуацію.
«У кожного своя робота, але якщо треба, підміняємо один одного. Ти не просто довіряєш – ти впевнений у своєму екіпажі. Ми стільки разів вибиралися з пекла тільки завдяки тому, що діяли як одне ціле. Буває, що дивишся на мехвода – і він уже знає, що робити. За одним поглядом розумієш, куди їхати, коли вискакувати, коли стріляти. Це найвищий рівень взаємодії», – додає воїн.
На війні немає права на помилку. Рішення ухвалюють за секунди, і від них залежить усе.
«Було таке, що виїжджаємо за пораненими. Тільки зупинилися – чуємо характерний звук FPV-дрона. Ворог чекав на нас. У голові тільки одна думка: швидко забирати хлопців і їхати, поки не прилетіло», – згадує чоловік.
Діяли на автоматі. Двері відчинилися – бійці миттєво посадили поранених, зачинили люк – і машина рвонула з місця. Дрон таки погнався за ними, вдарив у бік машини, але броня втримала.
«Якби задумалися хоч на секунду – вже б не розповідав цю історію. Ця машинка стільки разів витягувала нас із найгірших ситуацій – без неї не було б і половини успішних операцій», – каже Броня.
Але техніка – не ідеальна. Колеса рвуться на уламках, двигуни киплять під обстрілами. Був випадок коли заглухли просто посеред бою. Усі зістрибнули, побігли займати позиції. БТР залишився. Потім, коли трохи вщухло, екіпаж повернувся, завели та виїхали.
«Машина стара, але свій ресурс ще не вичерпала», – розповідає Олександр.
Нині він проходить лікування, але не сумнівається, що якщо буде можливість знову брати до рук зброю – зробить це.
«Знаю себе – довго не всиджу. Маю досвід, маю навички і, якщо вони потрібні, буду ділитися. Хлопців треба готувати, передавати знання. Зараз трохи підлікуюся – і знову вперед. Бо хтось має захищати. Інакше вони прийдуть сюди», – підсумовує Броня.