Олександр Лаврінський з Долинської громади був воїном АТО. Сумлінним, цілеспрямованим, добрим до друзів, безапеляційним до ворогів. Хоча вороги в нього були лише на фронті. У перший день вторгнення, він залишив вдома дружину, маленьких діток і як справжній чоловік і захисник – не тікав по закордонах, а став до зброї.
Історію Героя з позивним “Лавр” розповідає Перша електронна газета.
Сашко народився 28 червня 1994 року в селі Широка Балка. Мав молодшу сестричку Лізу. Ходив у школу в сусіднє село Новогригорівка Перша. Мама і вітчим у той час шукали кращого життя і роботи в місті Горішні Плавні, тож Сашка виховували дідусь і бабуся.
Приклад для наслідування
Вчителька молодших класів Оксана Мельниченко згадує про Сашу, як дуже слухняного та дисциплінованого учня.
“Він був не з тих дітей, що прагнуть до лідерства, щоб бути у всіх на виду, – розповідає вчителька. – Тримався завжди в тіні, навчався посередньо, але відчувалося, що ця дитина допомагає вдома по господарству. Таких дітей відразу видно. Добрий, лагідний хлопчик, дуже любив тварин».
Згадала пані Оксана і про те, як одного разу Саша взяв чужу провину на себе. Вона точно знала, що він того не робив, але Сашко піднявся і визнав вину. Зробив це, щоб не тримати в напруженні весь клас, доки винуватець не зрозуміє, що потрібно зізнатися. Він ніби демонстрував для однокласників, що бути чесним – це не страшно, що сказати правду набагато легше, ніж приховувати якісь свої гріхи.
Турботливий брат
Сестра Ліза пам’ятає, що завжди відчувала себе мало не королевою. Бо ніхто образити її не смів – Сашко відразу ставав на захист сестрички.
“У нашому дворі всі пам’ятали, що у мене є старший брат, і всі моїм кривдникам буде непереливки.
Я дуже зраділа, коли він після закінчення дев’ятого класу, переїхав до нас в місто і навчався в училищі на автокранівника. Він навчався й одночасно працював, але знаходив час для спілкування зі мною й друзями. З ним поруч відчувала себе дуже впевнено і вдячна, що він був поруч зі мною саме в підлітковий період, найскладніший в житті кожної дитини. Саша в цей період замінив мені й маму з татом, опікувався мною, з ним можна було поговорити на будь-які теми. Сім’я та рідні люди для нього були на першому місці.
Навіть, якщо я в чомусь була неправа, то спочатку він захищав мене, а вже потім проводив зі мною виховну бесіду”.
У 2013 році Олександра призвали до армії. Пів року проходив строкову службу в пожежній частині ПРТБ 169 старшим водієм в Кіровограді. У 2014 році підписав контракт із ЗСУ, якийсь час він ще продовжував служити в тій же частині й на тій же посаді.
Перша і єдина
Дружина Олександра Людмила Лаврівська розповіла, що познайомилася з ним під час навчання в Кіровоградському медичному коледжі через спільних друзів, які збиралися компанією.
“Нам тоді було по 20-21 року, і в нашому оточенні більшість хлопців поводилися досить легковажно, ще вітер в голові гуляв. В них не було серйозних планів на майбутнє і Саша на цьому фоні мене вразив своєю розсудливістю, виваженістю та мудрістю, як для свого віку. Вже на останньому курсі вирішили жити однією сім’єю, винайняли квартиру.
З Сашею ми часто готували, йому це подобалося і виходило дуже смачно. Чогось навчився від бабусі, якісь цікаві рецепти знаходив в Інтернеті. Я, наприклад, дотепер не можу повторити його макарони по-флотськи. Дуже любив риболовлю і впійману рибу обробляв та готував самостійно, випробовував нові рецепти, щуку навчився дуже смачно готувати. Це була його фірмова страва і рецепт приготування тримав в секреті”.
Одружилися молоді люди 7 липня 2015 року, далі Олександра забрали на навчання та злагодження в Миколаївську область на Широкий лан. Після навчання в складі 37 окремого батальйону 2-ї мотопіхотної роти його перевели в зону АТО для оборони міста Павлополя.
На захисті країни
Восени 2015 року Олександру з побратимами довелося зайти на територію ворога, щоб визволити групу українських бійців, які потрапили в засідку. Після вдало проведеної операції, хлопець отримав звання молодшого сержанта та медаль “За обов’язок, виконаний з честю”.
Вже в листопаді 2015 року Люда подарувала коханому чоловікову донечку Варвару. Служив Олександр до 2018 року. Дружина розповідає, що за ці роки він приїздив додому лише 6 разів:
“Але в мене постійно було відчуття тотальної підтримки в усьому. Я знала, що в мене є чоловік, який здатний розв’язати будь-які проблеми нашої сім’ї. Попри те, що його довго не було поруч, що він був десь далеко фізично, але думками завжди разом з нами, й ми це відчували”.
Коли чоловік повідомляв про свій приїзд, то Варя, хоч і маленькою була, не лягала спати – чекала татка. Яким би пізнім не був його приїзд – вона не засинала, бігла йому назустріч, обіймала та раділа.
За оборону села Новоселівки та бойові дії під Волновахою у 2016 році САшко отримав звання сержанта, і зайняв посаду головного сержанта роти.
Побратим Дмитро розповідає, що довелося йому служити разом з Олександром Лаврівським (позивний “Лавр”) і під час АТО, і під час повномасштабного вторгнення.
“Мене поставили до нього помічником гранатометника і так вийшло, що дуже здружилися з “Лавром”. Завжди трималися з ним поруч: як на бойових позиціях, так і у вільні хвилини, – розповідає Дмитро. –
Так сталося, що спочатку я його з пораненням витягав з бою на собі. Пізніше він мене витягав з майже аналогічним пораненням. Підсміювався, мовляв, бачиш, як воно, Дімон, виходить – спочатку ти мене рятуєш, потім я тебе. Він був дуже патріотичним хлопцем, мав якусь внутрішню силу”.
Навесні 2017 року за оборонні дії в зоні АТО поблизу села Старогнатівки Сашко отрмав звання старшого сержанта і медаль “За жертовність і любов до України”. А в жовтні 2017 року демобілізувався після закінчення контракту.
Коротке щастя
Люда з донькою жили в Карлівці у бабусі, це село неподалік Кропивницького. Після демобілізації Саші подружжя переїхало до Горішніх Плавнів. В цей час Олександр працював на підприємстві “Полтава-Автокоплект” слюсарем з ремонту дорожньо-будівельних машин і тракторів. Ніколи не відмовлявся від підробітків, хапався за все, щоб сім’я була забезпеченою. Дуже любив техніку, розбирався в ній, вмів багато чого робити власними руками якісно та швидко.
“Ми тільки почали жити як сім’я, – згадує Люда, – тішилися з кожної покупки. Поїхали разом в нашу першу сімейну подорож. Відпочивали на Чорному морі, в Скадовську. Там море мілке, і це добре для дітей. Побували на острові Джарилгач. Відпочинок перевершив наші сподівання: гарна погода, тепле море, білосніжний пісок, морська прогулянка катером, дельфіни. Стільки вражень залишилося… Шкода, що ця подорож стала у нашої сім’ї першою й останньою.
Потім народився Артемко. Він у нас хлопчик-поспішайчик, народився передчасно. Ми з ним довго лежали в лікарні. Саша в цей час залишався з Варею: водив її до садочка, готував вбрання до свята 8 березня. І справився з цим на відмінно.
Саша мріяв про сина. Він пропустив час, коли Варя була маленькою. Тому прагнув його компенсувати з Артемком. Вставав вночі, коли син плакав, готував суміші, перевдягав. А вранці знову на роботу”.
Щасливе сімейне життя обірвалося в один день – 24 лютого 2022 року. Вже 25 лютого Олександр вирішив стати на захист України. Тому що мав досвід бойових дій, тому що як батько та чоловік мав захищати свою сім’ю.
Старший сержант Олександр Лаврівський приєднався до свого рідного 37 батальйону. Він хотів воювати з тими побратимами, яких вже знав і яким довіряв.
Його друг Дмитро пригадує, як “Лавр” підтримував товаришів по зброї. Щоразу, коли було важко говорив: “От сьогоднішній день переживемо і завтра вже буде легше. От тільки б нам пережити цей сьогоднішній день”.
У січні 2023 року Сашко отримав нагороду від Головнокомандувача Залужного – почесний нагрудний знак “Сталевий хрест”. А в лютому…
Він обіцяв дружині приїхати 21 числа на її іменини і залишитися, щоб відзначити разом день народження сина – 28 лютого.
За день до свята, 20 лютого 2023 року поблизу села Ягідне на Донеччині, гранатометник, старший сержант Олександр Лаврівський загинув під час штурму противником наших позицій. Чоловік отримав тяжке поранення, вчасно вивезти його з поля бою не було можливості.
Він таки приїхав до родини. Але не так, як хотіли і чекали дружина і діти.
“Не встигли ми натішитися нашим сімейним життям. 8 років разом – це дуже мало. Варя добре пам’ятає батька, в неї є фото і спогади про рибалку, атракціони, відпочинок на морі, спільні ігри. В Артемка таких живих спогадів немає, тільки світлини і наші розповіді про Сашу. Він не вірить в те, що тато став зірочкою на небі. Вірить в його повернення – з сумом розповідає жінка. – Нам його дуже не вистачає.
Поки Саша був живий, я була впевнена, що все у нас буде добре. З ним все зникло”.
На подвір’ї школи в селі Новогригорівка Перша школярі висадили Калинову алею пам’яті на честь колишніх учнів, які віддали своє життя в боях з окупантами. Серед них є деревце, присвячене Олександру Лаврівському.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Фото з сімейного архіву Лаврінських
Читайте також: Третя штурмова, важкі поранення і життя після фронту: історія ветерана з Кіровоградщини
Залишити коментар: