“Ми виховуємо не ідеальних людей, а справжніх”: розмова з директором 62-ї школи Володимиром Перервою про освіту, довіру та виклики часу
Два роки тому у нашій розмові Володимир Перерва — тоді новопризначений директор однієї з львівських шкіл — сказав фразу, яка резонує й досі: «Вчителі не ідеальні, бо вчитель — це насамперед людина». Напередодні Дня вчителя ми знову зустрілися, аби поговорити про пройдений шлях, виклики війни, зняття ієрархічних «погонів» у класі та те, як школа стає простором, куди дітям справді хочеться повертатися.
«Змінився простір, змінилася кількість дітей, змінився я»
Якщо подивитися на останні два роки: що з запланованого вдалося втілити, а що виявилося складнішим?
Змінився насамперед сам простір. Ми перенесли головний вхід, облаштували красивий хол, де є затишна зона для дітей. Коли заходиш у приміщення, одразу відчуваєш світлу, сучасну атмосферу.
Змінився і я сам. Нас стало більше — кількість учнів зросла майже на сотню. Серед них є діти з родин внутрішньо переміщених осіб, діти наших захисників і захисниць, а також ті, чиї батьки, на жаль, загинули на війні.
Ми оновили кабінети, запровадили нові напрямки: з’явилися шахи в розкладі, театр і драма, хореографія у початкових класах, запустили програму «Інтелект України». Окрім того, ввели формат «Школа без стін» — двічі на семестр діти разом із вчителями навчаються поза шкільним приміщенням: у музеях, на виїзних уроках чи інтерактивних локаціях. Для дітей із особливими освітніми потребами разом із асистентами вчителів організовуємо щомісячні виходи до мистецьких та спортивних установ.
«Вчитель підвищує авторитет, коли каже “я не знаю”»
Чи має, на вашу думку, сучасний педагог право сказати в класі «я не знаю»? Чи не підриває це його авторитет?
Вчитель повинен сказати «я не знаю», коли насправді не має відповіді тут і зараз. На мій погляд, у цей момент він не втрачає, а навпаки підвищує свій авторитет, бо стирає штучні «погони».
Другий учень у класі бачить це й розуміє: він теж має право чогось не знати, і це абсолютно нормально. Але тут є важливий момент. Потрібно проговорити: «Я не можу відповісти тобі зараз, але я візьму час, подумаю і дам відповідь завтра чи наступного тижня».
Найгірше — це проігнорувати питання або, страх Божий, вигадати відповідь на ходу аби «зберегти обличчя». Сучасна дитина за секунду зайде в інтернет і перевірить факт. І якщо там виявиться брехня, дитина перестає довіряти цій людині, а авторитет руйнується вщент.
«Ми не виховуємо ідеальних людей — реальне життя дає завдання зі зірочкою»
Ви часто наголошуєте на тому, що школа не повинна бути «ідеальною». Чому це важливо?
Наша школа свідомо не виховує ідеальних людей. Вона виховує людей — просто людей, якими вони є. Щоб вони не намагалися бути на когось схожими чи подобатися усім навколо.
Учні мають відчувати простір для досвіду та допомоги. Бо реальне життя дуже швидко дає завдання «із зірочкою», де треба не просто підставити цифри чи слова за формулою, а діяти в нестандартних обставинах. У часі війни ми маємо вчити не лише математики чи фізики, а й уміння реагувати на надзвичайні ситуації, надавати домедичну допомогу, критично мислити та аналізувати інформацію.
“Нам подобається, що в нашій школі з учителями можна бути собою. Якщо хтось отримує погану оцінку чи щось не розуміє з першого разу, тебе не соромлять перед усім класом, а допомагають розібратися. Вчителі завжди кажуть: “Помилка — це просто привід спробувати ще раз”, – діляться учні 7В класу.
«Школа під час війни — це місце, де тобі безпечно»
Які головні виклики стоять перед школою сьогодні?
Школа під час війни — це місце, де дитині хочеться залишатися. Попри складну безпекову ситуацію, тривоги й спускання в укриття, дитина має знати: вона йде туди, де безпечно, і де поруч свої. Чи це контекст війни, чи особисті дитячі переживання, чи непорозуміння з однолітками — вона йде туди, де її чекають і готові вислухати.
Ще один важливий момент: школа не повинна говорити про абстрактне майбутнє. Вона має навчати, як жити сьогодні. Змінюються діти — має змінюватися й школа, йти за цими трендами та жити в одному ритмі з учнями.
«Формування спільноти — це коли батьки приходять увечері грати в квізи»
Що допомагає об’єднувати вчителів, дітей та батьків у єдину команду?
Школа стане спільнотою лише тоді, коли ти постійно вкладаєшся в її розвиток. Наприклад, ми запровадили просту й зрозумілу комунікацію з батьками, а згодом запустили батьківські квізи.
Батьки кожного класу збирали команди й увечері після роботи приходили до школи грати в інтелектуальні ігри. Вчителі тримали модерацію, діти малювали плакати й палко вболівали за своїх батьків, коли ті відповідали на запитання. Ми пройшли відбірковий етап, півфінал і великий фінал.
Батьки прийшли не говорити про оцінки чи проблеми, а просто провести час разом. І це формує справжню довіру.
Простір, де вчать підніматися
Школа — це маленький мікрокосм реального життя. Тут діти бігають коридорами, закохуються, роблять дурниці, падають і знову піднімаються.
«Не завжди важливо навчити дитину абсолютно всіх математичних формул чи дат з історії, — підсумовує Володимир Перерва. — Значно важливіше — дати їй можливість прийняти рішення, усвідомити відповідальність і рухатися далі. Коли дитина падає, вона мусить бачити поруч свідомого дорослого, який допоможе встати й пояснить: падати — це нормально. Набагато важливіше — навчитися красиво підніматися».
Кожен учитель, який заходить у клас, може стати для когось тією самою рольовою моделлю, яку згадуватимуть через 10 чи 20 років. І якщо дитина виходить зі школи людиною, яка вміє мислити, має людські цінності та знає, як долати виклики — значить, місія школи виконана.
