“Я – ЯБЛУНЯ…” Так Ти сказала колись про себе. Ти була закорінена у любов до своєї Землі, а твоя душа сягала Неба ще за життя. Неба сягають твої думки та ідеї. Неба сягає Твоє Слово. Ти промовляла до нас, аж криком кричала, не тлумлячи його в собі на догоду приспаним, не залишаючи його у замкненому просторі душі. Бо душа твоя – розхристана, відкрита, смілива, промовиста, не захована.
Ти обіймала і спопеляла, рятувала і карала, любила і ненавиділа. Ти була цвітом яблуневим і Словом-Мечем на два боки гострим. Але як часто Твоє Слово – чи болю, чи заклику до бою, чи заклику до гідності – було голосом тої, що волала в пустелі.
Аби Тебе почути, побачити, осягнути, збагнути, я маю зробити спробу хоч трохи здійнятися увись. Вирватися зі своєї власної обмеженост, з обмеженості лету моїх крил, скутої чотирма стінами страху, закутої у літепле поржавілля духу. Не боятися здійнятися над самою собою, до Сонця. Там, у неозорому безмежжі небесних сфер, у своїй стихії, не затисненій і не втисненій у відведені кимось межі, високо, аби не дісталися слабкодухі чи підступні, ти літаєш-ширяєш на своїх міцних орлиних крилах. Гордо і красиво. І Тебе, Твою неосяжну душу, Твоє Слово, що ламало, трощило, змітало фальш, брехню і ницість, не замкнути і не вмістити в жодних інших “просторах”, окрім Неба.
Вирватися і злетіти. Тоді, лише тоді зможу побачити дивовижну красу твоєї крони, коронованої і ніжним, і таким витривало-сильним буйним весняним цвітом. Тоді лише зможу наситити спраглість свою, а ще той свій мізер знань і сили плодами твоєї праці, пізнати їх цінність і ціну. Тоді лише зможу сказати, що знала і знаю Тебе справжню.
Ольга Гошовська
Світлина Sofiya Semchyshyn