Щонеділі центральна площа Кропивницького стає місцем сили та болю: тут проходять мирні акції на підтримку тих, чий шлях поставила на паузу війна. «Ранкове місто» традиційно висвітлює ці важливі для нашої громади події та продовжує цикл матеріалів про військовополонених і зниклих безвісти земляків. У цих публікаціях – живі історії людей, на яких щомиті чекають удома, та хроніка боротьби їхніх родин за правду і повернення.

«Ми завжди чекаємо»
Ярослав Ганенко народився у 1994 році. Його рідний дім – село Високі Байраки Кропивницького району. До того, як пов’язати своє життя з армією, хлопець працював у цивільній сфері – займався будівництвом. Проте поклик захищати Батьківщину виявився сильнішим: свій шлях у лавах Збройних Сил України Ярослав розпочав ще за часів проведення Антитерористичної операції (АТО), підписавши контракт.
Відтоді він практично безперервно перебував у строю, ставши професійним військовим. Через постійне перебування в зоні бойових дій чоловік так і не встиг створити власну родину, проте вдома на нього завжди чекав надійний тил: велика любляча сім'я – мама, тато, сестра, племінниці та тітка. З початком повномасштабного вторгнення Ярослав захищав Україну на Краматорському та Донецькому напрямках.
Трагічний день, який розділив життя родини на «до» та «після», стався 11 лютого 2024 року. Біля населеного пункту Боданівка Бахмутського району група Ярослава разом із побратимами потрапила під щільний обстріл ворожого дрона-камікадзе.
У епіцентрі того удару опинилося четверо бійців. Одному з побратимів дивом вдалося вирватися з пастки та дістатися до своїх. Він і передав командуванню першу інформацію: хлопці отримали поранення, проте залишалися живими. За його словами, дехто мав ушкодження ніг, а в одного з бійців був сильний забій грудної клітки.
Через безперервні масовані обстріли та високу небезпеку евакуаційні та медичні групи фізично не могли підступитися до поля бою ні в той день, ні в наступні. Згодом від командування частини надійшла офіційна відповідь: хлопці вважаються зниклими безвісти.
Родина Ярослава не втрачає віри, адже свідчення врятованого побратима дають надію: бійці були живі після обстрілу. Рідні припускають, що поранених військових могли забрати у полон.
Цю важку невідомість сім'я Ганенків розділяє з іншими родинами. Тітка Ярослава, пані Валентина, розповідає, що донька одного із побратимів її племінника також шукає свого батька. Вони зникли разом під Бахмутом і тепер дві родини паралельно намагаються знайти бодай якусь ниточку інформації про долю своїх близьких.
Рідні Ярослава чекають усім серцем. Попри біль, який триває вже довгі місяці, родина не опускає рук і продовжує боротьбу на інформаційному та громадському полі.
Валентина Михайлівна разом із іншими родичами є постійною учасницею мирних акцій на підтримку військовополонених та зниклих безвісти, що проходять у місті: «Кожен раз виходимо, кожен раз. Тільки якщо хвороба якась завадить – то виняток. А так – і в дощ, і в град, і в сніг, і в спеку. Ми не змінюємо своєї позиції, бо просто не можемо зрадити цьому чеканню. Ми їх чекаємо. Чекаємо, надіємося і віримо. Дуже надіємося, що все ж таки ми його обнімемо живим і здоровим».

«Був сильний мінометний обстріл»
Олег Володимирович Панов зник безвісти у грудні 2024 року. Офіційне сповіщення, яке отримала родина з військової частини, принесло більше запитань, ніж відповідей. Жодних подробиць, за яких обставин це сталося, військове командування надати не змогло. У документі значилося: «був сильний мінометний обстріл».
Разом з Олегом було згадано прізвища інших бійців, які перебували поруч у той трагічний момент. Проте спроби матері, Валентини Іванівни, дізнатися бодай щось через слідчого чи знайти контакти цих людей виявилися марними. Телефонні номери та профілі побратимів заблоковані, зв'язку з ними немає.
За півтора року родина Олега не отримала жодної зачіпки. Мати, дружина та двоє дітей захисника опинилися в інформаційному вакуумі. За цей час вони пройшли через усі можливі кола бюрократичних пошуків: подали документи, анкети та зразки ДНК до всіх офіційних координаційних штабів, правоохоронних органів та пошукових структур.
Вдома на Олега чекає велика родина. Він одружений, разом із дружиною виховує двох дітей: 16-річну доньку та сина, якому днями виповнюється 8 років. Увесь цей час діти та дружина живуть надією на повернення батька й чоловіка, ловлячи кожну новину про обміни.
Півтора року щотижневої боротьби виснажують, але не ламають материнське серце. Валентина Іванівна не пропустила жодної щонедільної акції у Кропивницькому, ставши невіддільною частиною спільноти родин, які чекають. Вона йде на площу попри втому, хвороби, дощ чи сніг, бо знає: це її особистий пост і її бій за сина:
«Жодного разу ще не було, щоб я не прийшла сюди. Яка б була – чи хвора, чи дощ, чи сніг – не має значення. Надія не вмирає. Ждемо, чекаємо і, кажу, до останнього буду. Ніколи не змирюся з тим, що кажуть деякі – визнавати загиблим. Ні, ніколи в житті не визнаю загиблим! Скільки років треба буде – стільки й буду чекати. Буду».
Моряк, який не зрадив присязі

Руденко Олександр Миколайович свого часу проходив службу в Криму – служив у лавах військово-морського флоту. Коли розпочалася окупація півострова, чоловік виявив тверду громадянську позицію: не зрадив присязі України та перебрався на підконтрольну територію. Згодом Олександр оселився у Кропивницькому. На новому місц брався за різні роботи, аби забезпечувати та годувати родину.
У Кропивницькому на нього продовжує чекати мама Світлана, яка зараз залишилася в місті сама: дружина Олександра разом із їхньою 14-річною донькою через війну виїхали за кордон.
Влітку 2023 року Олександр разом із трьома побратимами вирушив на бойове завдання в Донецькій області – поблизу населеного пункту Григорівка, що на Бахмутському напрямку.
Під час виконання завдання розпочався запеклий ворожий обстріл. Група військових із чотирьох чоловік залишилася прикривати позицію, проте на місце дислокації бійці так і не з’явилися. Через щільний вогонь оперативно розшукати їх не вдалося. У липні 2023 року мамі Олександра надійшло офіційне сповіщення про те, що її син зник безвісти під час виконання бойового розпорядження.
Мати Олександра не припиняє оббивати пороги всіх можливих інстанцій. Вона зверталася до Міжнародного комітету Червоного Хреста, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Офісу омбудсмена Дмитра Лубінця і навіть надсилала запити в Російську Федерацію. Проте офіційні структури досі тримають мовчання.
Водночас у серпні 2023 року, невдовзі після зникнення Олександра, родина самотужки відшукала в мережі зачіпку – світлину, на якій зафіксований чоловік, дуже схожий на Олександра. На фото він лежить поранений, ймовірно, у шпиталі, а на зображенні містилася позначка «плен». Незважаючи на те, що рідні надали цей знімок усім уповноваженим органам, офіційного підтвердження полону вони так і не домоглися. Слідчі органи зазначили, що за цією фотографією є щонайменше 12 різних звернень від інших родин через візуальну схожість. Світлана тримає зв'язок із батьками тих трьох побратимів, які зникли разом із її сином, – у них теж досі немає жодної звістки.
Сьогодні пані Світлана залишилася у Кропивницькому сама, без підтримки близьких, які перебувають за кордоном. Проте щонеділі вона приходить на міські акції, тримаючи в руках портрет сина, аби нагадати світові про його долю та спробувати знайти бодай когось, хто міг бачити Олександра чи знає щось про його перебування в неволі:
«Оце виходжу на акції, може десь якось хтось звісточку дасть чи хтось побачить... Немає ніде нічого пока, але ми чекаємо».

Медик, який обрав шлях захисника

Володимир Шуляренко народився у 1991 році. Його життя було тісно пов'язане з Кропивницьким, де він жив та працював у мирний час. Своє покликання Володимир знайшов у порятунку людей – у цивільному житті він працював фельдшером в обласній лікарні.
Своєї власної родини – дружини та дітей – чоловік створити не встиг. Коли прийшов час захищати країну, Володимир не залишився осторонь: у 2024 році він мобілізувався та самостійно, за власним рішенням, пішов до війська, змінивши білий халат на військову форму.
Зв'язок із Володимиром обірвався у 2024 році під час запеклих боїв на одному з найважчих ділянок фронту – Бахмутському напрямку.
Офіційні структури та військове командування не надають родині жодних конкретних деталей. Відомо лише те, що підрозділ Володимира потрапив під масований ворожий обстріл, під час якого зв'язок із ним було втрачено. Вдома на сина чекає мама – пані Любов.

Систематичне висвітлення історій зниклих безвісти допомагає утримувати увагу суспільства та міжнародних організацій на проблемі непідтвердженого полону. Щонедільні збори родин у Кропивницькому доводять, що попри тривалу відсутність офіційних даних, родини не припиняють пошукових заходів.

Катерина Федченко

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Foreningen Ukrainian Media Fund Nordic в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.