Нацгвардієць утік з авто під час перевезення до іншої частини, а потім подав рапорт на звільнення: як СЗЧ вплинуло на рішення суду
Хмельницький окружний адміністративний суд розглянув справу за позовом військовослужбовця Національної гвардії України до військової частини про визнання протиправними дій щодо незвільнення з військової служби та зобов’язання вчинити відповідні дії.
Спір виник після того, як нацгвардієць, якого військова частина визнала таким, що самовільно залишив місце служби під час перевезення до іншої частини, подав рапорт про звільнення у зв’язку із закінченням строку контракту, однак отримав відмову.
Суть справи
До суду звернувся військовослужбовець Національної гвардії України, який вважав протиправним неприйняття військовою частиною рішення про його звільнення з військової служби.
Суд встановив, що 3 жовтня 2023 року чоловіка було прийнято на військову службу за контрактом до військової частини Національної гвардії України відповідно до статті 20 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Позивач проходив службу у званні сержанта на посаді контролера 3-го відділення 1-го взводу контролерів 2-ї спеціальної комендатури батальйону охорони військової частини.
На виконання наказу командувача Національної гвардії України від 6 липня 2026 року №230 військовослужбовця перевозили для подальшого проходження служби до іншої військової частини Національної гвардії України.
Відповідно до наказу командира військової частини від 15 липня 2026 року №206 по стройовій частині, під час перевезення до військової частини оперативно-тактичного з’єднання 1-го корпусу Національної гвардії України сержант здійснив втечу з автомобіля, який його супроводжував. У зв’язку з цим військовослужбовця визнали таким, що безпідставно відсутній із 15 липня 2026 року.
Командир військової частини повідомив про обставини події керівника Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону, директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у Хмельницькому, начальника Головного управління Національної поліції у Хмельницькій області та відповідних посадових осіб.
У повідомленні йшлося про дії військовослужбовця, які, за оцінкою командування, містили ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною п’ятою статті 407 Кримінального кодексу України.
Крім того, у період із 15 до 27 липня 2026 року у військовій частині провели службове розслідування для встановлення причин та умов, що сприяли самовільному залишенню військовослужбовцем місця перебування під час перевезення до іншої частини для подальшого проходження служби. За результатами розслідування було складено відповідний висновок.
19 липня 2026 року сержант надіслав на електронну пошту військової частини рапорт про звільнення з військової служби разом із необхідними документами. У рапорті він посилався на підпункт «ж» пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Листом від 21 липня 2026 року командир військової частини повідомив заявника, що 15 липня він здійснив самовільне залишення військової частини під час перевезення до нового місця служби, про що було поінформовано відповідні правоохоронні органи.
У листі зазначалося, що станом на 21 липня військовослужбовець перебував у розшуку як особа, яка самовільно залишила військову частину. Також для нього були призупинені всі види забезпечення.
Командир пояснив, що рапорт про звільнення може бути розглянутий у встановленому законом порядку виключно після повернення військовослужбовця до військової частини та поновлення його на всіх видах забезпечення.
Таким чином, військова частина відмовила у звільненні у зв’язку із закінченням строку контракту та рекомендувала сержанту повернутися до місця служби, після чого питання звільнення могло бути розглянуте.
Не погодившись із такою відповіддю, військовослужбовець звернувся до адміністративного суду. Він вважав, що військова частина протиправно не прийняла рішення про його звільнення з військової служби.
Позиції та висновки суду
Військова частина Національної гвардії України заперечувала проти позовних вимог та просила суд відмовити у їх задоволенні.
Відповідач зазначив, що відповідно до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» позивач залишається військовослужбовцем, на якого поширюються обов’язки проходження військової служби в умовах воєнного стану.
Оцінюючи спірні правовідносини, суд врахував, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 на території України було введено воєнний стан, строк дії якого на момент розгляду справи продовжено.
Суд звернув увагу на положення пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Відповідно до цієї норми, під час проведення мобілізації та дії воєнного стану контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби, зокрема, у зв’язку із закінченням строку служби, якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу, у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.
Водночас суд застосував положення частини другої статті 24 зазначеного Закону, яка регулює питання призупинення військової служби.
Цією нормою передбачено, що військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством.
При цьому під час дії воєнного стану військова служба для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби чи дезертирували, не призупиняється.
Отже, як зазначив суд, під час дії воєнного стану військова служба військовослужбовців, які самовільно залишили військову частину, не призупиняється. Відповідно, позивач залишається військовослужбовцем та зобов’язаний виконувати обов’язки військової служби.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що сержант, який проходив військову службу за контрактом від 3 жовтня 2023 року, під час перевезення до іншої військової частини здійснив втечу з автомобіля, який його супроводжував, у зв’язку з чим із 15 липня 2026 року вважався безпідставно відсутнім.
Суд також врахував, що про дії військовослужбовця, які містять ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною п’ятою статті 407 Кримінального кодексу України, командування повідомило відповідні правоохоронні органи, а у військовій частині було проведено службове розслідування.
За висновком суду, здійснивши самовільне залишення військової частини, сержант не виконав умов контракту від 3 жовтня 2023 року, копія якого містилася в матеріалах справи.
Окремо суд дослідив дотримання військовослужбовцем установленого порядку подання рапорту про звільнення.
Суд послався на частину сьому статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», відповідно до якої звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Також суд навів положення пункту 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008.
Згідно із зазначеним пунктом, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, що підтверджують підстави звільнення.
У рапортах зазначаються підстави звільнення з військової служби, думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю, а також районний або міський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Крім того, суд врахував статтю 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року №548-XIV.
Відповідно до цієї статті, зі службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо той не може їх вирішити — до наступного прямого начальника.
Натомість, як встановив суд, позивач подав рапорт із порушенням наведених вимог законодавства: не «по команді» та не через свого безпосереднього начальника, а шляхом надсилання електронною поштою на адресу командира військової частини.
Аналізуючи встановлені обставини та наведені норми законодавства, суд дійшов висновку, що військовослужбовець, який самовільно залишив військову частину, зобов’язаний повернутися до військової частини, понести відповідне покарання за його наявності та лише після цього реалізувати своє право на звільнення з військової служби.
Інші доводи та аргументи учасників справи суд визнав такими, що не мають значення для вирішення спору по суті та не спростовують установлених обставин і зроблених висновків.
Суд також нагадав положення статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому в адміністративних справах щодо протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Урахувавши встановлені обставини та наведене правове регулювання, Хмельницький окружний адміністративний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Рішенням у справі №560/15246/26 суд відмовив у задоволенні адміністративного позову військовослужбовця до військової частини Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити дії.
Рішення може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
