Навчив кримських татар бути нацією і протистояти русифікації: 112 років тому не стало Ісмаїла Гаспринського
Зміст
1.Народжений під тінню анексії
2.Міський голова, що втричі наповнив казну
3."Терджиман" – газета, що чотири роки чекала на дозвіл цензора
4.Літературна діяльність
5.Джадидизм: рух за "новий метод"
6.Нагороди і Нобелівська номінація
7.З ким його порівнюють
8.Чому ця постать досі важлива
Він народився у бахчисарайському передмісті і зробив те, чого до нього не наважувався ніхто – навчити свій народ читати газети рідною мовою і не розчинитися в імперській культурі, займаючись відродженням своєї. Для розуміння важливості постаті, Ісмаїла Гаспринського дехто називає "кримськотатарським Шевченком", хоча сам він більше нагадував поєднанням кількох постатей: Драгоманова, Франка, Мадзіні і ще й якогось прогресивного мера провінційного містечка в одній особі. Його історія – це історія про те, як просвітництво стало формою опору імперії, коли зброя була недоступна.
Більше про постать Ґаспринського розповість Еспресо.
Народжений під тінню анексії
Ісмаїл-бей Гаспринський (Гаспралі) народився за кілька років до початку Кримської війни – 8 (20) березня 1851 року в селі Авджикой поблизу Бахчисарая – колишньої столиці Кримського ханства, назва якої з кримськотатарської перекладається як "сад-палац". На момент його народження минуло вже майже сімдесят років відтоді, як Російська імперія у 1783 році анексувала Крим, і майже століття від ліквідації Гетьманщини – обидва народи, українці та кримські татари, втратили державність у другій половині XVIII століття, і саме на XIX сторіччя припала для обох спільна фаза свого культурницького націотворення, символами якої стали Тарас Шевченко та Ісмаїл Гаспринський, відповідно.
Родина Гаспринського була дворянською – батько, прапорщик, а згодом поручик царської армії, отримав дворянський статус за службу. Це відкрило синові двері до непростого, роздвоєного виховання: спершу сільська мусульманська школа-мектебе, потім гімназія у Сімферополі, військова гімназія у Воронежі та кадетський корпус у Москві. Ісмаїл готувався до кар'єри російського офіцера, але доля розпорядилася інакше.
Юнак спробував таємно приєднатися до османської армії, що воювала проти повстання на Криті, кар'єру військового покинув і повернувся до Бахчисарая, де в 1867 році почав викладати російську словесність у мусульманській семінарії Зінджерлі-медресе.
Наступні роки – це пошук себе між двома світами. У 1871 році він вирушає до Парижа, працює перекладачем у рекламному агентстві, відвідує лекції в Сорбонні, згодом їде до Стамбула. Саме ця подорож – Крим, Росія, Європа, Туреччина – сформувала в ньому унікальну оптику людини, яка бачила відсталість становища мусульманських народів імперії не зсередини, а порівняно з тим, як влаштоване життя "у френгів", тобто європейців, як їх часом називали мусульмани.
Міський голова, що втричі наповнив казну
Повернувшись із Туреччини 1874 року, Гаспринський зайнявся громадською діяльністю в Бахчисараї – і тут його чекав перший практичний успіх.
У 1878–1879 роках його обрали міським головою, і на цій посаді він пробув чотири роки. Це не була формальна посада для галочки. Адже освічений та прогресивний голова зумів утричі збільшити міський бюджет, домігся від імперських властей підвищення квоти для мусульман в органах самоврядування. Для людини, яка щойно почала обмірковувати, як "розбудити" свій народ, це стало практичним доказом того, що інституційна робота може давати реальний результат навіть під імперською адміністрацією.
"Терджиман" – газета, що чотири роки чекала на дозвіл цензора
Ісмаїл Гаспринський під час видання газети, фото: соцмережі
Головна справа життя Ґаспринського почалася 1883 року, коли в Бахчисараї він заснував газету "Терджиман" ("Перекладач") – двомовне, кримськотатарсько-російське видання. Просвітник цілих чотири роки домагався дозволу російської влади на видання цієї газети – сама затримка промовисто свідчить, наскільки насторожено імперія ставилася до будь-якої тюркомовної преси.
Коли дозвіл нарешті дали, газета стала першою і протягом багатьох років залишалася єдиною тюркомовною газетою в межах Російської імперії. Проіснувала газета 35 років і регулярно виходила до квітня 1918-го.
Працювати доводилося під постійним наглядом цензора, тому Гаспринський навчився писати між рядками – критикувати відсталість імперських теренів доводилося не напряму, а через літературних персонажів, які захоплено порівнювали облаштування земель у Європі з реаліями вдома. Після його смерті у 1914 році газету ще чотири роки видавав його син Рефат – родинна справа пережила засновника.
Важливо відзначити, що навколо "Терджимана" Гаспринський побудував також цілу видавничу екосистему:
- рекламний додаток "Листок объявлений" (з 1886 року);
- часопис "Алем-і нісван" ("Жіночий світ") – перший кримськотатарський журнал для жінок, заснований наприкінці 1905 року і згодом фактично сімейна справа: редакційну роботу продовжувала його дочка;
- дитячий журнал "Алем-і субʼян" ("Світ дітей");
- газету "Мілет" ("Нація") та сатиричний часопис "Ха-ха-ха";
- видання Корану, тиражі якого поширювалися серед тюркомовного населення за кордоном.
Загалом це величезні наклади, які охоплювали різні відтінки життя і дозволяли його народу вчитися своєю мовою, розуміти модерний світ в якому вони жили, а головне бачити своє місце в ньому. А ще важливо додати, що ці видання сформували засади кримськотатарської літературної мови, тому саме Гаспринський був біля її витоків.
Літературна діяльність
Ісмаїл Гаспринський був не лише видатним публіцистом і просвітителем, а й визнаним класиком кримськотатарської літератури, автором художніх творів, у яких поєднувалися література, суспільна проблематика та його бачення майбутнього мусульманських народів. Серед його найвідоміших праць – роман "Листи молли Аббаса Франсові", розгорнутим варіантом якого стала утопічна повість "Дар уль-Рахат мусульманлари" ("Країна благоденства мусульман"). У ній письменник змальовував уявне суспільство, побудоване на освіті, розвитку науки та суспільному поступі.
До художньої спадщини Гаспринського належать також антиутопічна повість "Африканські листи", історичне оповідання "Арслан-киз" ("Дівчина-левиця") та містична новела "Горе Сходу". Водночас він активно працював у жанрі політичної та суспільної публіцистики, порушуючи питання модернізації мусульманського суспільства, освіти, культурного розвитку та взаємин між Сходом і Заходом.
Значення Гаспринського для літератури виходило далеко за межі Криму. Він фактично став одним із творців модерної кримськотатарської прози й започаткував або розвинув низку літературних і публіцистичних жанрів, які згодом поширилися серед інших тюркомовних народів.
Джадидизм: рух за "новий метод"
Ісмаїл Гаспринський з колегами, фото: Вікіпедія
Найглибший, стратегічний внесок Гаспринського – не газета сама по собі, а рух, який навколо неї сформувався: джадидизм (від арабського "усул-і джадід" – "новий метод"). Це була програма реформ, зосереджена насамперед на освіті, але з амбіцією змінити все суспільство.
Суть методу проста – осмислене засвоєння предметів замість механічного зазубрювання малозрозумілих текстів, навчання рідними мовами, що не виключало вивчення арабської та європейських мов. У 1884 році Гаспринський випробував цей метод у власній школі в Бахчисараї – замість традиційного медресе, де діти роками зазубрювали арабські тексти, не розуміючи їх змісту, з'явилася класно-урочна система, звуковий метод навчання грамоти та освіта, доступна не лише хлопцям, а й дівчатам.
Ефект перевершив очікування засновника. Завдяки оновленій школі на початку XX століття зародилася нова генерація кримськотатарських інтелектуалів, по-європейськи освічених, але таких, що не втратили мусульманської ідентичності. Нові школи поширилися далеко за межі Криму: за даними турецьких джерел, у 1895 році таких шкіл у Російській імперії налічувалося вже понад сотню, а до 1914-го – близько п'яти тисяч! Джадидизм став ідейною основою для цілого покоління реформаторів у Туркестані, Поволжі, серед казанських татар – рух, який Ґаспринський запалив у Бахчисараї, охопив увесь мусульманський світ Російської імперії.
У 1905 році, коли революція тимчасово послабила імперську хватку, Гаспринський зі своїми однодумцями заснував ліберальну організацію "Іттіфак ель Мусліміна" ("Союз мусульман") – спробу перевести просвітницьку роботу в політичну площину.
Нагороди і Нобелівська номінація
Видавнича й просвітницька праця Ґаспринського не залишилася непоміченою навіть імперською адміністрацією: за успішну видавничу діяльність він неодноразово відзначався на державних поліграфічних виставках, а 1908 року до 25-річного ювілею "Терджимана" в казанському видавництві на його честь навіть виготовили іменний друкарський шрифт. Також він отримав нагороди і по ту сторону Чорного моря - від Османської імперії, наприклад, орден Меджида (IV ступеня).
Але найпомітніше визнання прийшло 1910 року. Своєю просвітницькою діяльністю Гаспринський сприяв зближенню тюркських народів, розвитку їхньої національної культури та політичної самосвідомості, за що був номінований на Нобелівську премію миру. Його кандидатуру висунув французький журнал "Revue du monde musulman" за соціально-політичну та культурно-просвітницьку діяльність.
Премію він не отримав, але сам факт номінації – рідкісне визнання того, що просвітництво тюркомовного меншинства в Російській імперії має вагу світового масштабу.
З ким його порівнюють
Постать Гаспринського настільки багатогранна, що дослідники й журналісти постійно шукають для неї аналог – і жоден не є повним.
В українському контексті найчастіше проводять паралель із Тарасом Шевченком: у кожного народу є свій визначний діяч, який зробив величезний внесок у культуру, літературу і національну свідомість – якщо в українців такою людиною є Шевченко, то у кримських татар це Ісмаїл Гаспринський.
Але це порівняння умовне – Гаспринський не був поетом-пророком, а радше поєднанням публіциста, педагога-реформатора й адміністратора. Однак як символ пробудження національної свідомості своєї доби – воно досить влучне.
Історики також проводять інституційну паралель: обидва народи, українці й кримські татари, втративши державність у XVIII столітті, у XIX сторіччі одночасно проходили через фазу культурницького націєтворення, і символами цього етапу стали саме Шевченко і Гаспринський – кожен своєю мовою навчав співвітчизників не забувати, хто вони.
У ширшому мусульманському й тюркському світі Ґаспринського найчастіше ставлять поруч із Сайїдом Ахмад-ханом, засновником Алігархського руху в Індії. Адже обидва в другій половині ХІХ століття намагалися провести своїх одновірців через модернізацію освіти, не втрачаючи релігійної ідентичності. Різниця в тому, що Ахмад-хан діяв у британській колонії, а Гаспринський – в Російській імперії, яка століттям раніше знищила державність його народу, тож ставки для нього були іншими: йшлося не просто про адаптацію до колоніальної влади, а про фізичне виживання мови й культури.
У джадидистському русі Гаспринського однозначно вважають засновником-ідеологом, тоді як пізніші постаті на кшталт татарського богослова Різаетдіна Фахретдіна свідомо продовжували вже закладену ним лінію, зокрема, використовували новотюркську спільну мову, яку Ґаспринський проголосив об'єднавчою для всіх тюркських народів.
Чому ця постать досі важлива
фото: Вікіпедія
Для кримських татар Гаспринський – не просто історична фігура з підручника, а буквально батько модерної нації в тому сенсі, в якому ми говоримо про "націю" після доби Просвітництва. До нього кримськотатарська ідентичність трималася переважно на релігійній і родовій приналежності; після нього – на спільній друкованій мові, спільній системі освіти й усвідомленні себе частиною ширшого тюркського світу, водночас із власною, кримською, специфікою.
"Він став для кримськотатарського народу символом відродження тюркізму, змін, відмови від старих догм і стереотипів. Гаспринський був одним з найвідоміших педагогів-реформаторів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його ідеї помітно вплинули на підготовку та проведення реформи національної освіти. Однак своє життя Гаспринський присвятив справі єднання традиційної духовності з передомовим здобутками європейської культури й досяг у цьому терені небачного успіху і світової слави. Власне, він один з небагатьох, хто свого часу формував національну інтелігенцію, з якої згодом виросла інтелектуальна еліта кримських татар", - таку оцінку дає йому історикиня Гульнара Абдулаєва у своїй книзі "Історія Криму".
Це особливо важливо усвідомлювати сьогодні, коли Крим знову окупований тією ж імперією, тільки в новій формі. Ідея Гаспринського про те, що мова й освіта є формою опору, коли пряма політична боротьба неможлива, виявилася напрочуд живучою: саме школи "нового методу" і преса рідною мовою дали кримським татарам той запас культурної суб'єктності, який дозволив їм пережити страшну трагедію депортації 1944 року, десятиліття вигнання і повернутися на батьківщину зі збереженою ідентичністю.