80-річна Антоніна Андрєєва три місяці тому виїхала з села Миколаївка Донецької області разом з донькою Тетяною. Нині жінки живуть у тимчасовому прихитску у Любомлі. Зі старих речей, які розпускають на нитки, жінки в’яжуть іграшки, пледи та одяг, також допомагають захисникам.
В’язання допомагає заспокоїтись та адаптуватись в нових умовах, розповіла Суспільному Антоніна Андрєєва.
Жінка каже, у неї на Донеччині була квартира, у доньки — будинок, город, господарство невеличке. Коли виїжджали взяли з собою необхідні речі, старі фотографії на пам’ять та гачки, спиці для в’язання та швейну машинку.
Тетяна Анрєєва розповідає, що село, де вона жила знаходиться за 7 кілометрів від Слов’янська. У 2014-му році, коли все починалось, було спокійніше, говорить жінка. У 2022 році вона ще ходила на роботу. А в грудні 2024 року в її будинок стався приліт. Вибило вікна, двері. Усе відновила за програмою єВідновлення та все довелось залишити.
“Вже було неможливо там жити: лікарня не працює, аптеки не працюють, магазини теж. Мама старенька, 80 років, їй догляд потрібен. Приїхали ми у лютому цього року після того, як неможливо там вже не атлсо світла, газу, зараз, мабуть, і води нема”, — говорить Тетяна Андрєєва.
Антоніна Андрєєва каже, що їхати не хотіла, наполягла донька, бо в її під’їзді вже всі виїхали, навіть котів з собаками позабирали.
Жінки розповідають, коли жили на Донеччині, то по сусідству було багато військових, їм в’язали — шкарпетки, рукавички, і позивний вив’язували збоку
“Я, мабуть, мішок зв’язала тоді. Мама сиділа, розпускала щось стареньке. І ми хлопчикам в’язали. Це моя розрядка, антистрес”, — говорить Тетяна Анрєєва.
На Волинь приїхали з усією родиною, щоб бути разом. Донька Тетяни Андрєєвої з внуками живе в іншому гуртожитку.
“Ми часто бачимося, тут аби миру дочекатися. Найбільше хочеться. Додому хочеться. Який би він не був, щоб там не було, будемо відбудовувати, будемо щось робити, ну, хочеться додому. Воно своє, воно тримаєшся за нього. За коріння, за ту черешню, яблуню”, — каже переселенка.
На Волині, розповідають жінки, місцеві жителі добре їх прийняли, допомагають чим можуть, але Донбас — це їхня батьківщина. Нікуди ми не дінемось від свого коріння, одне тільки, щоб тут не померти, щоб вдома, каже 80-річна Антоніна Андрєєва.