Оксана Забужко: «Ни жалости, ни боли». Как началась денацификация Москвы
Война на территорию «московского царства» на памяти живых поколений не заходила, в их сознании она всегда должна происходить «где-то далеко»
Розкішно виступила LELEKA на Євробаченні — аж дух забивало слухаючи! А зраночку, іно я розплющила очі, в голові мені заграло й пішло на ріпіт хриплим голосом Шнурова:
«Москва, по ком звонят твои колокола,
Москва, почем твои златые купола?.."
Оце так «музика навєяла», подумала я (олди пам’ятають цей анекдот, нині він уже несмішний), — і тільки глянувши в новини, зрозуміла, що це моя підсвідомість крізь сон правильно визначила напрям руху наших БПЛА. Слава ЗСУ, з Богом, рідненькі, не зупиняйтеся!
«І не відчую ні жалю, ні болю», — писав Льоня Кисельов у 1968-му (вірш зветься Шкода Москви). Так і сталося: «ні жалю, ні болю» — хоч би і все там «сґорєло целіком». Єдине відчуття — це легке обридження на всі оті перелякані «ауєть!» за кадром і, чомусь особливо, на жіночі плачі про те, як їм «здєц-как-страшно»: «уті-путі, какіє ми нєжниє», — так само беземоційно прокоментував хтось з українців, і я подумки поаплодувала: прекрасна, емоційно точна реакція, якою означується — кінець діалогу, точніше, його засаднича, вже, неможливість.
Емоційно точна реакція, якою означується — кінець діалогу
(Ті, хто чесно рветься там у коменти тлумачитися в дусі «ага, а нам яково отак 5-й рік?» — ті ще «на щось сподіваються», ще «не втрачені» для роспропаґанди, котра завтра почне нам підсипати — власне, вже почала, в мене повна стрічка! — дедалі більше історій про «харошихрускіх», які весь цей час, мовляв, були на нашому боці й тяжко страждали, тож треба з ними обійнятись, замінити Путіна «харошим», і знов російську власність в Україні можна буде не приховувати (закреслено) знов буде мир-дружба-жвачка, — ця стадія випробувань на міцність у нас іще попереду, і ми до неї готові, боюсь, препогано…)
Шукаю в собі тепер якихось емоцій до тої країни, пробую щось відчути, як герой кисельовського вірша, — але, схоже, в міжчасі я вже для себе «розібрала Росію», як конструкцію леґо, на окремі кубики і провела їх повну інвентаризацію. «Жаль» мені насправді тільки за тою (примарною, як виявилось) надією на рівноправний московсько-український діалог, яка була промайнула в дуже короткому історичному відтинку на рубежі століть, як у щілині між епохами, — я, наївний мурин, в таку можливість один час була вірила (майже як Енн Еплбаум, котра досі вірить у майбутню демократизацію Росії!), і знаю людей з російської сторони, котрі так само вірили.
І здавалось, що в мене були для цього підстави — в мене були там читачі. Вирозумілі, інтеліґентні. От би знаття, щО з ними стало після 2014 року?..
Готуючись оце тепер до суботнього ювілейного дійства в КК Краків, я мусила покопирсатись у своєму бездонному й безладному архіві — і серед кількох шухляд пожовклих відгуків на «Польові дослідження» 30-літньої давности натрапила, між іншим, на перші читацькі відгуки на російський переклад (вийшов у Москві в 2001 році). Розумію, чому я це зберегла (хтось із москвичів передав, там кілька сторінок зшитих, на фото перша): мене торкнув порив «вивчити українську, щоб читати в оригіналі».
По-читацькому це дуже зрозуміле почуття, тільки ніколи воно так, на моїй пам’яті, від росіян в бік української літератури не працювало, — і я була тоді, 25 років тому, щиро розчулена тим, що от, бач, на наших очах відбувається зміна парадигми (плюс іще й із моєї ж подачі!): на місце стосунків «метрополія — колонія» (коли друга мусить знати першу, а перша другу — ні) заступають нові, паритетні, на засадах взаємної поваги й зацікавлення, — розпочинається, нарешті, чесний українсько-російський культурний діалог (ха-ха!)…
Ця ілюзія недовго тривала — на нас майже відразу ж навалилась, як цунамі, російська інформаційно-культурна експансія, а з 2003 року вже пішли вкиди про «три страны, один народ». Але отой, історично короткий, момент «віри в діалог» — у те, ніби словами, книжками, повноцінним культурним обміном можна виправити все те, для чого забракло судових процесів чи хоча б офіційних вибачень на державному рівні, — той момент я пам’ятаю дуже добре. І мені боляче, коли бачу, що для багатьох моїх земляків він триває й досі.
Тому кажу, за класиком, «од всіх своїх нервів»: перестаньте вступати з росіянами в будь-який діалог — якщо тільки це не ваші особисті родичі чи друзі; вся ця наша інформаційна «золкінщина» — це, тупо, марнування ресурсу. Перестаньте намагатись просвіщати чи всовіщати людей, які прямо заявляють, на 5-й рік веденої їхньою країною війни на знищення, що вони «фшокє», бо «нє думалі, што война іх косньотца». Це та міра вродженого цинізму, на яку треба мати в анамнезі мінімум 4 покоління безкарно культивованого злочинства, нормальним людям таке невмістимо. Останніми, хто хоч якось, обмежено, але реально зазнав у їхній системі покарання за злочини проти людяности, хай і з іншим формулюванням, були чекісти 1950-х — жертви хрущовської десталінізації.
Загалом же, не забуваймо, війна на територію «московського царства» на пам’яті живих поколінь не заходила, в їхній свідомості вона завжди має відбуватись «десь далеко», і їм увесь час вкладали в голови, буцімто це через їхню «непереможність», що вони й сприймають за «базу», — а наші дивуються, чому досі ніхто з тих переляканих організмів не зажадав вивести війська з України!). Не треба їх повчати, бажати їм, щоб вони «"відчули те саме» і т.д., — вони ані не відчують, ні не зрозуміють.
Хіба — після 40 років (щонайменше!) потужної й послідовної «денацифікації», в кожному з нововиниклих після розпаду нинішньої РФ держутворень. І нинішні атаки на Москву й Підмосков'я якраз і є першим кроком до такої «денацифікації»: зміни їм у мізках «заводських установок», за якими, щО б не коїла їхня держава, — «іх нє косньотца». Ця установка однакова — що у путіна, що у васі з-під паркану. Бити треба — по ній.
І саме тому наші єдино надійні переговорники з Росією — то ракети й БПЛА на Москву.
Carthago delenda est ©.
Текст опубліковано з дозволу авторки