Палац, старі млини і «Галіція»: які таємниці зберігає маловідома перлина Поділля
Село Гірчична, що на Дунаєвеччині Хмельницької області, як мало яке інше підпадає під концепцію «Невідомої України» (Україна Інкогніта). Про його існування навіть на Поділлі мало хто здогадується, і нога туриста тут майже не ступала. А дарма — ця локація і цікава, і красива, і надзвичайно мальовнича.
Село розкинулося по берегах річки Студениці в гористій місцевості, перерізаній у кількох місцях глибокими ярами. Власне, від тих гір і походить топонім. Втім, у радянському краєзнавстві назву виводили від гірчиці. Мовляв, пани настільки жорстоко знущалися над селянами-кріпаками, що їхнє життя було гірким, як гірчиця. Тема хрестоматійна. У краєзнавчих нарисах «совіцьких» часів теза про панів-експлуататорів та інших визискувачів завше проходила крізь текст червоною ниткою. Причина прозора: влада досить скоса дивилася на людей, які досліджували історію України, підозрюючи десь там «український буржуазний націоналізм». Тож дослідники були змушені постійно доводити лояльність та вірність лінії партії.
В історичних документах Гірчична згадується від першої половини XVI ст. як королівський маєток, даний у довгострокове користування Станіславу Ярмолинському (1518 р.). Потім Гірчична була у володінні Сутківських (цей рід був гілкою Ярмолинських), а зрештою утворила особливе староство Гірчичнянське.
Вірогідно, село набагато давніше. Є свідчення, що ще наприкінці XIX — на початку XX століть тут простежувалися якісь давні вали.
На початок XVIII століття село було практично безлюдним, що є типовим для Поділля. Унаслідок низки безперервних воєн, які охопили край у другій половині XVII століття, Поділля тоді перетворилося на пустку.
Відповідно, землевласники, аби відновити демографічну ситуацію, заслали «сватів» в усі куточки Речі Посполитої, обіцяючи переселенцям різні пільги. Вірогідно, значна частина переселенців була з Галичини. На підтвердження цього північно-східна частина села й досі називається «Галіція». Була серед переселенців і дрібна шляхта, яка від селян нічим не відрізнялася — так само, як і посполиті, працювала на землі, але, крім мозолів, мала ще герб та чималий гонор. Ці селилися окремо від «холопів», тож південно-східна околиця села і сьогодні носить ім’я «Шляхетчина».
Після приєднання Поділля до Російської імперії у 1795 р. імператриця Катерина II віддала село секунд-майору Степану Качеріну. З наступних власників виокремимо Терезу зі Стадницьких Граб’янчину (1749–1826), вдову знаменитого короля ілюмінатів Тадея Грабянки, яка придбала це село у 1813 р. Її онук Фелікс Грабянка продав Гірчичну Вільгельму Залеському. Залеські були дідичами Гірчичного до 1917 р.
Серед архітектурних пам’яток варто виокремити храм св. великомученика Дмитра, що постав у 1876–1883 роках коштом місцевих парафіян та державної казни (будівництво обійшлося в 11 300 рублів). Церква успішно пережила радянську епоху боротьби з релігією і дійшов до нашого часу.
Цікавим є і невеличкий палацик. Хто із дідичів ХІХ ст. його звів — невідомо. Відомо лише, що за останнього власника тут зберігалася невелика колекція картин, зокрема англійських та французьких митців. Усе це було знищено під час погрому маєтку в 1918 р. Від 1920 року і донедавна приміщення використовувалося під школу.
Одразу по тому, як школу закрили, а будинок перетворився на пустку, хазяйновиті подоляни розбили всі грубки — чи то панські скарби шукали, чи то вогнетривку цеглу. Тоді ж повидирали й електропроводку (у господарстві знадобиться). Типова ситуація, зауважимо.
Цікавими і дуже красивими є і корпуси колишнього водяного млина ХІХ століття на річці Студениця. Це чи не найпривабливіша візуально пам’ятка села.
Загалом у межах Гірчичної у період розквіту працювало 5 млинів (три панські і два, що належали заможним селянам). Вірогідно, чотири з них були дерев’яними, а до нашого часу дійшов лише один — вимуруваний із вапнякових блоків та цегли.
