Так із захопленням каже про свої пасіки, де понад пів сотні вуликів, Ольга Власюк із Оконська, яка понад 30 років живе бджолами, пише Сергій Гусенко “Нова доба”.
Над пасікою стоїть густе дзижчання. Бджоли безперервно кружляють над вуликами, сідають на квіти фацелії, що господиня спеціально посіяла для своїх трудівниць, а потім знову зникають у дерев’яних будиночках. Серед десятків вуликів, які розмістилися поблизу будинку, упевнено крокує Ольга Власюк. Вона не одягає захисний костюм, не боїться підходити впритул до бджіл і навіть усміхається, коли вони пролітають просто біля обличчя.
– Не кусають вони мене, – сміється бджолярка. – Є, звичайно, сердиті сім’ї, але мої вже мене знають. Я можу й так ходити між ними, і нічого. Головне – бути чистою, спокійною і не боятися. Вони все відчувають.
Цьогоріч Ольга Петрівна відзначає одразу дві важливі дати – 65-річчя та 31 рік відтоді, як у її житті з’явилися перші бджоли. Каже, навіть не помітила, як захоплення перетворилося на справу всього життя.
– Тридцять один рік тому я привезла із Прилісного дві старі ступи з бджолами, які мені продав один чоловік, а перевезли знайомі. З того все й почалося, – згадує моя співрозмовниця. – У мого тата було п’ять чи шість вуликів, а в дядька Кузьми – вже справжня велика пасіка. Думаю, любов до бджіл у мене від них. Це в крові. Інакше пояснити не можу.
Вона показує ті самі дві старі ступи, з яких почалася її пасіка.
– Оце вони. Стоять уже понад тридцять років. Для мене вони як пам’ять. Саме з них виросло все господарство, – говорить жінка.
Сьогодні пасіка розташована у двох місцях – біля власної оселі та на батьківському обійсті, в іншому кінці села, яку також відвідали. Господиня сама перераховує бджолосім’ї.
– Тут понад тридцять вуликів і біля батьківської оселі зо двадцять, тож разом більше пів сотні. Навіть сама часом не знаю, скільки їх стало, бо рої постійно додаються, – усміхається пасічниця.
Цього року вона придбала десять вуликів.
– Купила їх сьомого березня. Господар помер, а родина продавала пасіку. Не всі сім’ї були сильні, але я їх виходила. Частину підсилила своїми роями, частину допоміг товариш-пасічник із Софіянівки. Майже усі вулики тепер заповнені, – із гордістю каже Ольга Власюк.
Біля пасіки квітне фацелія.
– Це спеціально для бджіл. Бачите, як вони її люблять? Місяць тому тут був просто мільйон бджіл. Усе дзижчало. Я спеціально сію такі медоноси, щоб їм було де працювати, – пояснює жінка.
Вона переконана: гарний мед починається не з медогонки, а з догляду за бджолами.
– Кожен вулик треба відкрити, кожну рамочку переглянути, усе почистити, перевірити. А вже потім занести рамки до медогонки, викачати мед, усе помити. Це величезна робота. Люди думають, що мед сам береться. Ні. Це праця від ранку до вечора, – говорить моя співрозмовниця.
Показуючи свої вулики, господиня відкриває один за одним.
– Загляньте всередину. Це ж готель люкс, – усміхається вона. – Я купую їм махрові рушники, утеплювачі, усе, щоб було тепло. Накриваю, щоб не промокали, щоб бджолам було добре. Для когось це просто вулик, а для мене – дім великої сім’ї.
Ольга Петрівна переконана, що без любові займатися бджільництвом неможливо.
– Багато хто думає, що мед – це легкі гроші. Та це такий труд, як тримати стадо корів. Їх теж треба доглянути, нагодувати, усе підготувати. Так само й тут. Роботи дуже багато. Хотіти займатися пасікою – мало. Треба мати талант. Це або є, або нема, – каже пасічниця.
Жінка зізнається, що навіть рідний брат не захотів продовжувати сімейну справу.
– Кажу йому: «Візьми хоч кілька вуликів». Не хоче. Мед любить, а бджіл – ні. Значить, нема того покликання. А в мене воно є. Я без них уже не можу.
Цього року пасічниця вже відкачала дві великі бочки меду.
– Одну вже практично роздала, друга ще стоїть. Не шкодую. Даю братові, знайомим, військовим, батюшкам, монахам, – говорить вона.
Частину меду жінка планує залишити самим бджолам.
– Уже, мабуть, більше качати не буду. Нехай собі на зиму готують свій мед. Якщо десь не вистачить, тоді дам цукор. Але найкраще вони зимують саме на своєму медові, – пояснює господиня.
Попри 65 років, вона майже все робить самотужки. Її донька із сім’єю проживає у США.
– Донька була стоматологом, а зараз працює у сфері краси. Вони давно кличуть мене до себе, але я не можу покинути пасіку. Як я залишу своїх бджіл? Та й господарство велике. Донька з чоловіком не хочуть їхати до України через війну, тому маємо зустрітися в Греції, куди поїду на два тижні. І вже переживаю, як мої бджоли без мене будуть, – каже жінка.
Пані Ольга зізнається, що онуків не бачила вже кілька років. Донька з родиною виїхала під час війни. Тепер тільки телефоном спілкуються.
Окрім пасіки, Ольга Власюк уже понад три десятиліття займається ще й м’ясною справою.
– Двадцять першого серпня буде рівно тридцять один рік, як поїхала за першим кабаном. Це теж важка чоловіча робота. Але вже не можу покинути ні її, ні бджіл. І те люблю, і те, – усміхається вона.
Поки ми розмовляємо, над головами безперервно літають бджоли. Господиня навіть не звертає на них уваги. Вона уважно вдивляється у кожен вулик, поправляє накриття, перевіряє льотки. Здається, кожну сім’ю знає за характером.
– Бджоли все відчувають. Якщо до них із добром – вони теж до тебе добрі, – говорить Ольга Власюк. – Я щоразу приходжу до них із гарним настроєм. Дякую Богові за здоров’я, за те, що ще можу працювати. Бо поки можу ходити між вуликами – значить, живу недаремно.