Пастир серед війни: історія отця Володимира-Луки Микитюка з Покуття — між фронтами, режимами і вибором

Отець Володимир-Лука Микитюк пройшов досвід війни ще юнаком — як вояк австрійської армії та учасник національно-визвольних змагань. Але його зріле життя було життям священика, а не комбатанта, і пролягло там, де проходили фронти, змінювалися влади й ламалися людські долі. Як пастир, педагог і громадський діяч він намагався втримати простір віри, освіти й солідарності в умовах, коли будь-яка активність могла обернутися вироком.

Історія цього священика — це розповідь не про людину зі зброєю в руках, а про людину, яка опинилася на лінії вогню без захисту й гарантій, про драму вибору в часи, коли нейтралітету майже не існувало, і про віру, що залишалася останньою опорою там, де руйнувалися всі інші, пише історик Ігор Антонюк на сторінках Локальної історії.

Велика війна і дорога до вівтаря

Майбутній греко-католицький священик і громадський діяч отець Володимир-Лука Микитюк народився 31 жовтня 1899 року в Коломиї, що тоді був одним із культурних і освітніх центрів Покуття. Його батьки, Ігнатій Микитюк та Ігнатія Будзяновська, походили із селянського середовища. Попри скромне соціальне походження, родина подбала про добру освіту сина.

Спочатку Володимир-Лука вчився у коломийській школі імені Тараса Шевченка, а згодом — у державній гімназії, яку завершив у 1917 році. Перша світова та занепад Австро-Угорської імперії безпосередньо вплинули на життєвий вибір молодого гімназиста. Він добровольцем вступив до австрійської армії. Воював на італійському фронті й дослужився до звання хорунжого. Військовий досвід не лише загартував його характер, а й сформував почуття відповідальності та дисципліни, які згодом стануть важливими у священичому служінні.

Після розпаду імперії Володимир-Лука Микитюк долучився до національно-визвольних змагань Західноукраїнської Народної Республіки, вступивши до лав Української Галицької Армії. Однак не пішов разом із січовиками на східні терени. За спогадами його брата Ярослава-Сильвестра, перешкодою стало перекриття польськими військами шляхів відступу за Збруч. Він залишився в Коломиї й очолив телефонічну школу.

Цей період став для Микитюка часом внутрішнього переосмислення. Війна, поразка державницьких змагань і особистий досвід служби на фронті поступово підштовхували його до духовного покликання. У 1919 році він вступив до семінарії у Станіславові. У 1923 році був рукоположений на священника.

Першою парафією молодого душпастиря стало село Кобаки на Косівщині, де він служив помічником літнього священника отця Пасиновича. Початок пастирської діяльності припав на надзвичайно складний період: регіон охопила епідемія тифу. За спогадами сучасників, сповіді смертельно хворих і похорони стали майже щоденною реальністю. Саме в цих умовах формувався образ отця Володимира-Луки як доброго пастиря, здатного служити людям у часи випробувань.

Косів та Станіславів

Згодом він продовжив душпастирську працю в інших селах Косівщини — Рибному та Старих Кутах. Активність і організаторські здібності священника не залишилися непоміченими: єпископ Кир Григорій призначив його адміністратором і катехистом у селі Кути. Під духовною опікою отця Микитюка згодом було висвячено чотирьох священників, серед яких — представники василіянського чину.

Паралельно він викладав релігію у трьох семикласних школах Кутів і Старих Кутів. Водночас отець активно включився в громадське життя регіону. Він очолив місцевий осередок товариства "Просвіта", організаційний комітет будівництва Народного дому, керував селянськими позичковими касами типу "Raiffeisen", співпрацював із "Рідною школою", Союзом кооперативів та килимарським кооперативом "Гуцульське мистецтво". Також був активним членом Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).

Особливу увагу отець Володимир-Лука приділяв молоді, виховуючи її в дусі християнських цінностей і національної свідомості. Саме в цій багатовимірній діяльності — духовній, освітній і громадській — найповніше проявився його авторитет.

У 1934 році єпископ Григорій Хомишин перевів отця Микитюка до Станіславова, призначивши його катехистом української державної гімназії. Згодом він очолив бурсу святого отця Миколая на вулиці Липовій, якою опікувалося "Товариство безженних священників".

У 1935 році отець Володимир-Лука став ректором Малої семінарії імені святого Йосафата й перебував на цій посаді до 1939 року. Він завідував адміністративними, фінансовими та господарськими справами закладу, часто підтримуючи семінарію власними коштами. У ній навчалося близько 80 хлопців, і лише незначна частина з них сплачувала повну вартість навчання. Учні з малозабезпечених родин отримували освіту безкоштовно.

Поряд із релігійним вихованням і якісною освітою в семінарії формувалися й національно-патріотичні орієнтири. Саме через це навчальний заклад перебував під постійним наглядом польської жандармерії. У цій атмосфері виховувалися майбутні священики, для яких служіння Церкві було нерозривно пов’язане зі служінням народові.

Між двома режимами

Друга світова війна та встановлення радянського режиму в Галичині докорінно змінили становище греко-католицької церкви й її духовенства. Державна антирелігійна політика СРСР була спрямована на послідовне обмеження суспільного впливу УГКЦ, яку радянська влада сприймала не лише як конфесійну структуру, а й як носія національної ідентичності. Унаслідок цього духовенство опинилося під постійним тиском. Як слушно зауважував дослідник Богдан Борюцків, "греко-католицькі священики не мали й продиху від чисельних психологічних, економічних та адміністративних утисків".

Отець Володимир-Лука Микитюк не був винятком. Після того як радянські органи отримали доступ до архівів польської поліції його взяли під оперативний нагляд. Робота ректора Малої семінарії дедалі частіше переривалася викликами на допити до НКВС. За спогадами брата Ярослава-Сильвестра, за короткий час "із молодого сильного чоловіка НКВД зробило фізичну й нервову руїну". Реальна загроза арешту та депортації змусила священника ухвалити важке рішення — залишити Станіславів.

Нелегально емігрувавши до Німеччини, він розпочав душпастирське служіння серед українців у робітничих таборах Ваттенштаду. До осені 1941 року перебував у таборі "Герман Герінг Верке", де опікувався співвітчизниками, змушеними працювати в умовах жорсткої трудової експлуатації.

Період його перебування в Німеччині збігся з подіями 30 червня 1941 року та подальшою хвилею репресій проти українського національного руху. Молодь, зокрема колишні гімназисти, масово переходили в підпілля, формуючи перші відділи Української Національної Самооборони, що згодом стали основою УПА. Отець Микитюк підтримував тісні контакти з членами ОУН і, за свідченнями сучасників, володів інформацією про підготовку арештів українських патріотів. Достеменно невідомо, яким чином йому вдавалося отримувати ці відомості, однак завдяки його попередженням десятки, а можливо й сотні осіб уникнули ув’язнення та страти. Серед врятованих був і майбутній командир куреня УПА "Чорнота", колишній гімназист Володимир Чав’як.

Водночас перебування в таборі виявилося небезпечним. Тісні контакти священника з ОУН не залишилися непоміченими, і гестапо ув’язнило його на три місяці. Після звільнення він отримав вимогу повернутися на українські землі. Восени 1941 року отець Микитюк знову опинився у Станіславові, де відновив виконання обов’язків катехиста в державній гімназії та ректора Малої семінарії.

Більше читайте за посиланням.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!