Передача ФСБ координат місць дислокації ЗСУ є закінченим складом держзради незалежно від подальшого ураження об’єктів — ВС
Тема відповідальності за державну зраду в умовах воєнного стану залишається актуальною, а судова практика щодо застосування ст. 111 КК України продовжує розвиватися.
Третя судова палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду 16 липня 2026 року розглянула справу № 334/10515/24 щодо засудження громадянина України за ч. 2 ст. 111 КК України за передачу співробітнику ФСБ РФ інформації про розміщення та переміщення підрозділів і військової техніки ЗСУ.
Одним із ключових питань у справі стало те, чи необхідно для кваліфікації таких дій як державної зради встановлювати причинно-наслідковий зв’язок між передачею інформації та конкретною шкодою національній безпеці України. Верховний Суд також висловився щодо допустимості відомостей із відкритих інтернет-джерел як доказів та встановлення умислу особи на допомогу державі-агресору.
Обставини справи
Суд першої інстанції встановив, що з 22 березня по 8 червня 2024 року обвинувачений, діючи умисно в умовах воєнного стану, добровільно погодився надавати допомогу співробітнику ФСБ РФ у проведенні підривної діяльності проти України.
Через акаунт у Telegram він передавав інформацію про розміщення військової техніки ЗСУ в ангарах та інших будівлях, переміщення військової техніки містом Запоріжжя в напрямку Оріхова, а також місця перебування військовослужбовців і техніки ЗСУ у низці об’єктів у Запоріжжі та області.
Військове командування підтвердило, що у відповідні дати в зазначених локаціях фактично розміщувалися підрозділи та військова техніка ЗСУ й інших Сил оборони, зокрема системи ППО. Ця інформація не розміщувалася у відкритому доступі й не підлягала вільному поширенню.
Дніпровський районний суд м. Запоріжжя визнав чоловіка винуватим за ч. 2 ст. 111 КК України та призначив 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Запорізький апеляційний суд залишив вирок без змін.
У касаційній скарзі захисник, зокрема, стверджував, що не було належно встановлено умисел засудженого на допомогу іноземній державі у проведенні підривної діяльності, а також причинно-наслідковий зв’язок між його діями та шкодою суверенітету, територіальній цілісності, обороноздатності чи державній безпеці України.
Захист також ставив під сумнів використання відомостей з інтернет-сайтів і Telegram та наполягав, що висловлювання засудженого мали характер особистих опозиційних суджень.
Позиція Верховного Суду
ВС вказав, що електронні (цифрові) докази, до яких належать матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації, у тому числі комп’ютерні дані, що містяться у відкритих чи закритих мережах, у яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог процесуального законодавства, є основними доказами у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти основ національної безпеки України.
Суд зазначив, що сам по собі факт отримання відомостей із відкритих інтернет-джерел не свідчить про недопустимість відповідних доказів. Відомості, розміщені у відкритому доступі на офіційних інформаційних ресурсах, можуть бути використані як документи у розумінні ст. 99 КПК за умови їх належної процесуальної фіксації.
У цій справі відповідні відомості були зафіксовані шляхом складання протоколів огляду ресурсів та досліджені судами у встановленому законом порядку. Верховний Суд не встановив підстав для визнання фактичних даних із цих протоколів недопустимими чи неналежними доказами.
При цьому електронні докази з відкритих джерел не були єдиною підставою для висновку про належність особи, з якою спілкувався засуджений, до спецслужб держави-агресора. Вони використовувалися у сукупності з протоколом НСРД про листування у Telegram та іншими даними. Таким чином, інформація з відкритих джерел була застосована як частина системи електронних доказів, а не як ізольований доказ.
Щодо характеру листування ВС зазначив, що засуджений не лише вів політично забарвлену переписку, а й систематично передавав фотознімки, відео, карти місцевості з нанесеними координатами, описував рух військової техніки, місця ймовірного базування підрозділів ЗСУ та давав адресні орієнтири щодо конкретних об’єктів.
Суд вказав, що характер та зміст його повідомлень, зокрема конкретні координати, вказівки на об’єкти, зауваження про необхідність «почистити» смартфон, побоювання перевірки телефонів і бажання видалити відео та канали зв’язку, свідчать про цілеспрямоване збирання і передачу інформації, усвідомлення її цінності для російських спецслужб, а бажання приховати свої дії від можливого викриття — про усвідомлення протиправного характеру своїх дій.
Верховний Суд звернув увагу, що предметом злочину, передбаченого ст. 111 КК, у разі, коли особа діє на шкоду основам національної безпеки України, є будь-які відомості, які вона збирає з метою передачі або передає на виконання завдання іноземної держави чи її представника, зокрема і з загальнодоступних джерел інформації, які становлять інтерес для противника, а тим більше ті, які не оприлюднюються у відкритому доступі щодо руху військової техніки, місць ймовірного базування підрозділів ЗСУ, озброєння, технічних засобів та інших, які забезпечують обороноздатність та безпеку України, її здатність дати відсіч агресору.
Аргумент засудженого про те, що його дії були лише проявом опозиційних політичних поглядів, Суд також відхилив.
ВС зазначив, що політичні оцінки, які містилися в повідомленнях засудженого, супроводжувалися конкретними відомостями про дислокацію українських військ, маршрути руху техніки, можливі місця розміщення штабів та наявність укріплених об’єктів, що явно виходить за межі простого висловлення поглядів і становить реальну допомогу іноземній спецслужбі у підривній діяльності проти України.
Надсилаючи конкретні відомості, які становлять оперативний інтерес для противника в умовах збройної агресії проти України, засуджений не міг не усвідомлювати, що ця інформація є важливою і становить інтерес саме для ворога.
Тому Суд погодився з висновками попередніх інстанцій, що він не міг не розуміти, що неодноразово передана ним інформація буде використана саме представниками держави, яка здійснює збройну агресію проти України.
Окремо Верховний Суд висловився щодо встановлення умислу.
ВС вказав, що вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками, її зміст відображає об’єктивні ознаки злочину, отже не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння.
Питання про умисел під час кваліфікації вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння. Ознаки суб’єктивної сторони та особливості психічного ставлення засудженого до вчинених діянь і їх наслідків встановлюються відповідно до характеру вчиненого діяння та об’єктивно-предметних умов його вчинення, на підставі встановлених судом фактичних обставин, закріплених належними і допустимими доказами.
Водночас Верховний Суд відхилив аргумент захисту про необхідність встановлення причинно-наслідкового зв’язку між передачею інформації та конкретною шкодою Україні.
ВС вказав, що злочин, передбачений ч. 2 ст. 111 КК, належить до кримінальних правопорушень із формальним складом, об’єктивна сторона якого вичерпується суспільно небезпечним діянням, визначеним у законі.
Законодавча конструкція складу цього злочину не вимагає встановлення причинного зв’язку, оскільки самого факту умисного вчинення громадянином України в умовах воєнного стану діяння на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України у формі надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України достатньо для кваліфікації таких дій за ч. 2 ст. 111 КК.
Як зазначив Суд, сам по собі факт добровільної передачі координат місць дислокації українських військ кадровому співробітнику ФСБ РФ в умовах активних бойових дій свідчить про спрямованість діяння на шкоду державі та є завершеним складом державної зради незалежно від того, вчинено в подальшому конкретні акти ураження цих об’єктів чи ні.
Водночас ураження відповідних об’єктів могло б вплинути на призначення покарання та інші кримінально-правові наслідки вчиненого, однак у цій справі про такі конкретні наслідки не йшлося.
Таким чином, Верховний Суд залишив без зміни вирок районного суду та ухвалу апеляційного суду, а касаційну скаргу захисника — без задоволення.
Отже, для кваліфікації за ч. 2 ст. 111 КК не потрібно доводити, що передача координат військових об’єктів призвела до їх фактичного ураження чи інших конкретних наслідків. Самого умисного вчинення такого діяння за встановлених законом ознак достатньо для закінченого складу злочину.
«Судово-юридична газета» проаналізувала також два свіжі рішення ЄСПЛ від 23 липня 2026 року з різними висновками щодо тримання під вартою обвинувачених у злочинах проти національної безпеки. У справі Kolesnyk and Smelnytskyy v. Ukraine ЄСПЛ підтримав арешт обвинувачених у держзраді через передачу РФ відео укріплень ЗСУ, тоді як у справі Derevyanko and Tarasova v. Ukraine встановив порушення Конвенції, наголосивши на необхідності належного обґрунтування тримання під вартою навіть в умовах воєнного стану.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
