Перший уряд Арахамії? Навіщо Банкова переналаштовує важелі влади
Зміна прем’єра й уряду — та синиця в руках, якою Володимир Зеленський змушений задовольнятися замість журавля виборів в осінньому небі. Зірки зійшлися. Європа дала гроші. НПЗ і російські танкери палають. Власники квартир, кімнат і готелів на ПБК, які пили кров з усіх радянських, українських, а згодом і російських громадян, суворо покарані. А полякам, до яких завжди було двоїсте ставлення, президент дав жорстку відповідь. Кожна електоральна група одержала свій енергетик, а всі разом замість приреченості на мир за рахунок компромісів окрилилися ідеєю миру через перемогу.
Соціологи підтвердили настрої суспільства, й на стіл президентові лягли результати опитувань із коментарем: «Зараз найкращі тренди, все зростає». За даними групи «Рейтинг», у червні 45% українців підтвердили, що держава розвивається в правильному напрямку, тоді як у лютому впевнених у цьому було на 6% менше. 78% наших громадян із надією дивляться на майбутнє України: за пів року — зростання на 5%. 68% українців схвалюють діяльність президента Володимира Зеленського, а 32% від усіх опитаних респондентів готові проголосувати за нього в першому турі президентських виборів.
Це плато лідера, «який проведе нас крізь війну» (попри серйозні корупційні скандали в його найближчому оточенні, проблеми мобілізації тощо): рік тому у Зеленського був практично такий самий показник, однак у Залужного тоді було 25%, а зараз — 16%. Саме на цій хвилі була готовність піти на вибори. Адже їх проведення на тлі воєнного стану забезпечувало концентрацію адміністративного, фінансового, силового та медійного ресурсів в одних руках.
Але для того, щоб уникнути сюрпризів і переконливо перемогти в першому турі, Зеленському необхідно було вирішити два питання. Перше — прибрати зі шляху значущих конкурентів: чинного посла у Британії Валерія Залужного, керівника ОПУ Кирила Буданова та міністра оборони Михайла Федорова. Федоров одразу відхрестився від претензій на президентство, про що оголосив не лише своїй команді, а й публічно в останніх резонансних інтерв’ю. Залужний дав зрозуміти, що не все так однозначно. А Буданов прямо заявив: якщо Залужний іде, то і йому потрібно йти обов’язково. Мовляв, голоси Залужного перетікають не до Зеленського, а до Буданова. Цю хитрість президент, звісно, розгадав і зрозумів, що Залужного й Буданова в президентських перегонах, якщо вони відбудуться восени, йому не позбутися.
Другою непереборною складністю стала відсутність готових змін до закону про вибори. І Давид Арахамія після консультацій із відповідальним за його підготовку віцеспікером парламенту Олександром Корнієнком констатував президентові, що раніше середини жовтня ці зміни підготувати неможливо. Тому свято волевиявлення, найімовірніше, перенесено на весну.
Тека під назвою «Вибори під час воєнного стану» завжди на столі президента ще з однієї причини: основні його конкуренти — навіть не Залужний і Буданов, а час і рейтинг. Соціальні психологи впевнені: поки йде війна, виборець судить Зеленського як Верховного головнокомандувача й гаранта безпеки — і цей час працює на президента. Але той-таки час виставить рахунок, коли війна закінчиться й суспільство почне оцінювати вже не лідера війни, а політика, з якого є за що спитати. Тим паче якщо умови миру будуть непростими й несправедливими для України. Технологи Банкової це чудово розуміють, а Зеленський заради збереження й зміцнення влади завжди готовий ризикувати. Причому не лише з виборами.
Карта ж пішла! І якщо ти не можеш зіграти в покер, то чому б не зіграти в дурня? Адже рейтинги можна конвертувати в посилення уряду, який має стати однією з опор на шляху до майбутнього переобрання. Ми ж не можемо повірити в те, що уряд змінюють, аби ефективніше підготуватися до зими? Хіба для цього недостатньо першого віцепрем’єра й міністра енергетики Дениса Шмигаля, який з’їв усіх собак у комунікаціях із донорами й знає енергетичний комплекс як свої п’ять пальців? Чим його в цьому питанні може посилити гарний фахівець і славний «білий комірець» — чинний голова НАК «Нафтогаз України» Сергій Корецький? Із його глибокою, але досить вузькою експертизою. Чи уряд посилить поліціянт на посаді міністра оборони? Чи «кат» на СБУ? Чи недоторканний голова Держфінмоніторингу Філіп Пронін на своєму місці? Зате двіжуха!
У неділю без попереджень і вагань президент оголосив про зміну уряду. І вчора парламент уже проголосував за відставку прем’єра Юлії Свириденко, яку привів на цю посаду екскерівник ОПУ Андрій Єрмак. Відповідно до закону всі міністри перейшли у статус в.о., й найближчими днями Рада планує затвердити нового прем’єра, Кабмін загалом, а також двох міністрів — іноземних справ і оборони, яких подає на затвердження депутатам особисто президент. Голосів за призначення очільника СБУ досі немає.
Рішення про відставку уряду ухвалювали в екстравузькому колі. Навіть керівник ОПУ був далекий від подробиць на відміну від Давида Арахамії, Рустема Умєрова та Андрія Єрмака — на дистанційці. Рішення, безперечно, ухвалював Зеленський, але ключову роль у підготовці цього кроку відігравав голова парламентської фракції «Слуга народу» Давид Арахамія. Ця людина з комерційної інфекції, за бурхливим поширенням якої було весело спостерігати, перетворилася на нову опору президента. Колишній керівник президентського офісу Андрій Єрмак відійшов від активної участі у формуванні актуального порядку денного влади. Він досі поруч із президентом, але не під рукою. А з колективним «Єрмаком», розсмиканим на Умєрова, Буданова, Литвина, Татарова, Поклада et cetera, президентові працювати некомфортно. У кожного своя роль, але колектив не може бути майстер-ключем. А Арахамія може.
У Буданова не було бажання замістити Єрмака в тіньовому функціоналі, який той роками надягав на себе, наче мільйони листків капусти. А в Арахамії — було. Ще пів року тому він перебував між Сциллою і Харибдою. З одного боку, президент чути не міг про нього, бо вважав зрадником. Арахамія справді був лідером фронди (Буданов, Шмигаль, Малюк, Татаров, Федоров, Свириденко), яка, скориставшись ситуацією обшуків НАБУ у Єрмака, виступила проти нього. Проте він боровся за місце під сонцем, відповідаючи на постійні інтриги Єрмака. Останній не просто тиснув, а на час витиснув Арахамію з податкової з колосальними втратами. А з іншого боку, Арахамію вважають організатором процесів незаконних виплат народним депутатам у парламенті. НАБУ готувало йому підозру. Результатом цього все ще можуть стати 12 років в окремій кімнаті без трави, вінілу й Balenciaga. Як він виплутався із цієї ситуації? Став незамінним для президента настільки, що той змушений був просити НАБУ врахувати виняткову й безальтернативну важливість Арахамії в переговорному процесі й стабільній роботі Ради під час війни. Вах молодець!
Не можна сказати, що Арахамія став новим Єрмаком. Тому що він — інший. Різниця між Єрмаком і Арахамією — як між мертвою й живою водою. Єрмак створював вертикаль, на піку якої була одна людина. Арахамія працює горизонтально, постійно циркулюючи між людьми, інтересами та конфліктами. Єрмак 24/7 був поруч із президентом, і його цікавили виключно президентський комфорт, президентське задоволення й президентська сила, якою він користувався, вибудовуючи монархію Зеленського. Але плювати він хотів на всіх інших. Арахамія ж живий і ходить ногами по залі, коридорах і козирних офісах, розв’язуючи і створюючи проблеми. Він — як лікар Айболить: може закрапати вушка, захистити від паразитів, але водночас пришити п’яту ніжку в чужому бізнесі.
Це людина-блат, на яку можна покластися. Він розв’язує проблеми не тому, що керує системою, а тому, що вміє зшивати між собою її елементи. Коли був Єрмак, Архамія робив усе те саме, просто об’єктивно був меншим. Але зі своїми швидкими мізками, щирим нерозумінням меж (зокрема закону), безмірною комунікабельністю й унікальною комерційною жилою Арахамія заповнив собою все місце, звільнене виведеним із крамниці президента слоном. А коли ти присутній (незрозуміло чому) на всіх зустрічах президента, зокрема й міжнародних, то автоматично одержуєш мандат збирача податків і від бек-офісу податкової мультиплікуєш його практично на всі сфери, де в країні є гроші.
А навіщо це все президенту? Зеленський не може бути сам, йому потрібен компаньйон. І Арахамія — зручний помічник саме тут і зараз. Спритний, медоносний, не задушливий, цинічний. До непристойності багатозадачний: від переговорів зі США та Росією — до обзвону свідків у справі «Північного потоку» в межах кампанії з дискредитації Валерія Залужного. Він насамперед переконав Зеленського в тому, що незамінно утримує парламентську більшість і здатний збирати її в різних конфігураціях. Зеленський не сприймає депутатів. Він навіть не хоче вимовляти цього слова. Але розуміє, що без підтримки парламентської більшості втратить Кабінет міністрів, а отже, й монаршу владу.
Арахамія ж уже відчув на собі переваги монетизації управління парламентською більшістю і зараз чудово розуміє, що в наступному парламенті такого єдиного полотна для розпису ні йому, ні Зеленському не дістанеться. Але здаватися ніхто не збирається, і якщо немає змоги отримати цілісне полотно, отже, треба пошити клаптикову ковдру.
Для реалізації цього сценарію Арахамія разом із бійцем батальйону «Монако» Ігорем Абрамовичем (не плутайте харківського олігарха з російським) уже кілька років патронує партійний інкубатор, куди найняли непоганих організаторів і політтехнологів. Вони вже пропонували свої послуги різним політично активним людям. Потрібно формувати загони на парламентські вибори? Та легко. Засвічені в «Асоціації прифронтових міст» мер Харкова Ігор Терехов та голова Миколаївської ОДА Віталій Кім — справа рук Арахамії.
І це аж ніяк не поодинокі політичні доручення. Арахамія розбудовує власну інфраструктуру впливу. Знаючи, що під залаштунковим патронатом Зеленського можна створити й підтримати паростки політичних проєктів для кожної значущої групи електорату: націоналістів, військових, ватників, лібералів, господарників, антикорупціонерів та інших. Зеленський надасть йому ярлик, можливості, ресурси, а той забезпечить Зеленському більшість у майбутньому парламенті, на яку зможе особисто впливати. Це свого роду єдність долі. Кращого за Зеленського він не знайде. А Зеленський не знайде кращого Бендера. Та якщо Зеленському потрібне одне крісло, то Арахамії — 226 стільців.
Для виконання цього завдання потрібна ціла низка пререквізитів. І Кабмін, яким можна правильно керувати, — один з них. Тому Арахамія бере найактивнішу участь у його формуванні. Список кандидатур на посади міністрів у разі, якщо президент відхиляє якусь із них, швидко доповнюється іншими претендентами, яких пропонує той-таки Арахамія. Основний принцип заміни — чуйність до прохань старших товаришів.
Кандидат №1 на посаду прем’єра Сергій Корецький не є пріоритетом для Арахамії. Звісно, цілком свій Шмигаль або дуже зрозумілий Терехов були б кращими. Корецький, якого до влади привів Шурма, а патронував Єрмак (і не виключено, що нагадав про нього президенту), для Арахамії — не його аватар, але теж не проблема. Корецький не загартований у політичних битвах. Поряд із ним — портновсько-татаровський Валерій Писаренко, який доброго не навчить і від великих не захистить. Майбутній кандидат не крисятничає, але доручення виконує. Недарма саме його Єрмак і Чернишов поставили керувати НАК «Нафтогаз України» після переміщення Чернишова до МінЄд. Лояльна, професійна, кмітлива людина, яка обов’язково візьме слухавку, якщо побачить у мобільному «Давид Арахамія».
Юлія Свириденко, наприклад, слухавку брати перестала. Адже кожен дзвінок від Арахамії вимагає відповіді на номер із дев’ятьма нулями. Тому Арахамія формує Кабмін із людей, які беруть слухавку і розуміють, що не можуть відмовити. Розслідувачам точно не доведеться шукати, хто чий кум, брат, партнер тощо. Куми сваряться, родичі вбивають одне одного через спадщину, коханки набридають, колишні колеги нахабніють... А новий оператор президентського пульта просто зчитує людську психологію. Арахамія — кінолог, який визначає, хто з тварин некерований, а хто піддається дресурі.
Усім відомо й інше: Давид Арахамія ніколи просто так нікому не дозволить відкусити бутерброд. Політичне посередництво вже давно перестало бути єдиною сферою його впливу. Арахамія сьогодні всюди — й про це знають бізнесмени, виробники сигарет і горілки на «підводних човнах», імпортери ліків, податківці, власники грального бізнесу, певні виробники дронів та інші. Схоже, що ми недарма назвали його «царем грошей» у цій країні.
Але не з усіма у Арахамії це виходить. Ось, наприклад, із Федоровим не вийшло. Це давня неприязнь, що сягає ще часів КРАІЛ та «ПлейСіті». У битві за регулятора грального бізнесу Арахамія наразі здобув перемогу — Державне агентство «ПлейСіті» виведено з підпорядкування Мінцифри й перебуває у вакуумі, де немає жодного контролю. А от із ВПК (оборонний бюджет і збройовий бізнес) все склалося не надто добре. Битва Арахамії з Федоровим наклалася на насторожене ставлення Зеленського до міністра оборони. Багато хто вважає, що перестановку ліжок у Кабміні по суті організовано для того, щоб гуркіт заглушив усунення з посади Михайла Федорова.
В очільника Міноборони Михайла Федорова — вкрай жорсткий і непереборний конфлікт із головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським. Іще до призначення Федорова (а чутки про те, що він може стати міністром оборони, ходили задовго до того, як він ним став) була дуже велика ймовірність, що генерали не пустять його до своєї вотчини. Але Зеленський у межах фасадної операції «постМідас» не лише освіжив репутацію президентського офісу завдяки Буданову, а й призначив Федорова керувати МО.
Протягом пів року міністр оборони розв’язував проблеми в міру своїх можливостей, намагаючись не потрапити в лабіринт військової бюрократії та вибудовуючи поряд паралельне міністерство у вигляді цифрової вежі. Він розробляв реформу армії (хоча самі військові й сприйняли її з неприязню, та це був перший реальний крок назустріч військовослужбовцям), не відхрестився від проблем мобілізації (міністр заявив, що займеться цим на другому етапі реформи). Він просував компетентних командирів. Створював синергію дронів, прив’язував до України як до полігону вигідних і важливих для нас гігантів світових військових технологій. Заявляв про наведення ладу в закупівлях Міністерства оборони та про свій постійний опір тиску корупційних кланів, які роками формувались у сфері оборони.
І тут питання полягало лише в тому, наскільки вистачить терпіння президенту, який, за словами самого Федорова, підтримав його і сказав «чинити по совісті». Ага. Не минуло й двох тижнів після гучних інтерв’ю міністра, як уся країна обговорює його майбутню відставку. Президент Зеленський віддав перевагу не міністру на цифрі, а генералу на лампах. Окрім того, ніхто не збирається залишати без «нагляду» десятки мільярдів, які надходять нам на озброєння від ЄС і НАТО. А Федоров — точно не той персонаж, який заплющуватиме очі на те, що інші люди примітивно братимуть гроші з бюджету й нестимуть додому. Ми не вважаємо, що Федоров — святий. Але він не любить примітиву, і його висока ефективність нині є для країни пріоритетом.
Водночас Зеленський чудово розуміє: хоча Федоров сьогодні й не є революціонером, ніхто не знає, що спаде йому на думку завтра, якщо успіхи дронів та інших реформ, які він розпочав і результати яких реально помітні на полі бою, й далі асоціюватимуться з ним. Тим паче що Федоров, попри всі важливі для президента політичні заяви, не розпустив свою команду політтехнологів. А кому потрібен цей громадський візіонерський кандидат у президенти? Зеленському — точно ні. Тому його, як у тому анекдоті, «треба вбивати, поки малий».
Президент міг зупинити брудну кампанію проти Федорова, розгорнуту в провладних Telegram-каналах. Але волів цього не робити.
Федоров — кістка в горлі для всіх: для Зеленського, Сирського, Арахамії, Буданова, Єрмака. Тому інтереси держави в цій ситуації нікого, вибачте за тавтологію, не цікавлять. І Федорова, найімовірніше, усунуть від влади. Що може зупинити президента? Це міжнародні партнери, виробники дронів, військові, які не в захваті від початку реформи, але сповнені надії через ті зміни, що почали просочуватися навіть на передову. Не кажучи вже про величезну кількість цивільних, які вважають своїм обов’язком опублікувати у Facebook допис на підтримку Федорова. Але це може лише підштовхнути Зеленського змахнути Федорова з політичної шахівниці. Навіть якщо Михайло Федоров збереже свою посаду, президент не забуде йому увесь цей захист.
Історія Федорова важлива не тому, що йдеться про одного міністра. Вона показує, що під час зміни складу чергового Кабміну основні налаштування інструментів влади залишаються незмінними: компетентність ніколи не була головним критерієм, а самостійність, як і раніше, залишається небезпечною.
А кого тим часом приводять до влади й посилюють? Як ми вже зазначали на самому початку, нині в Раді немає голосів за нового керівника СБУ. Йдеться про Олександра Поклада, чинного першого заступника керівника служби, людину, ім’я якої в обізнаних колах вимовляють пошепки. Зеленський вже давно хоче бачити Поклада головним гарантом непохитності своєї влади. Для приборкання конкурентів, політичних опонентів, незалежних журналістів і активістів. Але головне — для нейтралізації НАБУ та САП.
І слід зазначити: попри те, що лише рік тому депутати дружно голосували за обмеження повноважень антикорупційних органів, багато хто з них усвідомлює ризики такого призначення. Віддаючи належне Покладу як людині, котра є фахівцем із дуже активних заходів, люди просто бояться довірити йому та сформованій ним команді безконтрольне управління таким надзвичайно серйозним інструментом, як Служба безпеки України.
Варто зауважити, що, за нашою інформацією, на шляху до цього доленосного голосування стоять не лише депутати, які не бажають брати на себе таку відповідальність перед історією, а й чинний керівник президентського офісу Кирило Буданов. Між ним і Покладом — давня й запекла ворожнеча через різне тлумачення обставин і причин смерті члена переговорної делегації України в Білорусі Дениса Кірєєва 2022 року. Розставити всі крапки над «і» в цій історії ще доведеться, але, за нашою інформацією, Кирило Буданов цілком відкрито каже всьому оточенню, включно з президентом, що піде з команди, якщо Поклада буде призначено головою СБУ.
...І що ми з вами зрештою отримаємо найближчими днями? Черговий поділ міністерств, так само шкідливий і безглуздий, як усі попередні поділи та злиття під час війни? Тихо загубимо Кулебу? За принципом: «Я не я, і корупція не моя». Отримаємо прем’єра без набору поліекспертиз, необхідного для глави виконавчої влади? Адже Кабмін — це не лише енергетика. Міністра юстиції, оточеного заступниками Татарова? Чи позбудемося ми Проніна, який підриває наші позиції у FATF, але водночас блокує розслідування НАБУ й ураз стає сліпим під час перевірки заставних коштів? Чи з’явиться, нарешті, хоч один візіонер в економічному блоці та освіті? А може, тямущий керівник Служби зовнішньої розвідки? Суб’єктний міністр закордонних справ? Незалежний і компетентний керівник податкової?
Що зміниться для нас?
Чи нам просто замінять одних «смотрящих», які гризуть, жують і висмоктують останні соки країни, на інших?