Після важкого поранення боєць із Тального Олександр Ладинчук хоче повернутися до побратимів

Є люди, які не люблять говорити про війну. Вони не шукають співчуття, не розповідають про свої подвиги й не називають себе героями. Але достатньо лише на мить подивитися їм у вічі – і стає зрозуміло: вони бачили те, чого не повинна бачити жодна людина. Саме таким є Олександр Ладинчук із Тального. Під час нашої розмови він говорив спокійно, без зайвих емоцій. Та за кожним його словом відчувався біль. А в очах – війна. Погляд, який уже ніколи не стане таким, як був до 24 лютого. Саме тоді в мене защеміло серце. Бо зрозуміла: переді мною сидить людина, яка щодня дивилася смерті в очі, але найбільше думала не про себе, а про інших. Олександр народився і виріс у Глибочку. Десять років присвятив службі в поліції, працював у підрозділах Звенигородського району, зокрема у Тальному, Калинополі та Звенигородці. Коли розпочалася повномасштабна війна, ніс службу у зведеній бригаді Національної поліції «Скеля», яка охороняла державний кордон, замінюючи прикордонників. Та цього йому було замало.
– Я вирішив, що саме на фронті від мене буде більше користі, – говорить він.
У 2025 році Олександр добровільно приєднався доєднався до Батальйону спеціальних операція «Еней» ОШБ «Лють», який згодом увійшов до штурмового полку «Сафарі» ОШБ «Лють». Згодом разом із побратимами виконував бойові завдання на Донеччині, зокрема в районі Костянтинівки.
Війна вже давно перестала бути такою, як її показують у фільмах. Великі штурми змінилися роботою невеликих ударно-пошукових груп. Саме в таких групах Олександр із побратимами виявляв та знищував диверсійні групи противника, заходячи туди, де щодня чатувала смерть.
Найважчим для нього став останній день перед виходом із позицій. Напередодні він уже отримав легке уламкове поранення в плече. Попри біль залишився виконувати бойове завдання. Один із побратимів був важко поранений, тому група чекала підкріплення, щоб провести евакуацію.
Вони буквально тягнули товариша на собі. Та дорогою вся група підірвалася на вибуховому пристрої.
– Після вибуху одразу потемніло в очах. Я відчув, як палають ноги. Подивився вниз і зрозумів – цього разу так легко вже не буде…
Попри страшний біль він знайшов сили дістатися до укриття. Уже майже непритомний дістав турнікети для побратимів. Лише після цього хлопці почали рятувати його самого. Попереду були лікарні, операції, довгі місяці боротьби за можливість знову ходити. Спочатку – інвалідний візок. Потім– милиці.
Перші кроки були настільки важкими, що побратими буквально водили його під руки. Він заново вчився тримати рівновагу, долаючи біль щодня. Та найважче було не фізично. Війна назавжди залишає свої сліди всередині людини. І саме тоді найбільшою опорою стали найрідніші.
Дружина Аліна була поруч із першого дня. Вона не дозволяла чоловікові опустити руки, знаходила потрібні слова навіть тоді, коли сама стримувала сльози. Вона чекала, підтримувала, вірила й продовжує вірити в нього щодня.
Не менше переживала й мама Ладинчук Наталя Миколаїна. Для неї син завжди залишався тією дитиною, яку колись проводжала до школи. Тепер вона щодня молилася лише про одне – щоб він повернувся живим. Кожен телефонний дзвінок був для неї подарунком, а кожне повідомлення – ковтком повітря після довгого очікування. Особливу силу Олександру давали його маленькі сини – Андрій і Максим.
На фронті не завжди був зв’язок. Але коли випадала можливість підключитися до інтернету, він завантажував фотографії та відео, які надсилала родина. У короткі хвилини затишшя, сидячи в холодних підвалах під постійними обстрілами, він знову й знову переглядав усмішки своїх хлопчиків. Саме вони ставали його найбільшою мотивацією жити.
Та найбільше в пам’ять врізався інший момент.
Після одного зі штурмів підрозділ закріпився у багатоповерхівці. В одній із квартир усе залишилося так, ніби родина вийшла лише на хвилину. Дитяче ліжечко. Візочок. Іграшки. Стільчик для годування. Розкидані дитячі речі.
У той час самі бійці вже багато днів майже не мали води й їжі, виснажені безперервними боями. Та дивлячись на покинуту дитячу кімнату, Олександр думав зовсім не про втому.
– У мене теж двоє синів. Я не хочу, щоб колись у моєму будинку літали гранати й точилися бої. Саме тому треба воювати.
Саме ця картина остаточно дала йому відповідь, заради чого він продовжує боротьбу. Сьогодні після важкого поранення багато хто порадив би йому залишитися вдома. Та він говорить зовсім інше.
– Там мої хлопці. Там моя рота. Мої побратими. Якщо я ще можу бути корисним, якщо маю руки, ноги й сили – я повинен продовжувати боротьбу.
У його голосі немає пафосу. Є лише відповідальність.
Поки одні сперечаються в соціальних мережах про війну, інші мовчки платять за нашу свободу власним здоров’ям.
Олександр Ладинчук уже віддав за Україну частину свого життя. Але навіть після страшного поранення він не говорить про відпочинок. Він говорить про побратимів, про свій підрозділ і про країну, яку хоче захистити.
Дивлячись йому в очі, важко стримати сльози. Бо саме в таких людях живе незламність України. І поки поруч із нами є такі чоловіки, як Олександр Ладинчук, ми маємо не лише вірити в Перемогу. Ми маємо пам’ятати, якою ціною вона здобувається щодня.

Анна НАКОПЮК

Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України