У центрі Кропивницького щотижня збираються родини зниклих безвісти та полонених захисників

У самому серці Кропивницького, на центральній площі міста, щотижня розгортається живий ланцюг болю, надії та незламності. Сюди виходять ті, чиє життя розділилося на «до» та «після». Матері, дружини, діти та побратими тримають у руках плакати з портретами найрідніших – українських військовослужбовців, які зараз мають статус зниклих безвісти або перебувають у ворожому полоні. Вони виходять не лише для того, щоб нагадати суспільству про ціну нашої свободи, а й щоб підтримати одне одного у найтемніші часи.

Кожне обличчя на цих фотографіях – це окремий всесвіт, окрема історія мужності та великої родини, яка щохвилини молиться про повернення додому свого захисника. «Ранкове місто» продовжує писати про наших земляків, на яких так віддано чекають удома.

«На нього чекає половина Кропивницького»: історія захисника Сергія Бушмальова з позивним Буш

На чергову акцію у Кропивницькому Наталя Ліхачова прийшла разом із донькою та молодшим сином. У руках вони тримають плакат із фотографією рідної людини. Вони стоять за дідуся, батька та сина – Сергія Олександровича Бушмальова, який має псевдо Буш.

Родина не пропускає жодної можливості заявити про свого захисника: вони виходять на акції у Кропивницькому, а також долучаються до подібних акцій у Києві, Львові та Жмеринці.

У цивільному житті Сергій Бушмальов багато років працював у СІЗО, звідки згодом вийшов на заслужену пенсію. Проте сидіти без діла не звик – став будівельником. Його невістка Наталя згадує, що Сергій Олександрович мав золоті руки: зробив ремонт у багатьох оселях. «Він дуже добрий, дуже комунікабельний, він нікому ніколи в житті не відмовив. До Збройних Сил України долучився у листопаді 2025 року. Пішов захищати нас усіх, попри те, що мав досить вагомі проблеми зі здоров'ям. Захищав відважно».

Вже 28 січня 2026 року Сергій Бушмальов вийшов на бойові позиції. Там, на передовій, він безперервно пробув майже два з половиною місяці. Останній бій захисника відбувся на Донеччині, у Лиманському районі. Сергій Олександрович зник під час виконання складного бойового завдання. З 8 квітня 2026 року він офіційно вважається зниклим безвісти.

Близькі знають, на якій саме позиції перебував їхній батько та дідусь, проте з міркувань безпеки інших військовослужбовців деталі не розголошують. Зв'язку із побратимами Буша наразі немає, адже хлопці досі залишаються на нулі та тримають оборону. Офіційна інформація від військової частини на сьогодні незмінна – зник безвісти.

Сергій Бушмальов має велику, дружню родину, для якої він є справжнім осередком тепла та любові. Звістка про його зникнення сколихнула не лише рідних, а й усіх, хто його знав. «На нього вдома чекають син, пасинок, онуки, мати, дружина і я – невістка. І взагалі на нього чекає половина Кропивницького. Він настільки добра людина, що коли люди дізналися про його статус, всі підходять, плачуть, підтримують. Ніхто не може повірити, що це взагалі трапилося. У нього дуже велика родина, ми його всі дуже-дуже любимо і звичайно, чекаємо на його повернення додому», – зазначила Наталія Ліхачова.

«Почув, що почалася війна, і повернувся з Франції»: історія зварювальника Михайла Різніченка

Наступний портрет у ланцюгу пам'яті та надії – Михайло Ігорович Різніченко. Йому 44 роки. На акцію підтримки у Кропивницькому прийшла його тітка та мама. Жінкам важко говорити, слова даються крізь сльози.

У цивільному житті Михайло був висококласним спеціалістом. Мав суто робітничу, але дуже затребувану професію – зварювальник. Завдяки своєму таланту чоловік поїхав працювати за кордон. На момент початку повномасштабного вторгнення він жив та успішно працював у Франції.

Проте Михайло вже мав бойовий досвід – воював в АТО у 2015–2016 роках. «Коли почалася повномасштабна війна, він приїхав із Франції. Щойно почув про вторгнення – одразу повернувся. Він був абсолютно свідомий того, що піде на фронт. Сам пішов воювати і сказав: «Мамо, ну треба ж комусь іти. Я ховатися не буду», – говорить мама захисника пані Людмила.

Підрозділ Михайла Різніченка тримав оборону на складному та гарячому Запорізькому напрямку, в Пологівському районі. 12 січня 2026 року позиція наших військових, що розташовувалася на північний схід від села Солодке, прийняла важкий бій.

По бліндажах та окопах українських захисників працювала щільна ворожа артилерія. Як згодом написали родині в офіційних документах, позицію було повністю знищено та розстріляно. Через безперервні обстріли та подальшу окупацію цієї території російськими військами, евакуювати тіла чи провести повноцінний пошук на місці бліндажа наразі неможливо.

З 12 січня цього року Михайло Різніченко офіційно має статус зниклого безвісти: «Нам говорять, що ті позиції зараз окуповані росіянами, тому немає змоги знайти якусь інформацію про їхній бліндаж. Але є надія, нехай маленька, що він зміг вижити і потрапив десь у полон. Ми віримо і чекаємо».

«Не зрадив присязі у 2014-му»: історія командира легендарного катера «Слов'янськ» Даміра Ауліна

Окреме місце у шерензі родин на площі Кропивницького займає об'єднання матерів військових моряків. Вони тримають плакати із зображеннями екіпажів двох українських катерів – «Слов'янськ» та «Станіслав». Вероніка Ауліна приходить сюди щонеділі. Вона – мама капітан-лейтенанта Даміра Васильовича Ауліна, командира патрульного катера «Слов'янськ», який вважається зниклим безвісти з перших днів великої війни.

Даміру Ауліну зараз 32 роки, і він – професійний військовий моряк, який присвятив морю все своє свідоме життя. Його шлях почався ще у 2009 році з навчання у Севастопольському військово-морському ліцеї імені Нахімова, після чого він вступив до однойменної Академії ВМС у Криму. Коли у 2014 році російські війська окупували півострів, молодий нахімовець виявив залізну вірність Україні.

«Коли у 2014 році відбувалися ті події у Криму, він не здався і не зрадив присязі. Вони вийшли на материкову частину України, перейшли в Одеську академію, де продовжили навчання. Потім Дамір служив на кораблі «Балта», згодом командував малим броньованим артилерійським катером «Вишгород», а потім уже очолив екіпаж військового катера «Слов'янськ», де в його підпорядкуванні було 19 людей команди», – розповідає Вероніка Ауліна.

Патрульний катер «Слов’янськ» під командуванням Даміра Ауліна виконував бойове завдання, забезпечуючи зв'язок та оборону з моря. 3 березня 2022 року в районі Кінбурнської коси у катер влучила ворожа ракета. Тоді 8 морякам вдалося врятуватися, а 11 членів екіпажу разом із командиром зникли у морі.

Трохи пізніше, 7 травня 2022 року, під час штурму острова Зміїний під аналогічний удар потрапив інший український катер – десантний «Станіслав». Родини обох екіпажів об'єднали свої зусилля у пошуках. Вони пройшли всі можливі інстанції та подали десятки запитів, проте офіційне командування наразі дає лише одну відповідь – зниклі безвісти.

Попри тривале мовчання та відсутність офіційних новин, Вероніка Ауліна та інші матері моряків продовжують боротися за своїх синів: «Ми знаємо, що вони живі. Вони точно десь є, просто потрібно ще чекати, потрібно шукати. Ми обійшли всі кабінети, але не зупинимося. Ми їх усіх чекаємо, шукаємо і знайдемо обов’язково».

«Є відео з дрона, як їх вели»: історія добровольця Максима Мірошниченка з позивним Міроха

Ірина Мірошниченко приходить на площу, щоб боротися за свого чоловіка – Максима Анатолійовича Мірошниченка. Разом із ним у невідомості перебуває і його вірний побратим. Обидва захисники зникли на одному з найгарячіших напрямків фронту наприкінці 2023 року, але родина має вагомі підстави вірити, що чоловіки живі.

Для Максима Мірошниченка війна розпочалася не у 2022-му, а набагато раніше. Ще у 2015 році він свідомо прийняв рішення стати на захист Батьківщини та пішов на фронт добровольцем. Згодом їхній підрозділ приєднали до структури Національної поліції України. Саме тоді, під час його служби в органах, з Максимом познайомилася його майбутня дружина Ірина.

«Для мене він завжди був і залишається поліцейським. Він воює за Україну ще з 2015 року, присвятивши цьому більшу частину свого життя. Максим – мужня людина, його побратими знають за позивним Міроха», – розповідає Ірина.

У цивільному житті та на службі Максима знають як надійну людину. Вдома на нього чекає велика та любляча родина: дружина, діти, батьки та брат.

У грудні 2023 року Максим Мірошниченко разом зі своїм побратимом Андрієм Нечаєм (позивний Чіп) виконували бойові завдання на Донецькому напрямку. Вони були направлені на посилення позицій 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

16 грудня 2023 року в районі села Богданівка Бахмутського району зав'язався важкий бій, у ході якого українські захисники потрапили в повне вороже оточення. Відтоді зв'язок із ними обірвався. Проте невдовзі родина отримала звістку, яка дала їм сили жити й боротися далі. «Коли зателефонував командир, щоб повідомити, що мій Максим зник, він сказав, що є відео з наших дронів. На цьому відео було зафіксовано, що хлопців повели в полон. Слава Богу, у нас є цей шанс і величезна надія», – розповідає Ірина.

Наразі РФ офіційно не підтверджує перебування Максима Мірошниченка та Андрія Нечая в полоні через свої канали. Оскільки немає офіційного визнання від сторони агресора чи Червоного Хреста, процес внесення їх до прямих списків на обмін є надзвичайно складним.

Саме тому Ірина не сидить склавши руки. Вона постійно їздить по різних містах України, бере участь у масштабних всеукраїнських акціях та щотижня виходить на площу у Кропивницькому, щоб говорити від імені тих, хто зараз не може сказати за себе сам. «На жаль, наразі ми не маємо точної інформації про те, де саме він перебуває. Але ми віримо, сподіваємось і постійно виходимо на акції, виступаємо за наших людей. Ми обов'язково дочекаємося їх удома».

Поки триває війна, ці щотижневі акції у центрі Кропивницького залишатимуться живим нагадуванням для кожного з нас: ми не маємо права забувати про тих, хто опинився в інформаційному вакуумі чи за колючим дротом ворожого полону. Наша підтримка, наш голос та розголос їхніх історій – це те, що тримає їх у списках на повернення, а їхні родини – дає сили жити далі. «Ранкове місто» продовжуватиме публікувати історії наших земляків.

Катерина Федченко

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Foreningen Ukrainian Media Fund Nordic в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.