7 липня на крилах повернувся додому герой, уродженець села Андріївка Нехворощанської громади, молодший сержант Михайло Деряга. Разом із побратимами він віддав своє життя за Батьківщину, захищаючи її від ворожих атак. Свій останній бій команда прийняла над Коломацькою громадою, що на Полтавщині.
Про це під час урочистої церемонії прощання з полеглим Захисником розповів командир бригади, у якій проходив службу Михайло Деряга, полковник ЗСУ Олег Старченко.
За його словами, тієї трагічної ночі 30 червня Михайло збив два великих «шахеда», які могли б завдати непоправної шкоди цивільному населенню. А от третій ударний безпілотник екіпаж вертольоту прийняв на себе. Це сталося біля села Старицьківка Коломацької громади Полтавського району.
Тоді загинули всі члени екіпажу:
– 30-річний командир Юрій Ворон,
– 35-річний штурман-льотчик Валентин Мукшинов,
– 26-річний бортовий авіаційний технік Богдан Хміль,
– Михайло Деряга, який був найстаршим серед побратимів, у лютому йому виповнилося 37…
«Упродовж чотирьох років уже 30 льотчиків втратила наша бригада, – сказав полковник Старченко. – Воістину страшну, нічим не вимірну ціну платить Україна за розв’язану росією війну. Платить життями своїх синів і доньок, слізьми матерів і дружин, залишаючи по собі могили та осиротілих дітей».
7 липня батька-героя, який повертався навіки додому так, як і належить справжньому Воїнові Неба, – на борту бойового гелікоптера, який доставив домовину з тілом загиблого, а також його побратимів і військових капеланів зі Львівщини до Полтавщини, пролетівши над Україною 675 км, зустрічав 10-річний син Максим.
«Міцно стискаючи руку двоюрідного брата Ярослава і тримаючи великий букет червоних троянд, хлопчик не відводив очей від небесної блакиті, спостерігаючи за наближенням вертольоту і чекаючи батька, який назавжди повертався додому. Не вірячи у невідворотність біди й досі сподіваючись побачити його усмішку, почути його голос, відчути тепло татових обіймів… У ці хвилини біль втрати відчував кожен, хто був поруч. Плакали навіть чоловіки. Нестримними у своєму пекучому горі були мама Інна Миколаївна і дружина Ольга Володимирівна, – так написали в громаді про прощання з героєм. – Коли над Андріївкою з’явився вертоліт, люди, які утворили живий коридор, завмерли, вдивляючись у небесну височінь. У багатьох на очах блищали сльози. Неможливо було стримати хвилювання, спостерігаючи за тим, як бойова машина наближається до землі, несучи на своїх крилах того, хто ще зовсім недавно боронив українське небо… Перед приземленням гелікоптер тричі облетів будинок, де жив Михайло. Це було символічне прощання воїна зі своєю домівкою, стежками дитинства, близькими людьми, землею, на якій він виріс, яку любив усім серцем і яка тепер навіки приймає його у свої обійми».
Зі слів командира, за період служби Михайло Деряга особисто збив у повітрі 273 ворожі «шахеди», сотні, а то й тисячі життів полтавців урятувавши своєю ратною працею. Ці заслуги були відзначені відповідно до указу Президента України №880/2024 від 25 грудня 2024 року орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
