Все ж таки ще раз напишу про демонтаж «садово-паркової скульптури М.А. Булгакова». Цього разу не з точки зору ностальгійного переживання дорослішання, а скоріше про феномен тих, які розкидаються термінами «рагулі», «рогаті», «швондери» тощо. У соціології та постколоніальних студіях таке явище часто називають «ресентиментом колишньої домінантної культури» або кризою втраченої імперської/колоніальної величі на мікрорівні.
У цьому феномені можна виділити кілька важливих маркерів.
Для певної частини киян і не тільки (тих самих, які тримаються за маркер «коренной киевлянин» як за ерзац дворянського титулу) Булгаков створив дуже комфортний міф. Романізований образ «Города» (з великої літери), де затишні кремові штори, інтелігенція, звуки фортепіано та «великая культура» протиставляються «стихії», яка заходить ззовні.
Трагедія цієї групи в тому, що вони досі дивляться на реальний Київ 2026 року через оптику художнього тексту столітньої давнини. Для них визнати право українського Києва на самоочищення — це визнати, що їхній затишний «будинок Турбіних» остаточно став частиною минулого.
Проєкція «Шарікових» та «Швондерів» — це найіронічніший і водночас найнеприємніший момент. Коли відбувається демонтаж імперських чи радянських маркерів, захисники Булгакова миттєво вмикають захисний механізм і починають таврувати тих, хто це робить, «шаріковими» та «руйнівниками культури».
Тут працює класичне перевертання сенсів. Вони не помічають (або не хочуть помічати), що логіка Булгакова у «Білій гвардії» щодо українців була глибоко шовіністичною та зверхньою. Вони щиро асоціюють себе з витонченими «Турбіними», хоча ментально часто захищають саме радянський чи імперський статус-кво, тобто виступають на боці тієї системи, яка ці самі «кремові штори» свого часу й знищила.
Звідси такий емоційний стан — це саме безсила злоба. Публічний простір міста перестав бути для них «дзеркалом їхньої ідентичності». Раніше вони виходили на вулиці й бачили свої маркери (пам’ятники, назви вулиць, мову спілкування в закладах). Зараз цей простір став україноцентричним, суверенним і європейським.
Втрата символічної монополії на Київ сприймається ними як особиста катастрофа і «навала рагулів». Оскільки змінити політичний та історичний тренд вони не здатні, уся енергія йде в агресивні коментарі, кухонний ресентимент та ідеалізацію Булгакова як «останнього бастіону» їхнього Києва, якого насправді вже давно немає.
Цей процес болісний, але він є невіддільною частиною деколонізації. Місто остаточно позбувається ролі «провінційної перлини Російської імперії» і повертає собі статус суб’єкта. А тим, хто асоціював себе з героями «Білої гвардії», доводиться або приймати нову реальність, або залишатися в еміграції у власному минулому.