12 років у Долинській громаді дія активна волонтерська спільнота, а три роки тому вона переросла у Благодійний фонд “Птахи Фенікси”. Весь цей час фонд організовує волонтерські збори для придбання життєво важливих речей для наших захисників на фронті. Часто люди не розуміють, хто такі волонтери і навіщо вони займаються цією справою. Волонтерка пані Наталія Гузнак погодилася розповісти про те, як вона стала на шлях волонтерства, що її підтримує та надихає в цій нелегкій справі.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
Наталії Гузнак 52 роки, вона корінна долинчанка – тут народилася, закінчила школу і більшу частину життя прожила в Долинській.
Жінка – берегиня сімейної історії. Згадує, що її бабуся по маминій лінії розповідала, як її батько в часи Голодомору працював в колгоспі, сім’я була багатодітною. Голодували тоді всі. Але за свою роботу батько отримував якусь пайку. Тож мали з чого зварити щовечора баланду, якою ділилися і з сусідськими дітьми.
Прабабуся по татовій лінії була комуністкою, її чоловік помер від тифу. Жінці довелося одній піднімати на ноги трьох дітей в ті суворі часи. Виховувала дітей дуже строго. Один із її синів – Пилип Стоян вчився в залізничній школі №7 за часів роботи в ній Антона Макаренка. Викладав історію одночасно у двох вишах, поєднував викладацьку та науково-дослідницьку роботу, доктор історичних наук. Одна з його доньок стала перекладачкою та дублювала іноземні фільми, друга – бібліотекаркою.
Другий син Василь, який став дідусем пані Наталі, під час служби в армії брав участь в радянсько-монгольському поході проти японської армії біля річки Халхін-Гол, воював на фронтах Другої світової.
Сама ж Наталя Гузнак тривалий час працювала на Укрпошті, але через проблеми із зором вимушено змінила роботу.
– Пані Наталю, розкажіть як сталося, що ви почали волонтерити? Що вас спонукало до цього?
Це почалося ще в 2014 році. Як пам’ятаєте події того часу, коли у відповідь на сепаратистські заворушення на Донбасі, з’явилися заклики до формування добровольчих батальйонів. Чоловіки, що вміли тримати зброю, йшли на захист України. Але нашій армії в той час не вистачало не лише озброєння, а й обмундирування, харчування, транспорту. Родичі наших долинчан, які пішли воювати, шукали благодійників, які могли б допомогти. Допомога тоді різна потрібна була: харчі, теплий одяг, військовий стрій, взуття, ковдри, матраци. Важко все перерахувати навіть. Тоді об’єдналися всі люди. Тоді я ближче познайомилася з Валентиною Сидоренко, вона частенько підвозила велосипедом зібрану допомогу до мого двору, щоб потім вантажити її на фронт. Нині Валя стала не лише очільницею Благодійного Фонду “Птахи Фенікси”, а й серцем нашого колективу.
Трохи пізніше, після Мінських перемовин, країна трохи оговталася і налагодила постачання для армії. Але якщо ми привозили бійцям свіжі овочі чи фрукти з нашої долинської землі – вони дуже цьому раділи. Постійно був запит на запасні частини до техніки саме до волонтерів. Ми ж зверталися до фермерів, до агрофірм, станцій технічного обслуговування за допомогою. Здебільшого люди відгукувалися. І так волонтеримо досі.
– Ви пам’ятаєте день 24 лютого 2022 року? Яким він вам запам’ятався?
Звісно пам’ятаю. Я тієї ночі повернулася із Києва. Незадовго до цього мені в Києві робили операцію і я їздила до лікаря на огляд. Взяла із собою молодшого сина, щоб показати йому столицю. 22 і 23 лютого ми гуляли містом. Вже в ці дні в столиці я помітила напруження, було багато іноземних журналістів в центрі міста. Вони чіплялися до перехожих з питанням: “Що ви робитимете, якщо росія нападе на Україну”, на Майдані бачили військових які шикувалися. Тепер розумію, що багато людей бачили сигнали нападу і готувалися.
А 24 лютого я вже почула про війну з новин. Цього дня Валентина Сидоренко зателефонувала мені і сказала, що їй прийшло повідомлення від наших долинських воїнів, які захищали Луганщину. Вони писали, що їхню частину розбили, вони залишилися без харчів, без одягу. Тільки з автоматами в руках.
І я відразу написала пост на Фейсбуці із закликом зібрати продукти та теплий одяг. Люди швидко відреагували: нам несли і везли продукти, ковдри, одяг. Це все потрібно якось доставити на фронт. Їхати нема кому – більшість чоловіків стояли в чергах біля військкомату. І тут Валя зустріла Олександра Клименка із села Згода. Заговорила з ним, він сказав, що думає над тим, чи самому йти на фронт. Але тільки чи буде з нього там користь, бо страждає на хронічну хворобу легень. І вона запропонувала йому повезти замовлення бійцям. Олександр погодився. Відтоді ми через день відправляли хлопцям те, що вдалося назбирати. Я особисто один раз супроводжувала автівку з вантажем на фронт. Бачила там хлопців, які самі ще діти, але вже змушені воювати і захищати країну зі зброєю в руках. Ми тоді об’їхали з допомогою кілька міст на Сході: Мар’їнка, Курахове, Селідове.
– Крім продуктів ви ще щось постачали на фронт?
Десь влітку 2022 року мені зателефонував один із наших земляків і запитав чи не можемо ми дістати бронежилети. Я здивувалася, мовляв, ви що без броніків на передовій воюєте? Він відповів: “Так, відстріляємося по ворогу і ховаємося в лісосмузі”.
На той час я вже моніторила в інтернеті збори та запити інших волонтерів і бачила, що питання броніків стоїть дуже гостро. В Україні сертифікованих виробників не було. Закуповують лише за кордоном. Але мені трапилася інформація про те, що в Кропивницькому підприємець налагодив випуск бронежилетів, закупив для цього якісний метал в Чехії. Я оголосила збір на бронежилети. За тиждень ми зібрали суму 100 тисяч гривень. І ми з Валею були просто щасливі від цього. Вартість одного бронежилета складала 12 тис. грн. А нам зробили знижку і продали на цю суму 10 броніків, ми їх передали і зібрали на ще 50. Дехто з воїнів до сих пір воюють саме в нашій броні.
З часом забезпечення продовольством, строєм, обмундируванням стабілізувалося. Тепер ми збираємо на маскувальні сітки, мавіки, РЕБи. Також постійно потрібні запчастини, інструменти тощо.
– А як прийшла ідея створити благодійний фонд “Птахи Фенікси”?
Валя хвилювалася, що по закінченні війни у нас будуть проблеми з податковою, бо збираємо донати на власні картки. І запропонувала створити благодійний фонд. Це заодно спростить звітування перед нашими людьми, які донатять.
Звітність при волонтерстві – це необхідність. Коли нарешті вдається зібрати необхідну суму – відчуваю справжню радість. Дехто закидає нам, мовляв, піаритеся. Але це не піар – це звітність. Шкода, але є багато і злодюжок, які збирають кошти під виглядом волонтерів. Тому ми повинні звітувати перед людьми, які нам довіряють. Довіру втратити дуже легко.
– Пані Наталю, як за Вашими відчуттями й спостереженнями змінилася активність донатів?
У нашого народу є особливість: коли небезпечно і дуже страшно – люди гуртуються в міцний кулак. Тоді підтримка нашого війська вражає. Так було в 2014 році, так повторилося в 2022. Коли небезпека трохи відступила, люди звикають до ситуації в якій живуть. Їм здається, що війна десь далеко і їх вона не дістане. І збирати кошти стає дедалі важче.
Є у нас в Долинські громаді люди, які щомісяця від своєї пенсії чи зарплати перераховують певну суму. Вони роблять це навіть незалежно від того, оголосили ми про якийсь збір чи ні. Велика їм за це вдячність, бо саме завдяки їм нам вдається допомагати нашим бійцям. Не буде донатів – не буде й волонтерської роботи.
Вважаю, що кожен, хто нині не воює зі зброєю, має надавати посильну допомогу тим, хто її тримає.
– Чи залучають “Птахи Фенікси” допомогу із-за кордону?
Так, це здебільшого наші земляки з Долинської, які вже багато років живуть за кордоном. Якось мені зателефонувала жінка і питає, чи нам ліки потрібні. Ну та звісно потрібні, спитала куди приїхати, набрала з собою пакетів із АТБ, сіла на велосипед і приїхала за адресою. Брат цієї жінки живе в Франції і привіз цілу машину гуманітарної допомоги. Показують мені коробки з ліками. Питають, як ви їх везти будете. Та нічого, викликала таксі, повантажили коробки. Таксист плату брати відмовився, сказав: “Я ж знаю, що ви волонтери і це допомога для наших хлопців”.
Спитали мене ще, чи не потрібні милиці. Я відмовилася. А потім вже додому приїхала, та й думаю, чого це я від милиць відмовилася. Зателефонувала в госпіталь, там кажуть, що милиці дуже потрібні. Їду знову на велосипеді туди. Зв’язали мені їх мотузкою, прив’язали спереду до кошика. І як той гвинтокрил на дорозі. Машини всі об’їжджають, а я щаслива, бо стільки допомоги в один день отримали.
Із Грузії нам якось надіслали спортивні костюми та засоби для прання. То теж все передали до госпіталю. Грошима багато земляків допомагають із-за кордону. Наш героїчний Олександр Місюра (сам військовслужбовець) тільки чого вартий. Він постійно нам допомагає то коштами, то якимись гаджетами, які конче необхідні на фронті.
Французькі волонтери передали нам автомобіль для того, щоб ми могли возити вантажі на фронт. Якщо зазвичай ми відвідували за поїздку лише одну точку, то тепер маємо можливість за одну поїздку відвідати 2-3 точки. Це значно економить паливо.
Якщо ви ще не обрали для себе кому з волонтерів донатити – то номер рахунку БФ “Птахи Фенікси” 5169 3305 2286 5697 Приватбанк. Можете бути впевненими, що кожну вашу копійку витратять на допомогу та підтримку наших земляків.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Читайте також: Вірменське кафе для українських військових: на Кіровоградщині безплатно годують воїнів
Залишити коментар: