Реєстрація місця проживання зі спадкодавцем за умови фактичного проживання спадкоємця за кордоном: правові наслідки у сфері спадкування
Олександр Кухарєв,
доктор юридичних наук, професор,
професор кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ,
тренер Національної школи суддів України,
член Науково-консультативної ради при Верховному Суді,
лектор Вищої школи адвокатури Національної асоціації адвокатів України
Цивільним законодавством визначено два способи прийняття спадщини:
1) подання заяви про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах – уповноваженій на це посадовій особі органу місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 1269 ЦК України);
2) постійне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (ч. 3 ст. 1268 ЦК України), що за своєю природою є правовою презумпцією, тобто прийомом юридичної техніки, припущенням про певний юридичний факт, здатне разом з іншими елементами юридичного складу породжувати правові наслідки у вигляді виникнення або зміни спадкового правовідношення.
Зміст правової презумпції прийняття спадщини становить припущення про те, що певні спадкоємці вважаються такими, що прийняли спадщину, без спеціального волевиявлення про це. Тобто закон моделює поведінку особи таким чином, нібито вона вчинила дії, спрямовані на прийняття спадщини, хоча фактично спадкоємець лише проживав разом із спадкодавцем. Причому застосування цієї презумпції можливе за умови, якщо спадкоємець не відмовився від прийняття спадщини в установленому порядку.
Основним змістом презумпції є припущення, що відображає природний порядок речей. Припущення трактується логікою як положення, що тимчасово приймається за можливо правильне, доки не буде встановлена істина. Способом встановлення істини в презумпції є доведення положення, що суперечить зробленому припущенню. Застосування законодавцем презумпції як техніко-юридичного прийому означає, що вона може бути спростована в процесі правозастосування. Неможливість спростувати певне правове припущення перетворює його на юридичну фікцію. Неспростовні конструкції, що засновані на припущенні, презумпціями іменуватися не можуть.
Таким чином, будь-яка правова презумпція наділена властивістю спростування.
Презумпція прийняття спадщини може бути спростована як особою, стосовно якої така презумпція встановлюється, так і іншим спадкоємцем. У першому випадку спростування презумпції здійснюється шляхом відмови від прийняття спадщини у спосіб подання нотаріусу або посадовій особі органу місцевого самоврядування відповідної заяви. У другому – запереченням факту спільного проживання спадкоємця із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
В умовах воєнного стану поширеними є випадки, коли особа зареєстрована зі спадкодавцем за однією адресою на час відкриття спадщини, хоча фактично проживає в іншому місці, або навіть виїхала в іншу країну та припинила будь-яке спілкування як з іншими спадкоємцями, так і з самим спадкодавцем. При цьому для нотаріуса зазначений факт реєстрації місця проживання є достатнім для того, щоб вважати спадкоємця таким, що прийняв спадщину.
Водночас Верховний Суд з цього приводу неодноразово висловлював правову позицію, що ч. 3 ст. 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного (див., напр.: постанова Верховного Суду від 18.03.2026 р., справа № 367/5671/23, провадження № 61-2844св25; постанова Верховного Суду від 25.06.2025 р., справа № 306/1808/21, провадження № 61-5207св24. Тобто у досліджуваних правовідносинах для підтвердження факту прийняття спадщини необхідно з’ясувати фактичне проживання спадкоємця разом із спадкодавцем, а не лише констатувати факт їх реєстрації за однією адресою.
Для спростування правової презумпції прийняття спадщини спадкоємці, які прийняли спадщину шляхом подання відповідної заяви, часто звертаються до суду з метою встановлення факту непроживання іншим спадкоємцем разом із спадкодавцем. З цього приводу Верховний Суд наголосив, що встановлення факту постійного непроживання відповідача із спадкодавцем та визнання особи такою, що не прийняла спадщину, є неналежним способом захисту (постанова Верховного Суду від 09.04.2025 р., судова справа № 305/2221/21, провадження № 61-3777св24.
Тож виникає питання – який спосіб захисту застосовувати в цьому випадку? Адже частка у спадщині того спадкоємця, стосовно якого діє презумпція прийняття спадщини, залишається відкритою. І якщо такий спадкоємець проживає в іншій країні та не виявляє жодного інтересу стосовно спадкового майна, то його спадкова частка так і залишиться неоформленою. А це призводить до суттєвих обмежень прав інших спадкоємців, які позбавлені правової можливості розпорядитися відповідним майном.
В аспекті викладеного показовою є цивільна справа, розглянута Верховним Судом. Син спадкодавця був зареєстрований за однією адресою із батьком на час смерті останнього, а тому згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України вважався таким, що прийняв спадщину, проте фактично проживав в іншій країні та із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не звертався. На цій підставі нотаріус відмовив дружині спадкодавця у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Визнаючи за позивачкою (дружиною спадкодавця) право власності на спадщину, суд виходив із того, що відповідач хоча і був зареєстрований зі спадкодавцем за однією адресою, проте фактично проживав в іншому місці, а тому не прийняв спадщину і не набув право на неї (постанова Верховного Суду від 08.07.2026 р., судова справа № 487/11259/24, провадження № 61-15578св25. Тож суд встановив факт неприйняття спадщини відповідачем у межах справи про визнання права власності на спадщину.
Таким чином, для спростування правової презумпції прийняття спадщини застосовується такий спосіб захисту прав спадкоємця, як визнання права власності на спадщину.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook, в Instagram та в Х, щоб бути в курсі найважливіших подій.
