Рожищенська громада попрощалася з Героєм Русланом Романюком

9 жовтня Рожищенська громада знову зібралася у скорботі, щоб провести в останню путь захисника України Руслана Романюка.

Про це повідомили в міській раді.

Біля пам’ятного знака Борцям за волю та незалежність України відслужили громадську панахиду. Чимало людей вийшли на вулиці, аби вшанувати померлого воїна. Коридор шани, живі квіти, схилені голови. Усі – від малого до старого – ставали на коліна, коли траурна процесія їхала вулицями Рожища.

«Сьогодні ми знову стоїмо біля домовини Героя. Людини, яка не шкодувала свого здоров’я. Війна руйнує не лише міста – вона руйнує життя, забирає здоров’я, краде спокій. Але навіть у цих умовах він залишався доброю, щирою, набожною людиною», – промовив благочинний Рожищенської округи, настоятель храму Архістратига Михаїла отець Микола Царик.

Він нагадав, що Руслан був активним будівничим храму у своєму селі Берегове, завжди приходив на допомогу, нікому не відмовляв.

Міський голова В’ячеслав Поліщук висловив щирі співчуття родині та подяку Герою: «Завдяки таким, як Руслан, ми маємо змогу жити, працювати, виховувати дітей. Ми мусимо пам’ятати про своїх Героїв і єднатися. Бо тільки в єдності – наша сила».

Руслан Романюк народився і виріс у Рожищі, навчався тут у школі, а згодом разом із родиною переїхав у Берегове. Односельчани згадують його як доброго, спокійного, працелюбного чоловіка, який завжди приходив на допомогу.

Майже два роки боронив Україну у складі 42-ї бригади, служив на Донецькому та Харківському напрямках. Двічі був поранений. Після важкого поранення в руку йому встановили металеву пластину в ділянці ключичного суглоба. Попри біль і тривале лікування, він знову повернувся на фронт – продовжив боронити країну на Куп’янському напрямку. Та війна не відпустила… Вона підірвала його здоров’я, і 7 жовтня серце захисника зупинилося.

Хоча попереду було стільки планів… Рік тому він одружився з коханою жінкою Тамарою. Вони мріяли про спільне майбутнє, про дім та спокій. Але доля вирішила інакше.

«Він не ховався, не вагався. Принесли повістку – вийшов, розписався й пішов. Такий був наш син», – зі сльозами згадує батько Анатолій Романюк.

До слова, менший брат Руслана Вадим також боронив рідну землю. У 2014-2015 роках він був серед тих, кого нарекли кіборгами за героїчний захист Донецького аеропорту.

Останню дорогу до рідного дому воїна встелили живими квітами. У Переспі школярі разом із наставниками стояли обабіч дороги – у руках синьо-жовті прапори, в очах сльози. Вони мовчки схиляли голови, коли повз проїжджав кортеж із тілом Героя.

У Береговому Руслана зустрічали рідні, друзі, побратими – з болем у серцях та безмежною шаною до того, хто став на захист від ворога.

Востаннє Руслана занесли до хати. Тієї самої, біля якої він любив працювати, де все пам’ятало його руки й добру усмішку. Мати Марія не відпускала домовину, торкалася її руками, ніби хотіла ще раз відчути сина – живого, рідного, свого.

У Петропавліському храмі ПЦУ, який він допомагав будувати, відслужили чин похорону. Після молитви траурна процесія рушила до сільського кладовища. Цього дня важкі, сумні хмари не сходили з неба… А коли священник закликав востаннє попрощатися з воїном, крізь сіру млу раптом прорвалося сонячне проміння. Здавалося, то сама душа Руслана прощалася з усіма – лагідно, тепло, як завжди за життя.

Прапор України, яким була вкрита домовина, військові урочисто передали дружині воїна Тамарі.

«Від Президента України вручаю вам цей прапор як символ країни, за яку боровся ваш чоловік», – мовив майор Другого відділу Луцького РТЦК та СП Олег Савенко.

Редакція Волинських Новин висловлює щирі співчуття родині. Світла і вічна пам'ять Захиснику!